"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

глянув на нього спiдлоб'я.
- Ти менi, небоже, з тим зiллям не ви┐зди анi ся з ним до хати не
показуй, бо геть вивержу вас обо║! - вiдрiзав вiн гнiвно.
- Вибачайте, - перепрашав Бенедьо, - я сам не п'ю, хоть би-м ┐┐ й на
очi не видiв. Але я чув, що в Бориславi кождий мусить пити, хто при
кип'ячцi робить, то я й за про те║...
- Правду казав, хто се казав, а тiлько, як бачиш, при правдi ║ й брехнi
капинка. То завсiгди так бува║. Ну, а тепер ти не пендич, тiлько
роздягнися та спочинь з дороги, коли-сь слабий!
В тiй хвилi молодиця встала.
- Ну, дай вам боже щастя та заробок добрий, - сказала вона до Бенедя. -
Бувайте здоровi, пора менi йти.
Вона вийшла; старий вийшов за нею, а за хвилю Хвернув.
- Служить в Тустановичах, то мусить бiчи до роботи. Та й дитина мала...
- проворкотiв вiн, немов сам до себе, i знов сiв напихати свою черепаньку.
- Донька ваша? - спитав Бенедьо.
- Нiби донька, але не рiдна.
- Пасербиця?
- Нi, небоже. Вона тутешна, а я не тутешний. Але то довга гiсторiя, -
буде час, то й почу║ш. А тепер спочивай!
Тота молодиця була Пiвторачка, вдова по Iванi Пiвтораку, погибшiм в
бориславськiй ямi, а той рiпник - то був старий Матiй.
IV
Бенедьо зняв з себе петек, постелив його на лавку пiд вiкном i лiг
спочивати. Вiн i справдi був дуже втомлений; ноги пiд ним тряслися вiд
довгого i надсильного ходу. А прецiнь сон його не брався. Думка, мов
непосидюча ластiвка, шибала то до Дрогобича до старо┐ матерi, то до
Борислава, де вiдтепер прийдеться йому жити. Йому пригадувались оповiдання
рiпникiв, котрi вiн чув по дорозi; в його уявi вони перелiтали не як
слова, а як живi образи. Тут всiми забутий рiпник, хорий, безпомiчний,
кона║ сам на берлозi десь у якiмось скритiм закамарку i дармо пищить ┐сти,
дармо просить води, - нема кому подати!.. Тут жид витручу║ робiтника з
роботи, кривдить його при виплатi, обдурю║ i ганьбить; нема кому
впiмнутися за робiтником, зарятувати його в нуждi. "Нiхто нi про що не
дба║, крiм себе самого, - думав Бенедьо, - та й тому так усi бiдують. Але
якби всi взялися докупи... То що би зробили?.." Бенедьо не мiг того знати.
"Та й як ┐м взятися докупи?.." I сього Бенедьо не знав. "Господи боже, -
зiтхнув вiн вкiнцi з звичайною у наших простих людей безраднiстю, - наведи
мене на яку добру думку!.."
В тiй хвилi Бенедьове думкування мусило перерватися. До хати ввiйшло
кiлька людей рiпникiв i, привiтавшися коротко з Матi║м, посiдали на лавi.
Бенедьо встав i почав розглядати прибувших. Були тут передовсiм два хлопи,
котрi вiдразу мусили кождого увагу звернути на себе. Високi, рослi та
крепкi, мов два дуби, з широкими червоними, немов надутими лицями i
невеликими сiрими очима, - вони виглядали в тiй маленькiй хатинi, мов два
велети. А при тiм з лиця, росту, волосся, очей були вони так подiбнi до
себе, що треба було добре приглядiтися i прислухатися ┐м, щоби ┐х
розпiзнати. Один з них сидiв на лавi пiд вiкном, заступивши сво┐ми
широкими плечима все свiтло, яке вiд заходячого вже сонця лилося вiкном у
хатину. Другий намiстився на невеликiм зидлику коло дверей i, не кажучи нi