"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

горiвки не п'║, - значиться, одно добре. Ну, а, по-друге - робити буде при
новiй фабрицi, то i вiдтам зможе нам що часом сказати...
- Горiвки, кажеш, не п'║? - питав велет.
- Сам-║м то чув вiд него, а втiм, ось вiн ту, питай го сам.
Мовчанка стояла в хатi. Бенедьо сидiв в кутi на сво┐м потеку i
дивувався дивним дивом, що се все ма║ значитися, чого зiйшлися тi люди i
чого хочуть вiд нього. Дивно йому було, що Матiй попросту звинявться перед
ними, хоть сам каже, що се його хата. Але найдивнiше було йому з того
грубоголосого велета, котрий поводився тут, мов як старший, мов господар,
прикликував до себе то одного, то другого i шептав ┐м щось до вуха, сам не
рушаючися з мiсця. Далi вiн звернувся до Бенедя i почав випитувати його
строгим голосом, немов суддя при допросi, мiж тим коли всi присутнi
звернули на нього очi:
- Ви що, челядник мулярський?
- Нi, помiчник, а при тiй фабрицi, не знаю за яку ласку, маю бути
майстром. Велет покрутив головою:
- Гм, майстром? А за яку то ласку? Певно, вмi║те добре доповiдати
жидовi на сво┐х товаришiв?
Бенедьо спалахнув увесь, немов огнем. Вiн хвилю вагувався, чи
вiдповiдати велетовi на його питання, чи плюнути йому в очi, забратися i
йти геть iз св┐ хати та з-мiж тих дивних людей. Далi надумався.
- Плетете дурницi, - сказав з пiдтиком. - Може, то вашого батька син i
вмi║ дещо кому доповiдати, а у нас тото не водиться. А жидiвська ласка
впала на мене непрошена, вiдай, за те, що при его закладинах мене трохи не
забила пiдойма, як ║сьмо спускали в яму угольний камiнь.
- Ага, - буркнув протягло велет, i голос його почав трохи м'якнути. -
Побратиме Деркачу, - звернувся вiн нараз до невеличкого, рухливого
чоловiчка, - а пам'ятай, аби-сь не забув i ось тото закарбувати на того
Леона, що вiн каже!
- Розумi║ся, що не забуду. Хоть то нiби тото сталося в Дрогобичi, а ми
ма║мо тiлько до Борислава, але то нiчо не шкодить. Жидовi й без того легше
не буде.
- Ну, а що ж ви, - говорив далi велет до Бенедя, - як ту будете
майстром, то будете так само збиткувати та кривдити робiтникiв, як другi,
будете ссати з них, що моги, i виганяти з роботи за леда слово?..
Розумi║ся, що так! Майстри всi однаковi!
Бенедьовi не стало терпцю. Вiн встав i, беручи свiй петек до рук,
обернувся до Матiя:
- Коли-сте мя приймали в свою хату на мешкання, - сказав вiн тремтячим
голосом, - казалисте ми, щоби-м був добрий, то буду вашим сином. Ну, але
скажiть же самi, як ту бути добрим, коли ось якiсь люди входять до хати i
нi з сього нi з того причiпаються до мене i ганьблять, не знати за що й за
яке? Як ви мя на таке ту брали, то лiпше було й не приймати, був би-м си
досi найшов спокiйнiшу хату! А тепер прийдеся йти пiд нiч. Ну, але
принаймнi буду знати, що за люди - бориславськi робiтники!.. Бувайте
здоровi!..
З тими словами вiн надяг петек i, беручи на плечi свiй узлик, звернувся
до дверей.
Всi мовчали, тiльки Матiй моргнув до велета пiд вiкном. Мiж тим другий
велет сидiв, мов скала, пiд дверми, заперши собою вихiд, i хоть Бенедьо