"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Але, помимо сього завiзвання, нiхто не рухався з мiсця. Всi якось дивно
ззиралися по собi. Андрусь грiзно поглядав на них, не знаючи, що се
значиться. Аж ось пiднявся з мiсця Стасюра, найстарший з-помiж побратимiв.
- Слухай, побратиме Андрусю, - сказав вiн супокiйним голосом, - о чiм
ту у нас межи побратимами сими днями бесiда йшла... То не вiд себе я тобi
буду говорити, але вiд усiх. Зна║ш, як ми зiбралися докупи - громадити
людську кривду i судити робiтницький суд над тими, котрих не можемо
позивати перед суд панський, - то ти обiцяв
нам, що скоро набереся вiдповiдна мiра недолi в народi, ми зробимо ║┐
обрахунок, щоб знати, для кого ся мiра наповнилась до краю. Чи так?
- Так, - вiдповiв Андрусь якось неохiтно.
- Оте║ ж ми вже троха не рiк громадимо карби на людську кривду,
побратим Деркач позакарбовував стирту палиць, а коли ж, пита║мо тебе, буде
обрахунок?
- Не час iще, але живо час надоспi║, - вiдповiв Андрусь.
- А, живо, живо, нiм сонце зiйде, роса очi ви┐сть! Сам бачиш, що нашi
гнобителi, збагаченi нашою працею, починають собi чимраз гордiше. Пора,
щоб вiд нас мали хоть погрозу яку!
- Буде погроза, - сказав твердо i спокiйно Андрусь.
- Яка? Коли? - роздалися з усiх бокiв питання.
- Се вже моя рiч. Почу║те тодi, як дiло зробиться, а наперед о тiм
говорити не приходиться, - вiдповiв Андрусь. - А до обрахунку також
недалеко. Адже мусить дубець пiдрости аж до хмари, щоби в него грiм
ударив. Чекайте ще троха... А тепер добранiч!
. Всi побратими добре знали залiзну, рiшучу натуру Андруся Басараба,
знали, що на його словi можна полягати, i не допитувались далi, а тiльки
зiбралися до виходу.
- А ти, побратиме Прийдеволя, зiстанься ту, щось тобi буду говорити, -
сказав Андрусь, а на лицi бiдного парубка блиснула якась радiсть, мов
надiя виходу з страшно┐ муки.
Розiйшлися побратими. Тiльки старий Матiй сидiв у кутi пiд стiною, а
давно погасша люлька випала йому з зубiв i лежала на подiлку. Так само
Андрусь i Бенедьо сидiли мовчки, кождий на сво┐м мiсцi, кождий занятий
сво┐ми думками. Тiльки Прийдеволя стояв коло порога з лицем мертвецьки
блiдим i з заломаними руками, стояв, як живий образ болю, i ока не зводив
з Андруся Басараба, немов вiд нього ждав не знати яко┐ пiльги. Матiй
перший приступив до молодого парубка.
- Що ж ти, небоже, гада║ш робити? - спитав вiн м'яким, спiвчуючим
голосом.
Прийдеволя глянув на нього з виразом непевностi на лицi.
- Або ж я знаю, що робити та й що дiяти? - вiдказав вiн зломаним
голосом. - Смерть собi зроблю, як не зможу бодай пiмстптися на сво┐х
ворогах!
- Скарж ┐х до суду, най злодi┐ хоть посидять! - дорадив Матiй.
- До суду? - обiзвався понуро Андрусь. - Ну, також добра рада! До суду!
I хоть би ┐х там i позасуджували, то що? Посидять по пару мiсяцiв та й
вийдуть i ще вдво║ будуть мститися над людьми. Але чи ┐х позасуджують? За
що буде ┐х скаржити в судi, коли сам не зна║, що вони там дiвцi зробили? А
хоть би й сто раз знав, то де ма║ на се свiдкiв, як ┐м докаже? А може,
дiвка сама, з власно┐ волi, зробила собi смерть, або, може, бог зна║, яка