"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

риба в саку, i не раз цiлими днями сидiла на софi, плачучи та думаючи, що
ось, може, десь тепер у школi тягнуть ┐┐ сина, сiпають, покладають на
лавку, б'ють, - а тодi вона голосно проклинала i школу, i науку, i
чоловiка-ката, котрий навмисно винайшов таку муку для сина i для не┐. Тi
вибухи чуття ставались чим далi, тим частiшi i довели ┐┐ вкiнцi до
негiавистi против усiх людей, до якогось ненастанного роздразнення,
готового в кождiй хвилi вибухнути дикими прокляттями. Тепер уже Рифка й не
подумала йти в товариство або чимнебудь розривати свою нудь; вона, мов
заклята, волочилася по домi, i нiхто iз слуг без крайньо┐ потреби не смiв
указатись ┐й на очi. Той стан дiйшов до крайностi, коли Герман два роки
тему нараз вiдвiз Готлiба до Львова i дав до купця. Рифка зразу дурiла,
рвала на собi волосся, бiгала по покоях i кричала за сином - пiзнiше
успоко┐лась трохи i довгi мiсяцi сидiла день у день мовчки, мов дикий звiр
у клiтцi. Самота i пустота круг не┐ i в нiй самiй стали ще страшнiшi, -
навiть чоловiк боявся приступати до не┐ i старався цiлими днями не бувати
дома. I серед усе┐ то┐ тьми в серцi Рифки горiв лиш один огонь - безумна,
сказати б звiряча, любов до Готлiба. Тепер зависна доля наважилась видерти
┐й i сю послiдню опору, затерти в ┐┐ серцi i сей послiднiй знак
чоловiцтва. Удар трафив Рифку страшенно, i що вона в тiй хвилi не зiйшла з
розуму, се було лиш для того, що не могла дати вiри свому нещастю.
По ви┐здi Германа вона так i застила на сво┐й софi. Нiякi думки не
ворушились в ┐┐ головi, тiльки сльози плили. Весь свiт щез для не┐, свiтло
померкло, люди вимерли, - вона чула тiльки ским'ячий, ненастанний бiль у
серцi.
Нараз вона зiрвалась i задрижала цiлим тiлом. Що се такого? Що за шум,
за стук, за говiр долетiв до не┐? Вона заперла в собi дух i
прислухувалась. Говiр при входi. Голос служницi, котра немов свариться з
кимось, не пуска║ до покою. Другий голос, рiзкий i гнiвний, стук немов
поваленого до землi чоловiка, трiск дверми, тупiт крокiв по покоях,
ближче, чимраз ближче...
- Ах, се вiн, се мiй син, се мiй Готлiб! - скрикнула Рифка i кинулась
iд дверям, назустрiч. В тiй хвилi створилися дверi, пхнутi сильною рукою,
i перед нею став - зачорнений, в пошарпаних чорних шматах вуглярчук.
Рифка мимоволi скрикнула i пруднулася взад. Вуглярчук глядiв на не┐
гнiвними великими очима, з котрих блискала лютiсть i ненависть.
- А що, пiзна║ш мене? - проговорив вiн рiзко, i в тiй хвилi Рифка, мов
безумна, кинулася до нього, почала стискати i цiлувати його лице, очi,
руки, плачучи й смiючись.
- Так се таки ти? То я не помилилася! Боже, ти жи║ш, ти здоров, а я вже
мало не вмерла! Синочку мiй! Коханий мiй, ти живий, живий!..
Викрикам не було кiнця. Рифка потягла вуглярчука на софу i не випускала
з обнять, поки вiн сам не вирвався. Поперед всього, чуючи кроки надходячо┐
служницi, вiн замкнув дверi i, обертаючися до матерi, сказав:
- Накажи тiй проклятiй малпi, най си йде до чорта, бо ┐й розiб'ю ┐┐
пустий череп, як ми сейчас вiдси не вступиться!
Рифка, послушна синовi, наказала крiзь замкненi дверi служницi, щоб
iшла до кухнi i не виходила, аж ┐┐ закличе, а вiдтак почала знов обнiмати
i пестити сина, не зводячи й на хвилю очей з його надутого замурзаного
лиця.
- Мiй синочку, - почала вона, - що се з тобою? Що ти зробив?