"Володимир Дрозд. Катастрофа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

спека, а задушний лiтнiй день, коли сонце нiби в сухому жовтому туманi,
знiма║ краватку, але прохолоднiше не ста║, невтолима спрага, а з кожною
хвилиною ста║ жаркiше, спека душить, саме душить, коли й затiнок не ряту║,
давнiй запах тютюнового диму, зжовклих паперiв у кiмнатах, запах газетних
пiдшивок, сiренька мла в шибках, жовто-сiренька, вiн ляга║ головою на
стiл, на пустий лакований стiл, але й стiл гарячий, вiд розпуки вiн
б'║ться чолом об дерево -- глухий звук, що гасне в газетних пiдшивках, вiн
налива║ води з карафки, що в редакторовiм кабiнетi, але вода тепла й
гнила, вода теж пахне старими газетними пiдшивками..._ За спиною шум,
гомiн, бамкали дверi, гула пiдлога - квапливi кроки редактора, його
енергiйна хода, безлiч марно┐ енергi┐, природа нерацiональна, акумулятор
безплiдно┐ енергi┐ - Гуляйвiтер, досить точне визначення, головне -
пiдкреслити в новелi, що вiн, його герой, на голову вище за оточення цих
посередностей, звiдси iнша проблема, але в пiдтекстi: або бути генi║м, або
взагалi не бути, не iснувати, Гамлет, вирiшення вiчного питання, тобто не
жити, якось iнакше, не так прямолiнiйно...
- Кириловичу, будь ласка, пiдкороти, я сходжу повечеряю, зранку не
заряджався, клянусь...
"Навiщо вiн бреше? Хоч би користь яку мав з того, - тоскно подумав
Iван, i йому знову захотiлося спiвати.- Навiщо гра║ться в заклопотанiсть,
коли насправдi всенькi днi блука║ по райкомiвських кабiнетах або
анекдотить у редакцi┐? Iнерцiя... Людина в основному живе за iнерцi║ю,
автоматично, не аналiзуючи себе. Не людина, а посереднiсть...
пiдкреслити..."
Кивнув, узяв з Прiсьчиних рук гранки. Надворi пирхнув мотоцикл.
Проторохкотiло вулицею, обминуло книгарню, банк i трiпнуло жовтим пасмом
об рiг комунгоспiвського будинку, що в кiнцi городу.
- А щоб тебе пранцi з'┐ли. Лiньки сто метрiв через городи пройти.
- Начальство.
Загатний, не читаючи, перекреслив останнiй абзац передово┐, замилувався
багряним хрестом на ряботиннi лiтер.
Мабуть, завважили, що в двох попередiх роздiлках я спробував глянути на
свiт Iвановими очима? Якщо це хоч трохи менi вдалося, дякувати доводиться
не мо║му скромному талантовi, а деякiй схожостi наших натур. Можливо, це
вiдчував i Загатний. Правда, я не був уродженим терехiвцем, i вже саме це
мусило iмпонувати йому. Але схожiсть - одразу застерiгаю - була в окремих,
бiльше зовнiшнiх рисах характеру. Сподiваюсь, не дума║те, що по при┐здi до
Терехiвки я теж шукав мiсце для пам'ятника самому собi? Я навiть не
мiркував, чи потурбуються про це нащадки. Ми простi смертнi, не генi┐.
Часто пригадую себе тодiшнього. На задньому сидiннi старенького
автобуса принишк насторожений хлопчик з валiзою. Кожна вибо┐на стрiля║ ним
до стелi. А пасажир хапа║ться за кишеню, де грошi на розживку та атестат.
Все ж навiть за тако┐ на┐внувато┐ ситуацi┐ щось нашiптувало серцю:
поспiшаю назустрiч долi. Пам'ятаю ту iсторичну, як полюбляв казати Iван
Кирилович, мить: автобус виторохкотiв на мiсток, i перед мо┐ очi лiг
зелений видолок iз срiбним намистом пересохло┐ рiчечки. Видолинок
перекреслював Терехiвку ледь не посерединi, городи барвистими хустками
пливли до звабно зеленiючих левад. Я замружився i побачив лискучий дах
чепурного будиночка, завиту диким виноградом альтанку, вулики в молодiм
садку, у дворi - водогiнну колонку... Не звик хвалитись, але ще й восьми