"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

до кого й слова, почав спокiйно накладати люльку, немов там, на тiм
зидличку i коло того порога, було його предковiчне мiсце.
Крiм тих двох велетiв, найбiльше звернув на себе Бенедьову увагу
немолодий уже, низенький i, очевидячки, дуже говiрливий та рухливий
чоловiчок. Вiдколи ввiйшов до хати, вiн не переставав шниряти з кута до
кута, то нiби чогось шукаючи, то нiби добираючи собi мiсця до сидження.
Вiн кiлька разiв обiздрiв Бенедя, переглипувався з Матi║м, котрий з
усмiхом слiдив за його рухами, а навiть шепнув щось до вуха одному в
велетiв, тому, що сидiв на зидлику пiдо дверми. Велет тiлько головою
махнув, а затим встав, вiдоткав дерев'яну затканицю вiд печi i встромив
свою люльку в попiл, щоби запеклася. Рухливий чоловiчок за той час знов
уже обшниряв усi кути, то потираючи собi настовбурчену, мов щiтка,
чуприну, то поправляючи на собi ремiнь, то вкiнцi-таки розмахуючи
руками...
Крiм тих трьох людей, було в хатi ще зо три. Бенедьо розглядiв на лавi
в пiвтiнi одного старого дiда з довгою сивою бородою, але з здоровим лицем
i кремезним виглядом, мов у молодого. Побiч нього сидiв молодий парубок,
круглолиций i рум'яний, мов дiвочка, тiльки що сумний i понурий, мов
засуджений на смерть. Далi в кутi, зовсiм в тiнi, сидiли ще якiсь люди,
котрих лиць не мiг розглянути Бенедьо. Ввiйшло ще кiлька рiпникiв до хати,
- зчинився гамiр.
- А се що, возний на здекуцi┐ у вас? - промовив грубим, мов труба,
голосом до Матiя один з велетiв, той, що сидiв пiд вiкном.
- Нi, богу дякувати, - вiдповiв Матiй, - се, бачу, уцтивий чоловiк,
робiтник, мулярський майстер. Прийшов нинi з Дрогобича до ново┐ фабрики, -
ту ось, на зарiнку, будуть нову нафтарню ставити.
- Так? - вiдповiв велет, протягаючи голос. - Ну, то про мене. А чия то
буде нафтарня? - додав вiн, звертаючися до Бенедя.
- Леона Гаммершляга, зна║те, того вiденського жида, що щось два раки
тому прибув сюда.
- Ага, того! О, той у нас закарбований вiддавна. Правда, побратиме
Деркачу?
Рухливий чоловiчок в тiй хвилi найшовся коло велета, дрiбцюючи довкола
нього.
- Правда, правда, закарбований моцно, - вiн засмiявся, - але нiчо не
пошкодить, як буде мав i бiльше карбiв!
- Певно, що не пошкодить, - потвердив велет. - Ну, але як же, побратиме
Матiю, можем ми нинi ту балакати сво║? Чи, може, як ма║ш нового жильця, то
нас наженеш iз хати шукати нового мiсця?
Велет грiзно глянув на Матiя, i, очевидячки, ся бесiда мала бути
доганою. Матiй почув се i змiшався трохи, а далi сказав, устаючи зо
стiльця i виймаючи люльку з рота:
- Але господи борони, щоби я вас виганяв! Мо┐ побратими любi, раз я
пристав до вас, то вже й не попущуся вас, о те не бiйтеся. I моя хата
зовсiгди для вас отвором. А про нового жильця... правда, я зле зробив,
приймаючи його, а не зарадившись уперед з вами, але ж бо, видите,
приходить чоловiк змучений, слабий, жиди го не хотять приймати, а з лиця
му видно, - зна║те, я на те старий практик, - що людина добра, ну, що я
мав робити?.. Впрочiм, як гада║те? Не мож йому бути з нами, то я го
вiдправлю. Але менi здався, що вiн би був i для нас добрий... Каже, що