"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

кажу, що як скоро би-й щось повидiв недоброго, то наймя жид i цiлого
озолотить, я му й години довше при роботi не буду.
- Га, то йди, коли така твоя воля, я ти не бороню, i най тя господь
благословить!
I стара мати зi слiзьми випровадила свого сина в дорогу до Борислава, а
коли вернулась вiдтак в свою цюпку i побачилась сама, вона довго-довго
стояла з заломаними руками, а далi заридала:
- Синочку мiй! Най тя бог благословить на добрiй дорозi! Я вже, впевно,
не ввиджуся з тобою?
Була недiля, коли Бенедьо вибрався в дорогу. В церквi свято┐ Трiйцi,
попри котру переходив, дяки гримiли хвалу божу. А напротив церкви, на
нужденнiм дрогобицькiм бруку, попiд муром, сидiли купами рiпники в
просяклих нафтою сорочках та подертих кахтанах, ждучи, аж скiнчиться хвала
божа, щоб вiдтак рушити до Борислава. Деякi хрестилися та шептали
"очеаашi", другiдрiмали на сонячнiй спецi, iншi знов держали в руках
десятикрейцаровi хлiбенята i цибулю i ┐ли, кусаючи з цiлого, некраяного
хлiба. Бенедьо не задержувався коло церкви, не дожидавсь кiнця хвали
божо┐. Бо хоть до Борислава з Дрогобича й не так-то далеко, усього милька
невеличка, i хоть роботи шукати йому не було треба так, як бiльшiй частi
отих рiпникiв, то йому наговорили, що в -Бориславi дуже тяжко знайти
помешкання, а йому хотiлося жити десь поблизьке "фабрики", при котрiй мав
робити: вiн по нещаснiм ударi при закладинах чувся дуже слабий в ногах i
знав, що по бориславськiм непросихаючiм болотi далеко ходити не зможе.
Тому-то Бенедьо спiшив до Борислава, щоби винайти собi хату, поки ще
наплине багато робучого люду та позаймав всi закамарки. Але йому треба
було наймати хату на довший час, хоть на мiсяць; найти таку хату було
труднiше, бо в Бориславi найбiльша часть усяких нор найма║ться
перепливаючому люду на одну нiч, - се й найлiпше виплачу║ться жидам.
Але немало здивувався Бенедьо, коли, вийшовши за мiсто, побачив, що як
далеко тяглася дорога, всюди по нiй мрiли купки рiпникiв, звiльна
поступаючи серед туманiв пороху. Тi не ждали кiнця хвали божо┐, а спiшать,
щоб залучити деяку роботу. Хлiб видно у кождого в бруднiй полотнянiй
торбi; у деяких з торби висувалися зеленi пера молодо┐ цибулi. Бенедьо
зразу обминав тi купки i йшов сам. Але далi йому зробилося нудно i прикро
йти самому. Сонце жарило запеклу вже й попукану землю. Хоть уже незадовго
май кiнчився, то збiжжя на полi ще нiчим того не показувало. Вiвси, ледве
зiйшовши, зав'яли без дощу i покупилися при землi. Озиме жито пiднялося
трохи вiд землi, але очевидячки заклякало на пнi i не колосилось, хоть
саме на те була пора. Ярина нiяка анi бульба ще й не сходила: зашкарупiла
i висушена сонцем на кiлька цалiв вглиб земля не давала посадженому
насiнню нiяко┐ вогкостi. Сум збирав, коли було глянути на поле. Лиш одна
кропива та гiрчиця, пiдхопившися завчасу i пустивши глибше в землю свiй
веретинистий корiнь, буяли та розросталися. А сонце все пекло та жарило;
хмари, мов дрочачись з бiдними рiльниками, все надвечiр збиралися на небi,
а вiдтак, не пустивши i краплi дощу, розпливалися против ночi. По селах,
через котрi проходили рiпники, стрiчалися люди, самi сумнi та чорнi, мов
земля. Не чути було звичайних недiльних смiхiв та жартiв по вигонах.
Старшi газди глядiли то на поле, то на небо, мов з яким докором, а вiдтак
безрадно в розпуцi опускали руки. А Бенедьо, весь облитий потом i присiлий
порохом, також з важкими думами в серцi, минав тi бiднi села, примираючi