"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу авторапiснi доспiвують, там знов пси гавкають, з-пiд Дiла, вiд церкви долiта║,
мов зойк конаючого, сторожеве "острожне з огнем!"... А ось чую, в канцелярi┐ регiт якийсь, зашваркотiли жиди, пiзнав я голос Блютiгля, голос наставника. Далi загепалось щось, немов о отiни розбива║ся, - знов регiт, знов шваркiт, - i тиша. Господи, кождий голосок рiзав мя в саме серце, мов нiж острий... Я так i задубiв з вухом, приложеним до стiни. Аж нараз, вже над раном, роздався страшний крик в канцелярi┐, тiлько на одну хвилиночку, - але крик той поразив мя, мов грiм, уколов, мов жало гадини. Я вiдразу зiрвався на рiвнi ноги, - то був Варчин крик. I ледво я надумався, що ту робити, ледво пiдбiг до дверей, щоб з послiдною натугою все┐ сво║┐ сили виважити ┐х, коли втiм дверi створилися i з них вилетiла, мов громова куля, - Варка. Але вже не кричала... Я пiзнав ┐┐ по одежi, бо лиця ║┐ зразу не добачив в сумерцi. I вна мене не бачила, тiлько, вилетiвши з дверей канцелярi┐, погнала навпростець через горбки накидано┐ глини, помiж кошари та ями. Я за нею. "Варко, - кричу, - Варко, що тобi таке, що з тобов сталося, на милiсть божу, стiй, обiзвися!" Стала на хвилю, озирнулась, i ту ажень побачив я, що цiла ║┐ голова була чорна, мов вуголь, замазана кип'ячкою, а довгi ║┐ коси були обтятi. "Господи боже, Варко, - кричу я, пiдбiгаючи iд нiй близше, - що се за нещастя з тобов?" Але вона скоро пiзнала мене, сейчас вiдвернулася i, мов сполошена, погнала далi наослiп, розбиваючись о стовпки корб, що були над ямами. Я щодуху в мнi жену за нею, аж нараз оден крик страшний, оден миг ока, i Варка туй перед мо┐ми очима щезла, мов сонний привид, - скочила в створену яму(.. Я надбiг, став, - тiлько глухо задуднiло, як вона всерединi, розбиваючись о цямриння, вкiнцi бовтнула в воду. Та й по всьому. Що вже зо мнов далi менi сказали, що ┐┐ (на мiй крик!) витягли з ями i вже й поховали. Значиться, все пропало! I нiхто не скаже, що вони з нею зробили в тiй страшнiй ночi. З'┐ли, нелюди, мою Варку живу, вбили мо║ щастя!.. Побратими мо┐ дорогi, перед богом святим i вами жалуюся на сво║ нещастя, радьте, вчiть, що маю робити, а тiлько чекати не кажiть!.. Глибоко вразило всiх оповiдання Прийдеволi, хоть усi вже й уперед знали з неясних слухiв, яке нещастя склалося з ┐х побратимом. На всiх лицях видно було пiд час оповiдання всi переходи чувства - вiд непокою до найвищо┐ тривоги i розпуки, так само, як усi тi переходи малювалися на лицi оповiдача. А коли Прийдеволя замовк i, заламуючи руки, став серед хати, мов нiмий свiдок великого проступку, - то i всi мовчали, мов прибитi, кождий очевидячки ставив себе в положеннi товариша i старався таким способом збагнути всю глибiнь -його жалю i муки. Але порадити, - що вони могли порадити йому в тiм дiлi, де вже не було нiяко┐ поради, нiякого виходу, крiм смертi? Як вони могли повчити його, на яку дорогу направити?.. Перший отямився Деркач i хопив за сво┐ палицi, щоб i сю справу закарбувати. - Стiй, побратиме Деркачу, - сказав нараз рiшуче Андрусь Басараб, - сего не карбуй! Деркач поглянув на нього недоумiваючим поглядом. - Не треба, - сказав коротко Андрусь, а вiдтак, звернувшися до побратимiв, спитав: - Чи бiльше нiхто не мав що сказати? Нiхто не обзивався. - Значить, на нинi бесiдi кiнець! Розходiться по одному! |
|
|