"И.Ф.Драч. Крила (Укр.) " - читать интересную книгу автора

Вiн ще не знав про це,
а вже Вона чигала
На душу нiжнотонну, сонцетканну
I мiтила йому кiссям в мiжбрiв'я,
Аж тамувала вiддих, щоб не схибити...
Закочувалось за вечiрнiй пруг
Тичинине золотооке сонце,
Вiн ще не знав про це,
i вiн спiвав, як дихав,
I пiсня била з джерела гiркого,
I пахла бджолами iз довбаного вулiя,
Древлянською пергою, ярим воском
Та сизим прахом звергнутих столiть -
Не атомними сурмами безоднi.
Поет спiвав глибинно, старовинно
Бояновими сивими вустами:
"Були люде невiрнiї,
Вони в Бога не вiрили,
А вiрили у цмочище,
У лютеє у змiїще".
I думалось менi, коли вiн ще не знав,
А може, знав, та про знання не вiдав
Й собi самому, то менi гадалось:
Чому такий вiн нiжно-безборонний?
Чому завжди, на вулицi зустрiвши,
Так хочеться його пiд руку взяти
I провести, щоб навiть лист каштана
Не впав на його тишу золоту
I не побив її тяжким слiпучим громом?
Чому так хочеться побiгти в його роки,
В його далекi молодi лiта,
И собою затулити його арфу -
Бо ж подарована була Вкраїнi арфа,
Одна-однiсiнька на все життя Вкраїни...
Чому так прагнеться побiгти в його долю -
В його єдину стокрилату долю -
I лиш добро пустити в її крила,
А зло одринути, одкинути, знебути?!
Про винятковiсть йшлось, про генiальнiсть,
Як про пилок метелика, як про меди бджоли
Та ще про струни арфи, що єдинi...
Коса ударила по арфi - струни вмерли,
Заплющилися карi очi в арфи,
I вiн лежав до арфи головою,
А в узголiв'ї арфа безголова...
Як закотилось за вечiрнiй пруг
Тичинине золотооке сонце,
На серце впала божевiльна тиша,
Ви чуєте, як всюди дзвонить тиша,
Як без Тичини тиша громом вибухає!