"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

i потоптали ногами, i то так собi, для забавки!.. Ох, боже, боже, i ти
глядиш на все те i ще можеш терпiти?.. Але нi, ти терпи собi, я не можу, я
не буду!.. Побратими, товаришi милi, радьте, що менi дiяти, як мститися!
Все зроблю, на все вiдважуся, тiлько не кажiть чекати, бiйтеся бога, не
кажiть чекати!..
Вiн замовк, хлипаючи, мов мала дитина. По хвилi зачав спокiйнiшим уже
голосом:
- Ви зна║те, який я круглий сирота на свiтi, в якiй бiдi та нуждi
зiйшли мо┐ лiта молодi, поки нещастя не загнало мя сюди, до сього пекла
проклятого. Але вся бiда i нужда, всi нещастя'нiчим були для мене, поки
була хоть одна людина, котра вмiла мене потiшити, розрадити, приголубити,
котра вiддала б була сво║ життя за мене... котра любила мене!.. I то┐
║дино┐ порятiвлi позавидiля менi вороги!.. Послухайте, що зробили. Ви
зна║те, вона для мене покинула свою хату, свою матiр стару i прийшла сюди,
до Борислава, щоби бути разом зо мною. Ми жили разом от уже пiвроку. Вона
працювала при магазинi того багача Гольдкремера. На сво║ лихо, сподобалась
тамка всiм тим псам, що ┐┐ видали. А там ┐х ║ до вiтру: касi║р, молодий
жидик Шмулько Блютiгель, надзорець, також молодий жидок, далi ще якiсь там
капцани, бог би ┐х поразив!.. Почали вони до не┐ налазити, не давати ┐┐
спокою. Раз, другий вона вiдправила ┐х чемно, а далi, коли Блютiгель
застав ┐┐ якось саму в присiнку магазину i, осмiлений, почав дуже вже до
не┐ заскакувати, вона, немного думавши, вiдкинула руку i так тарахнула
жидка помеже вуха, що му аж ротом i носом кров бризнула i сам, як тика,
покотився мiж бочки. Що ми того вечора насмiялися з улазливого жидка, коли
вона розповiла цiлу тоту рiч. Але ми завчасно смiялися. Жидок розлютувався
i змовився з другими - пiмститися на нiй. Приходиться позавчора - виплата;
приходжу я вечером додому - нема мо║┐ Варки. Сiв я пiд вiкно,
чекаю-виглядаю, а самому коло серця щось, мов гадина, лежить. Ба, вже
стемнiлося, нема Варки. Закинув я петек на плечi, вийшов на вулицю, шукаю
Варки. Нема. Розпитую я робiтниць, що разом з нев були при виплатi, -
кажуть, що лишили ┐┐ тамiй, що, певно, ┐й виплачували напослiдку. Тьокнуло
мене щось коло серця, бiжу до канцелярi┐ - позамикано, а в вiкнах
свiтиться. Калатаю - не докалатаюся, а далi гадаю собi: "Агiй, та чого я
ту калатаю, чень же ту ║┐ нема? Може, вона вже красно дома, чека║ на
мене..." Бiжу додолгу - нема. Бiжу знов вулицями, забiг по всiх знакомих,
по всiх шинках, де ми часом, з роботи йдучи, вступа║мо перекусити дещо або
селедця купити, - нема. Всiх питаю, чи не видiв хто Варки, - нiхто не
видiв. Як камiнь в воду, пропала Варка. Лечу я знов пiд канцелярiю, так
мене щось i тягне туди, гадаю по дорозi: "Висаджу дверi, а мушу дiзнатися,
що з нею сталося, де вона". Але скоро я там - десь ораз i вся смiлiсть
пропала. Став, дивлюся: в вiкнах блищиться, але вiкна позаслонюванi, не
видно нiчого, тiлько тiнi якiсь мелькають. "Нi, - гадаю собi, - вона ту
мусить бути, ту мусить бути, бо де ж би iнде була?" А ту знов i сам собi
не вiрю, бо що ж би вна ту робила? Прийшла менi на думку гiсторiя з жидком
Блютiглем, - я весь задрожав, одеревiв. I що вже вмовляю себе, що се все
байка, жарт, пустота, - нi, щось немов рукою держить мене пiд вiкном то┐
проклято┐ канцелярi┐. "Не пiду вже нiкуди, - гадаю собi, - буду туй ждати,
доки свiтло не погасне, нi, прожду й до рана". Сiв я на якусь бочку пiд
самою стiною просто вiкна, сиджу - а ту мнов аж телепа║, немов зимниця
яка. Слухаю-наслухую. Там чути: десь в шинку рiпники хриплими голосами