"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

всяка неправда мусить пiмститися, i то ще туй, на сiм свiтi, бо що за суд
буде на тамтiм свiтi, сього ми не зна║мо! I чи ти гада║ш, що, карбуючи всi
тi дрiбнi, частковi кривди, ми забува║мо про загальну? Нi! Адже кожда й
найменша кривда, яку терпить робучий чоловiк, се частка то┐ загально┐
народно┐ кривди, що всiх нас давить i глодже до костi. I коли прийде день
нашого суду i нашо┐ кари, то чи ти дума║ш, що не пiмстпться тодi й
загальна кривда наша?
Стасюра сумно якось похитав головою, немов в душi сво┐й не зовсiм вiрив
Басарабовiй обiцянцi.
- Гай-гай, побратиме Андрусю, - сказав вiн, - пiмститься, говориш...
Вже то одно, що не знати, коли то ще буде... А друге: що нам з того, що
колись, може, й пiмститься, коли нам тепер вiд того не лекше терпiти. А
хоть i пiмститься, то чи дума║ш, що опiсля лекше буде?..
- Що ж бо ти, старий, - крикнув на нього з грiзно блискучими очима
Андрусь, - розжалобився, не знати чого? Тяжко нам терпiти! Хiба ж я того
не знаю, хiба всi ми того не зна║м? А хто зможе так зробити, щоб ми не
терпiли, щоб робучий'чоловiк не терпiв? Нiхто, нiколи! Значить, терпiти
нам до суду-вiку, та й по всьому. Тяжко се чи не тяжко, - що то кого
обходить? Терпи i мовчи, не показуй другому, що тобi тяжко. Терпи, а як не
можеш вирватися з бiди, то бодай метися за ню, - ее хоть троха влекшить
твого болю. Така моя гадка, i всi признали, що вона правдива, - чи не так?
- Так, - вiдповiли побратими, але якимсь понурим голосом, немов сеся
правда не дуже ┐х радувала, не дуже припала ┐м до серця.
- А коли так, - говорив далi Андрусь, - то нiщо й гаятись. Розповiдайте
далi, хто про яку зна║ кривду.
Вiн сiв. В хатинi стало тихо. Почав говорити Матiй. В його сусiдствi
умер робiтник в темнiй жидiвськiй комiрчинi; як довго там лежав, вiдколи
слабував - сього нiхто не зна║, i жиди нiкому не хотiли того сказати.
Говорять, що робiтник мав трохи зароблених грошей, а коли заслаб, жиди
вiдiбрали вiд нього грошi, а його поти морили голодом, держали взапертi,
поки не вмер. Тiло було страшенно сухе, давно не мите i син║, як боз.
Позавчора ночувала якась жiнка у другого, сусiднього жида. Вночi злягла.
Грошей у не┐ не було, i сейчас на другий день жид викинув ┐┐ з дитиною з
хати. Розповiдав один рiпник, знакомий то┐ жiнки, що ходила з дитиною до
попа, щоб охрестив, але пiп не хотiв охрестити, поки не покаже батька
дитини. Тодi тота жiнка кинула дитину в яму, а сама пiшла до громадського
уряду, кричачи, щоб ┐┐ зараз вiшали, бо довше жити не хоче. Що з нею
сталося. Матiй не знав.
I далi пiшли оповiдання, одностайнi своею ваготою i оглушаючi сво║ю
кричучою несправедливiстю. I за кождим розказаним фактом оповiдач
зупинявся, ждучи, поки карбовий Деркач не закарбу║ на палицi, щоб "кождому
вiддано було повною лиця, що вже сам ┐х голос, сам вираз лиця був свого
роду важким фактом, гiдним закарбування на iм'я загальносуспiльно┐ кривди
та гнiту. Другi розпалювались, говорячи, проклинали гнобителiв i
домагалися швидко┐ для них кари. Але найбiльше зрушило всiх оповiдання
молодого парубка, Прийдеволi. Коли прийшла на нього черга, - вiн був
наймолодший, то й черга на нього прийшла на самiм послiдку, - вiн вибухнув
довго здержуваним плачем i, заломуючи сильнi руки, виступив насеред хати.
- Перед богом святим i перед вами, побратими мо┐, жалуюсь на сво║ горе!
на свою страшну кривду!.. Осиротили мене на весь вiк... вiдобрали послiдне