"Володимир Дрозд. Катастрофа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

рокiв вiдтодi не спливло, як усе стало реальнiстю: i будиночок, i
альтанка, i водогiн... Я не люблю правдешнього сiльського життя, далека
вiд романтики людина. Та й метушливого мiста не зумiв полюбити, хоч батьки
з села до обласного центру перебрались, коли я в шостий ходив. Давно зрiла
в менi рiшучiсть оселитись у тихому, iдилiйному мiстечку, щось на зразок
Терехiвки: i не мiсто, i не село, а водночас приваби i того, й iншого.
Переглянув щойно написанi рядки i гiркувато посмiхнувся: яка пожива для
критикiв - ось вона, пика мiщанина, обивателя. Модне словечко. Не
поспiшайте, я все це писав, аби довести, що не слiд ототожнювати мене з
iнтелiгентиком Загатним. У мо┐м життi, на вiдмiну од Iванового, завжди
iснувала звичайна, земна основа. Менi далекi i його патетика, i душевнi
муки, якими вiн так милу║ться. Живу, як живе народ, маса, i поки що не
скаржусь.
Все ж я починав про схожiсть. Найперший доказ, що в тканину наших
характерiв вплетено жменьку однобарвних ниток, оцi сторiнки. Поспитали б
хоч ви мене, навiщо пишу ┐х. Дружина свариться: в будень з бiблiотеки не
витягнеш, як-не-як завiдувач, вiдпбвiдальнiсть, а вихiдного вечора над
зошитом сиджу замiсть того, щоб на майдан чи до парку, мiж люди, в парi
пройтися, як водиться. Справдi, за безсмертям, як той Загатний, я не
женусь, платнi теж вистача║. Але, признаюсь, i ранiше траплялося зi мною
таке, що потiм жоден здоровий глузд не вибiлить.
Я, зда║ться, ще не вiдзначив велику пристрасть Iвана Кириловича до
символiв. Наприклад, плащ символiзував для нього "свiтову скорботу" плюс
мефiстофельську зневагу до буденностi свiту сього. Навiть у спеку не
розлучався Загатний з пильовиком, а щойно зосенi║ - загортався в чорний. I
таки було в його високiй строгiй постатi щось небуденне. Незабаром по
Iвановiм при┐здi i в мо┐й тверезiй головi почало наморочитись - закортiло
люльку курити. Мабуть, заразився. Уявляю себе з люлькою за письмовим
столом - тану вiд замилування. Коротко розповiм, чим усе скiнчилось.
Заранi вибачаюсь, вийде не вельми соковито, гидко згадувати, який дурний
був.
Так ось повеснi майнув я до Ки║ва на розвiдини: яка надiя на факультет
журналiстики втрапити. Тут, на знаменитiм Хрещатику, моя мрiя здiйснилась.
У вiтринi красувалась справжнiсiнька люлька вишневого кольору, чубук
елегантно вигнутий, а на вершку довгоносе обличчя Мефiстофеля. Хоч i
коштувала вона тридцять п'ять карбованцiв (на старi грошi), усi мо┐
фiнансовi дi║ти вивiтрились то┐ ж хвилини. Тремтячими пальцями лiз до
гаманця, побоюючись, аби нiхто не випередив мене на порозi щастя.
Спецiальний тютюн не продавався, i я купив коробку "Казбеку". Розiрвав три
цигарки, набив люльку. Ступав по Хрещатику, затиснувши зубами чубука, i
пiдстерiгав сво║ елегантно-замислене обличчя в кожнiй вiтринi. Цигарковий
тютюн ледве тлiв. Я часто й глибоко затягувався, недбало вицвiркуючи
куточками уст важкий, жовтий дим. Вечорiло, спалахнули лiхтарi. Ще стало
сили вибратися на Володимирський пагорб. Тут, у закутку пiд каштанами,
мене знудило i нещадно шматувало з годину. До пiвночi, безсилий, порожнiй,
лежав на лавi, проклинаючи всi тютюни, всi люльки, а найбiльше самого
себе, зеленого. Але зважте, що менi на той час ледве вiсiмнадцять набiгло
проти тридцяти Iванових...
Багато чого з ранньо┐ юностi забулося, припорошилось i тепер мерехтить
перед очима короткими спалахами, нiби сцени модернющо┐ вистави в