"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

рiзко сказав до нього: "Пустiть!" - вiн анi кинувся, немов i не чув
нiчого, тiльки люльку пихкав поволi.
- Але ж, господи боже, - скрикнув нараз з смiшною запопадливiстю Матiй,
- стiй, чоловiче добрий, куди втечеш? Не зна║ш, бачу, жартiв! Постiй,
побачиш, до чого воно йде!
- Що я маю стояти! - вiдповiв гнiвно Бенедьо. - Може, скажете ми ще
довше слухати вiд отсего чоловiка тако┐ ганьби, як досi? I не знаю, вiдки
вiн то чув, що я когось кривджу та збиткую?..
- То ви вважа║те мо┐ слова для себе ганьбою? - спитав напiвлагiдно а
напiвстрого велет.
- Розумi║ся.
- Ну, то перепрашаю вас.
- Не перепрашайте, волите бути чемнiшi та не ображати, нiж вiдтак
перепрашати. Я простий чоловiк, бiдний робiтник, - але чи ж тому вже леда
хто ма║ менi всяку дурницю в очi тикати? А може, ви на то дуфа║те, що ви
моцнi, а я слабий, то вже можете мене безпечно ображати? Ну, то пустiть мя
геть, не хочу слухати вашо┐ бесiди! - I вiн знов обернувся до дверей.
- Ну, ну, ну, - говорив Матiй, - тi люди ще готовi направду
посваритися, не знаючи й самi за що! Але ж постiй, чоловiче божий,
гнiва║шся, а не зна║ш за що!
- Як то не знаю! Не бiйтеся, я вже не такий дурень, - офукнувся
Бенедьо.
- Так що не зна║ш. Ти вважа║ш за образу слова того чоловiка, а тим
часом вiн говорив се тiлько на те, щоб тебе витрiбуваги.
- Витрiбувати? В чiм?
- Яке в тебе серце, яка гадка? Розумi║ш тепер?
- А нащо ж йому то знати?
- То вже побачиш пiзнiше. А тепер розберися та сiдай на сво║ мiсце. А
фукатися не треба, небоже. За день би нас усiх не стало, якби ми хтiли так
на всяку бiду фукатися, яка нам доляга║. А моя гадка така: меншу бiду
перетерпи, щоби бiльшо┐ встеречися. Коли-бо то у нас звичайно навиворiт
робиться: як мала бiда, то чоловiк бурчить, а як велика,то мовчить.
Бенедьо все ще стояв насеред хати в петецi i з мiшком на плечах та
роззирався по присутнiх. Матiй мiж тим засвiтив каганець з жовтого
бориславського воску, i в його свiтлi лиця зiбраних рiпникiв видавались
жовтими та понурими, мов лиця трупiв.
I в другий раз старий Матiй вiдiбрав вiд Бенедя мiшок i зняв з плечей
петек, а взявши його за плече, попровадив до велета, що все сидiв, понурий
i грiзний, пiд вiкном.
- Ну, перепросiться раз назавсiгди, - сказав Матiй. - Я все гадаю, що
будем мати з того чоловiка нового товариша!
Бенедьо i велет подали собi руки.
- Як вас ма║м звати? - спитав велет.
- Бенедьо Синиця.
- А я звусь Андрусь Басараб, а он то мiй брат Сень, а оте║ наш
"карбовий" Деркач, а отот старий дiдусь - то побратим Стасюра, а отой
парубок - то побратим Прийдеволя, а он то також нашi побратими, ну, а ваш
газда також...
- Ви, певно, всi з одного села, що побратима║тесь, - сказав Бенедьо,
дивуючись, впрочiм, що старi чоловiки побратимались з молодими, бо по