"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

пiснi доспiвують, там знов пси гавкають, з-пiд Дiла, вiд церкви долiта║,
мов зойк конаючого, сторожеве "острожне з огнем!"... А ось чую, в
канцелярi┐ регiт якийсь, зашваркотiли жиди, пiзнав я голос Блютiгля, голос
наставника. Далi загепалось щось, немов о отiни розбива║ся, - знов регiт,
знов шваркiт, - i тиша. Господи, кождий голосок рiзав мя в саме серце, мов
нiж острий... Я так i задубiв з вухом, приложеним до стiни. Аж нараз, вже
над раном, роздався страшний крик в канцелярi┐, тiлько на одну хвилиночку,
- але крик той поразив мя, мов грiм, уколов, мов жало гадини. Я вiдразу
зiрвався на рiвнi ноги, - то був Варчин крик. I ледво я надумався, що ту
робити, ледво пiдбiг до дверей, щоб з послiдною натугою все┐ сво║┐ сили
виважити ┐х, коли втiм дверi створилися i з них вилетiла, мов громова
куля, - Варка. Але вже не кричала... Я пiзнав ┐┐ по одежi, бо лиця ║┐
зразу не добачив в сумерцi. I вна мене не бачила, тiлько, вилетiвши з
дверей канцелярi┐, погнала навпростець через горбки накидано┐ глини, помiж
кошари та ями. Я за нею. "Варко, - кричу, - Варко, що тобi таке, що з
тобов сталося, на милiсть божу, стiй, обiзвися!" Стала на хвилю,
озирнулась, i ту ажень побачив я, що цiла ║┐ голова була чорна, мов
вуголь, замазана кип'ячкою, а довгi ║┐ коси були обтятi. "Господи боже,
Варко, - кричу я, пiдбiгаючи iд нiй близше, - що се за нещастя з тобов?"
Але вона скоро пiзнала мене, сейчас вiдвернулася i, мов сполошена, погнала
далi наослiп, розбиваючись о стовпки корб, що були над ямами. Я щодуху в
мнi жену за нею, аж нараз оден крик страшний, оден миг ока, i Варка туй
перед мо┐ми очима щезла, мов сонний привид, - скочила в створену яму(.. Я
надбiг, став, - тiлько глухо задуднiло, як вона всерединi, розбиваючись о
цямриння, вкiнцi бовтнула в воду. Та й по всьому. Що вже зо мнов далi
дiялось, не тямлю. Я отямився аж нинi з полудня, i коли спитав за Варкою,
менi сказали, що ┐┐ (на мiй крик!) витягли з ями i вже й поховали.
Значиться, все пропало! I нiхто не скаже, що вони з нею зробили в тiй
страшнiй ночi. З'┐ли, нелюди, мою Варку живу, вбили мо║ щастя!.. Побратими
мо┐ дорогi, перед богом святим i вами жалуюся на сво║ нещастя, радьте,
вчiть, що маю робити, а тiлько чекати не кажiть!.. Глибоко вразило всiх
оповiдання Прийдеволi, хоть усi вже й уперед знали з неясних слухiв, яке
нещастя склалося з ┐х побратимом. На всiх лицях видно було пiд час
оповiдання всi переходи чувства - вiд непокою до найвищо┐ тривоги i
розпуки, так само, як усi тi переходи малювалися на лицi оповiдача. А коли
Прийдеволя замовк i, заламуючи руки, став серед хати, мов нiмий свiдок
великого проступку, - то i всi мовчали, мов прибитi, кождий очевидячки
ставив себе в положеннi товариша i старався таким способом збагнути всю
глибiнь -його жалю i муки. Але порадити, - що вони могли порадити йому в
тiм дiлi, де вже не було нiяко┐ поради, нiякого виходу, крiм смертi? Як
вони могли повчити його, на яку дорогу направити?..
Перший отямився Деркач i хопив за сво┐ палицi, щоб i сю справу
закарбувати.
- Стiй, побратиме Деркачу, - сказав нараз рiшуче Андрусь Басараб, -
сего не карбуй!
Деркач поглянув на нього недоумiваючим поглядом.
- Не треба, - сказав коротко Андрусь, а вiдтак, звернувшися до
побратимiв, спитав: - Чи бiльше нiхто не мав що сказати?
Нiхто не обзивався.
- Значить, на нинi бесiдi кiнець! Розходiться по одному!