"Володимир Дрозд. Катастрофа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

море, ти переста║ш належати собi", - Григорiй Сковорода.
"М-м-м-м-гу-гу-гу..." Пiсня без слiв, зi стиснутими устами. Його
постiйний, випробуваний репертуар, коли в серцi зимно. Сусiди по
гуртожитку тiкали з кiмнати, скаржачись на головний бiль. "М-м-м-м..."
- На завiрюху? - ║хидно пiдкусила Прiська ("Язиката, пора б
приструнчити...").
Iван замовк. Смердiло гасом - друкар промивав четверту сторiнку. Важко
гупав по свинцю дерев'яний молоток. "Невже вона досi гуля║ з ним?" -
"Ну..." - "А Галя з iнспекцi┐ божилась, що давно горшки потовкли". -
"Нiколи б не повiрив". - "Я на тiм тижнi очевидячки бачила, пам'ята║те, з
газетою рано впорались. Подайте верстатку. Вiн вийшов з редакцi┐, вона
стояла на розi, вiн..." / вiн вперше пошкодував, що сотворив свiт, бо в
цьому свiтi iсну║ Терехiвка, це лише думка, ┐┐ треба замаскувати, щоб
жоден редактор не докопався, а кожен терехiвець зрозумiв, навiть не
зрозумiв, а вiдчув, як вони зараз вiдчувають його неприязнь до цього
комашиного рою, а може, й не треба цього погляду зверху, одразу викличе
пiдозру редактора, навiть неприскiпливого, а терехiвцi зрозумiють, що вiн,
Загатний, змалював себе в образi бога, дуже ясно, але було б чудесно
опiсля дати картини Терехiвки спечного недiльного дня, всю цю сiрiсть,
ординарнiсть i задуху, а потiм бог не витриму║ (не забути спочатку: бог -
теж самотнiй, бога зацiкавлю║ ця метушня, це мурашине бабрання, i вiн на
якiсь години ста║ схожим на смертного, iде закуреними вулицями Терехiвки,
а вони всi думають, що вiн такий же, як вони, що вiн теж смертний), а
потiм бог не витриму║ ┐хньо┐ примiтивностi i шуга║ в повiтря, вiльний, як
вiтер, i недосяжний для них, головне - недосяжний, це можна було б гарно
подати, вiльний полiт над сплюндрованою людьми землею, останнiй
презирливий погляд бога на Терехiвку, врештi, це його, Загатного, мрiя,
але таки не пройде, вiн заранi зна║, що в жоднiй редакцi┐ не пройде, зараз
усi ате┐сти, ще _припишуть казна-що, а новелу треба обов'язково
надрукувати, iнакше вiн нiчого не доведе терехiвцям, ┐х треба поставити
перед фактом, у цих посередностей ще iсну║ повага до друкованого слова,
навiть не повага - бездумне схиляння перед чимось вищим од них, доведеться
без образу бога, з них було б досить цих колоритних, вражаючих бiльше, нiж
Дантове пекло, сцен, бо там, у пеклi, хоч якесь життя, а тут порожнеча,
пустка, пiдкреслити це, i самотня Людина, вона задиха║ться без свiжого
повiтря, постiйне вiдчуття задухи крiзь увесь твiр, не забути...
- Два рядки з передово┐, товаришу секретар...
- Передова редактора, - через плече.
- Через два рядки чекати на редактора?
- Вiн у себе.
- Товаришу секретар...
- Я не скорочую редакторових матерiалiв, ви що, перший день на роботi?
- закричав Iван в обличчя жiнцi.- Пробачте...
- На хворих не ображаються, - грюкнула дверима Прiська.
Знову зiрвався. Коли гнiва║шся, нерву║шся, мимоволi скочу║шся до одного
рiвня з ними. Запам'ятати - i висновки. Холоднувата ввiчливiсть трима║ на
вiдстанi, яка неминуча при спiльнiй роботi, цього досить. Навчитися,
зумiти. Щохвилинний контроль- над собою... Недiля, спечний день, вiн
ходить по редакцiйних кiмнатах, якi страшенно ненавидить, але бiльше нема
куди подiтися, тiльки тут цього дня вiн може бути самотнiй, навiть не