"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- А у нас хiба нi?
- Е, а все-таки, що у вас можна вдати, того у нас нiхто на свiтi не
вдасть.
Рiпники не знали сво║┐ сили i не вiрили в не┐. Бенедьо знов утих i
почав роздумувати над ┐х словами. "Е, нi, - заключив вiн, - видно вже з
того, що мусить бути якийсь спосiб на тоту нужду, тiлько вони однi слiпi
та й не найдуть, а другi лiнивi та не шукають того способу!"
Мiж тим нашi пiшоходи лишили налiво Тустанiвську дорогу, по котрiй iшли
досi, i звернули на пiвперечну стежку, що вела через рiчку i. горбок до
Борислава. Перебрiвши рiчку i зiйшовши помiж густим гложжям та лiщиною на
┐┐ крутий, високий берег, вони вже й стали на версi горбка. Неподалiк
перед ними лежав Борислав, мов на тарелi. Невисокi пiд гонтям доми
бiлiлися до сонця, мов срiблява луска. Понад дахами де-не-де виднiлися
червонi, тонкi, а високi комини нафтарень, мов кривавi пасмуги, сягаючi до
неба. Далеко, на другiм кiнцi Борислава, на горбi, стояла стара церковця
пiд липами, i круг не┐ ще тислися останки давнього села.
Бенедьо хоть бував i вперед в Бориславi, але все тiльки коротко. Вiн не
знав тут мiсцевостi. Тому-то вiн розповiв рiпникам, де i на якiм плацу
казано йому ставати на роботу, i просив ┐х, щоби йому показали, де ║ той
плац. Рiпники зараз догадалися того мiсця i показали його Бенедьовi. Се
була досить обширна рiвнинка мiж високими берегами рiчки туй, перед входом
до Борислава, трохи вiддалiк налiво вiд губицького гостинця. Хат близько
було небагато, i Бенедьо, розставшись з рiпниками, рiшивсь iти хата вiд
хати i питати за помешканням. Але в перших хатах, до котрих зайшов i в
котрих жили жиди, йому не хотiли винаймити помешкання на довший час. Хати
тi були низькi а дуже широкi, - очевидно, пiд ┐х дахами мiстилося багато
закамаркiв для помiщення рiпникiв, а корисне положення ┐х на краю
Борислава давало ┐м можнiсть бути пристановком для всiх свiжо або пiзно
прибуваючих.
Так пройшов Бенедьо задармо п'ять чи шiсть хат. Далi опинився на улицi
перед старою маленькою хатиною i став, не знаючи, чи йти й сюди питати
мiсця, чи обминати сю будку а йти далi. Хатина була, як усi прочi, пiд
гонтами, тiльки що старi гонти понадгнивали i поросли зеленим мохом. До
улицi виходило двое вiконцят, котрi ледве трохи глипiли над землею; а ще з
високо насипано┐ улицi просто проти них спливало з улицi болото, замулюючи
стiну чимраз бiльше i вже ось-ось досягаючи здрухнiлих варцабiв. Перед
хатиною була, як i перед другими, голотеча: нi городця, нi муравнику, як
се водиться деiнде. Аж по хвилi рiшивсь Бенедьо не минати i се┐ хати.
Дверцi скрипнули, i Бенедьо ввiйшов до малесеньких темних сiнцiв, а
вiдти до обiлено┐ свiтлицi. Вiн здивувавсь, заставши тут не жидiв, а
старого рiпника i молодицю. Молодиця, около тридцяти лiт, в бiлiй сорочцi
з червоними застiжками, сидiла на лавi пiд вiкном, оперши голову на
лiкоть, i плакала. Старий рiпник сидiв насеред хати на низенькiм
стiльчику, з люлькою в зубах, i, очевидно, потiшав ┐┐. Коли Бенедьо
ввiйшов до хати, молодиця швидко обтерла сльози, а старий рiпник зачав
кашляти i довбати люльку. Бенедьо поздоровив ┐х i запитав, чи не прийняли
б його на довший час на мешкання. Рiпник i молодиця глянули по собi i
хвилю мовчали. Далi вiдозвався рiпник:
- Га, або я знаю. Ось молодиця; се ║┐ хата, - як вона скаже, так i
буде.