"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

будовничий так ту зо мною сперечався, що готов менi наробити яко┐ саламахи
i поставити не так, як у планi нарисовано. То я вже буду просити тебе,
скоро що не так, дати менi знати.
Бенедьо стояв i дивувався на цiлу тоту бесiду, що се за млин такий, що
будовничий на нього носом крутить i що пан бо┐ться, щоб часом не зробив не
так, як у планi сто┐ть? I вiдки, приходить Леон звертатися до нього, щоб
надзирав над будовничим? Бенедьо на все те не мiг найти в сво┐й головi
вiдповiдi i стояв перед Леоном, вемов вагуючись.
- Не бiйся, будь тiлько щирий для мене в тiм дiлi, то, певно, не
пожалу║ш того. Доки буде будовання в Бориславi, доти будеш там, i то з
платою не помiчника, а цiлого муляра. А потому - побачимо.
Бенедьо ще дужче здивувався. Вiдки нараз така щедрiсть у Леона? А втiм,
хто його зна║, думалось йому далi, може, йому й направду так до потреби
приходиться, ну, то вiн i платить. Та й хiба ж се для нього велика рiч? А
для бiдного помiчника мулярського все-таки добродiйство велике. Так
роздумавши, Бенедьо рiшився пристати на Леонову умову, ще й подякував йому
за ласку.
- Ну, ну, не дякуй, - вiдповiв Леон, - я не подяки вiд тебе потребую, а
вiрно┐ услуги: як ся будеш добре справувати, то я тебе певно не забуду. А
тепер iди i вибирайся якнайборше до Борислава, щоби-сь зараз завтра мiг
ставитися на мiсцi, за Бориславом, над рiкою.
I з тими словами Леон дав Бенедьовi кiлька ринських завдатку i пiшов до
свого покою. Бенедьо не сподiвався на нинi такого гарного для себе
здобутку. Втiшений, вернув вiн додому i розказав сво┐й старiй матерi о
всiм, що йому нинi приключилося.
- Що дiяти, мамко? - кiнчив вiн сво║ оповiдання. - Треба брати роботу
там, де дають. Пiду до Борислава.
- Та я ти, синку, й не вiдраджую, а тiлько вважай, щоби-сь усе по
правдi жив i до недоброго нiколи руки не подав. Бо то з тим млином вида║сь
менi щось та не так. Бог його там зна║, що собi той жидюга загадав, а ти
дбай за свою душу.
- I менi самому якось воно видалося не так, як вiн говорив. А вже тото
зовсiм менi не сподобалося, що менi каже надзирати за будовничим. Правда й
то, що будовничий циган та шахрай, але вiдки я, простий робiтник, приходжу
до того, щоб надзирати за паном?.. Ну, а коли би-м щось i направду побачив
неладного, то й без ║го платнi сказав би-м ему все. Будем нидiти, що буде.
Але коли Бенедьо зовсiм уже зiбрався в дорогу i став прощатися з
матiр'ю, то стара мати нi з сього нi з того почала плакати i, обнявши
сина,довго не хотiла його пустити вiд себе.
- Але годi ж бо, мамко, годi, незадовго побачимося! - втiшав ┐┐
Бенедьо.
- Ой, так, так, добре тобi говорити! - вiдповiла мати плачучи. - Хiба ж
ти не видиш, яка я стара? Менi леда день-година, та й жити годi. А як так
виджу, що ти йдеш геть вiд мене, то менi здабся, що вже тя нiколи не
побачу.
- А най бог боронить! Мамко, що ви говорите!..
- Тото говорю, що ми серце каже. I так ми зда║ся, що ти, синку, йдеш до
того Борислава, як у яку западню, i що лiпше би було, якби-сь вiднiс
жидовi той завдаток i остався ту.
- Але ж, мамко моя, на чiм ту оставатися, коли роботи нема? Я ж вам