"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- А от учора йду попри шинок Мошка Фiнка. Слухаю, що за крик? Аж то два
Фiнковi сини притисли до кута якогось чоловiка, вже пiдстаршого, та й так
б'ють, так дюгають кулаками попiд ребра, що чоловiк вже лиш хрипить. Ледво
якось його пустили, не мiг уже йти сам дорогою, а як харкнув - кров...
Взяв я його, веду та й питаю, що за нещастя, за що так скатували?.. "От
бiда моя, - вiдповiв чоловiк та й заплакав. - От я, - каже, - через
тиждень троха задовжився у того проклятого жидюги, гадав, що дiстану грошi
та й виплачу. А ту прийшла виплата, бац, касi║р мене чи забув, чи що, - не
чита║. Я стою, чекаю, - вже виплатив усiм, а мене не кличе. Я йно що
пустився йти до него, спитати, що то таке, а вiд шасть i замкнув дверi
перед носом. Що я гримай, стукай, кричи, - пропало. Ще вiдтак випали слуги
та й мене в плечi: "Що ти ту, пияку, бреверiю, робиш!.." Пiшов я. .Здибаю
вiдтак касi║ра на улипi i до него: "Чому ви менi не виплатили?" А той
визвiрився на мене, а далi як не крикне: "Ти, пияку якийсь, будеш мене на
дорозi напастувати! Ти де був, як виплата була? Я тебе ту не знаю, там
допоминайся плати, де й другим платиться!" Ну, а нинi каса заперта. Я
зголоднiв, iду до Мошка з'┐сти дещо наборг, поки грошi дiстану, а тотi два
ведмедi, бог би ┐х побив, та до мене: "Плати та й плати за тото, що-сь
набрав!" Що я прошу, проклинаюся, розповiдаю, яка рiч, - та де! Як мя
приперли до кута, то, адiть, троха душу з тiла не вигнали!.."
- Карбуй, Деркачу, карбуй! - сказав твердим, грiзним голосом Басараб,
вислухавши з затиснутими зубами сього оповiдання. - Бутають чимраз дужче
нашi гнобителi - знак, що кара вже висить над ними. Карбуй, побратиме,
карбуй живо!..
- Так-то так, - говорив далi Стасюра, - розбуталися нашi кривдники та й
бутають, збиткуються над робучим народом, бо що то, - добре ┐м ся дi║! I
чим довше гляди та слухай, тим бiльше бiди та кривди народно┐, тим бiльше
у них багатства та достатку От тепер народу до Борислава пре
видимо-невидимо, бо всюди по селах голод, посуха, слабiсть. А й ту хiба
лiпше? День поза день видаю по закавулках слабих, голодних, незарiбних
людей, - лежать i отогнуть, i ждуть хiба тiлько божо┐ ласки, бо людського
змилування вже давно перестали ждати. Та й тепер, адiть, плату нам
вменшили i з кождим тижнем уривають все бiльше, - годi вжити з не┐! Хлiб
чимраз дорожший, а ще як сего року не зародить, то прийдеся нам усiм ту
гинути. Оте║ кривда, котру всi ми терпимо, котра всiх нас глодже до костi,
а на кого ┐┐ закарбувати, я й сам не знаю!..
Старий виговорив се живiшим, нiж звичайно, голосим i з тремтячими вiд
зрушення губами, а висказавшн, поглянув по всiх i зупинив свiй погляд на
понурiм лицi Андруся Басараба.
- Так, так, правда твоя, побратиме Стасюро, - закричали всi присутнi, -
се наша загальна кривда: бiднiсть, безпомiчнiсть, голод!
- А на кого ┐┐ закарбувати? - спитав вдруге старий. - Чи зносити ┐┐
терпливо, тоту найбiльшу, загальну кривду, а тiлько карбувати тi дрiбнi,
частковi, що складаються на тоту велику?..
Андрусь Басараб глядiв на Стасюру i на всiх прочих побратимiв зразу
понуро i нiби рiвнодушно, но вкiнцi на лицi його заяснiло щось, немов
скрита на днi в душi радiсть. Вiн встав з мiсця i'випрямився, досягаючи
головою аж до повали невеличко┐ хатини.
- Нi, не терпiти нам i то┐ загально┐ кривди, а хоть i терпiти, то не
покiрно, не тихо, мов та стрижена вiвця. Всяка кривда мусить бути укарана,