"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

сином, немов то його поведуть до рiзницi; вона розмовляла з ним, немов
прощаючись навiки, розповiдала йому, якi-то там острi люди, тi професори,
i наперед уже грозила ┐м, коли котрий поважиться ткнути ┐┐ золотого
синочка: вона наказувала йому, як скоро хто в школi чим-небудь образить
або покривдить його, щоб зараз пожалувався ┐й, а вона покаже професорам,
як мають з ним обходитися. Одним словом, Готлiб, не бувши ще в школi, мав
до не┐ вже таку вiдразу, немов се якесь пекло, винайдене злими людьми
навмисне на то, щоб мучити таких, як вiн, "золотих синочкiв".
Зато Герман ударився в другий бiк. Вiн пiшов до ректора отцiв
василiанiв, котрi в Дрогобичi держали тодi одиноку головну школу, i просив
його давати позiр на Готлiба, щоби вчився i привикав до порядку. Вiн
розповiв, що хлопець розпещений мамою i зiпсутий, i просив держати його
остро, не щадити грозьба, навiть кари i не зважати на те, що може говорити
i робити його жiнка. Додав навiть, що коли б того було треба, вiн винайде
для Готлiба окрему кватиру поза домом, щоб усунути його з-пiд шкiдного
впливу матерi. Отець ректор немало здивувався такою бесiдою Германа, але
швидко й сам побачив, що Герман говорив правду. Готлiб не тiльки зроду був
мало спосiбний до науки, але його початкове домашн║ виховання було таке
погане, що отцi професори, певно, з нiким ще не мали тiлько гризоти, що з
ним. Щохвилi ученики, товаришi Готлiба, прибiгали жалуватися на нього:
сьому вiн роздер книжку, другому пiдбив око, третьому викинув вiкном шапку
в монастирський город. Коли хто в коритарях i в класах робив найбiльше
крику i стуку, то певно Готлiб. Коли хто пiд час науки бурчав або стукотiв
пiд лавкою, то також вiн. Коли хто в цiлiм класi смiв сваритися .з
професором, вийти з години, ще й дверми гримнути, то також вiн. Професори
зразу не знали, що з ним дiяти; вони день у день жалувалися ректоровi,
ректор писав до вiтця, а отець вiдписав коротке слово: "Бийте". Вiдтодi
посипались на Готлiба кари та буки, котрi хоть про око трохи нiби втишили,
скрушили його крутi норови, але довели його до скритостi i завзято┐ злостi
i так до решти зiпсували його моральну iстоту. Ледве в семи чи восьми
лiтах Готлiб скiнчив чотирикласову нормальну школу i, пшiбитий морально,
нерозвинедий духовно, з безграничною вiдразою до науки i злiстю до людей,
а особливо до вiтця, вступив в гiмназiю. Але тут вiн в трьох роках не
скiнчив ще й другого класу, коли поганий i темний случай з вiтцем перервав
назавсiди його шкiльну науку. (Случай_ той був предметом повiстi_ "Boa
constrictor",_ надруковано┐ 1878_ p._ у видавництвi: "Громадський друг",_
ч,_ II;"Дзвiн" i "Молот".)_

Але хто зна║, чи тi лiта нещасливо┐ шкiльно┐ науки не були тяжчi i
нещасливiшi для Рифки, нiж для самого Готлiба. Раз те, що школа на бiльшу
часть дня розлучувала ┐┐ з сином i через те втручувала ┐┐ наново в
бездонну пропасть бездiйства i нуди. А потiм i те, що вiчнi жалi та плачi
Готлiба ще бiльше лютили й роздразнювали ┐┐. Зразу вона, мов ранена
львиця, бiгала день у день до отцiв василiанiв, нарiкала на
несправедливiсть i неспосiбнiсть учителiв, кричала i кляла, аж поки ректор
не наганьбив ┐┐ i не заборонив приходити бiльше. Вiдтак задумала була
упертися на тiм, щоб вiдiбрати Готлiба вiд василiанiв i дати до яко┐ iншо┐
школи, але швидко роздумала, що iншо┐ школи в Дрогобичi не було, а давати
Готлiба до якого другого мiста, мiж чужих людей, - о тiм вона й помислити
не могла без страху. В тiй безвихiднiй матнi вона довгий час билася, мов