"Олександр Довженко. Земля (Укр.)" - читать интересную книгу автора

з ненавистi! Сьогоднi в сотий раз прокляв вiн владу й лад, i врожа┐, i
землю, i навiть дощ, якого закляв не поливати колгоспних нив.
Коли б вiн мiг убити сiлькора Василя, повiсити чи задушити! Коли б душа
покинула його, коли б упав вiн трупом серед двору, а вся родина голосила б
над його лихою долею, то навiть мертвий трясся б вiн i проклинав з того
свiту.
- Годi голосити! Ви-и!
Грюкнув кулак по столу - пiдстрибнув хлiб i нiж на пiваршина.
Створилась тиша, як перед вибухом бомби.
- Читайте далi, батюшко, - простогнав Бiлоконь, прикипiвши великими
темними очима до газети в руках отця Герасима.
Вичиту║ батюшка з газети вiдхiдну всiм ворогам колгоспного нового життя
й зокрема йому:
"...Архиповi Бiлоконю, який пiдрива║ колгоспний лад, прихову║ насiння,
нищить поголiв'я худоби..."
Знову верескнули жiнки на чотири скрипки. Затулив лице руками Бiлоконь,
потiм раптом вхопив сокиру i метнувся в сiни. Родина за ним. Куди?.. I сам
не тямить. Йому зда║ться, що бiжить вiн рубати голову сiлькоровi Василю,
який сто┐ть, можливо, бiля небiжчика дiда. Ось вiн пiдбiг до нього, хапа║
за горло, замiря║ться сокирою. Повисли на сокирищi жiнка й дочки.
- Пустiть!
Не пускають. Вбiга║ молодший Бiлоконь - Хома - i теж не пуска║. I не
сiлькора держить Бiлоконь Архип за груди, а власного коня в стайнi.
- Не дам! Пустiть мене! Порубаю!
Басують конi в Бiлоконевiй стайнi, i тужать иси.
Батько сiлькора Василя, середняк Опанас Трубенко, був людиною
неквапливою. Нiколи на сво┐м вiку нiкуди вiн не поспiшив i не зрадив сво║┐
вдачi й по цей день. В колгосп вiн також не поспiшав, хоч давненько вже
збирався. До того ж, здавалось йому, i побiчних причин, щоб не вступати,
було чимало, - то те, то се, то старий батько помер, то начебто вступив
уже був двiчi або тричi, так знов якось випав - не так записали, чи що. А
втiм, хто-зна, може, ще й так обiйдеться, - важка справа.
- Вже як його бути, й сам не знаю, - признався вiн якось сво┐й жiнцi
Одарцi, коли не було поблизу дiтей. - Недаром нас середняками дражнять, -
коли на одне вухо слуха║ш правлiння артiлi й Василя, а в друге наче сам
нечистий нашiпту║: "Не йди, не йди, не йди..."
- Ой, правда, - зiтхнула жiнка.
- Як змiнився свiт.
Куди не гляну, куди не обернусь, чую: все мiня║ться. Навiть хата наша й
та вже не та. Примiча║ш? Наче не зовсiм i наша, хоча i наша. Неначе стiни
в нiй розсiлись i стрiху вiтром .зiрвало й понесло... i видно стало все...
так видно й моторошно... Щезла тиша. Отак, як Днiпро не потече назад,
Одарко, не потече й життя. Що було, те минуло...
Опанас замовк. Жiнка дивилась на нього здивовано - нiколи вiн так
багато не говорив. Подумавши трохи, Опанас зiтхнув:
- Може, вступимо, як ти гада║ш?.. У колгосп. I Василевi при║мно... Бо й
люди вже гомонять: син сiлькор, людей до колективу пiдбива║, а батько з
матiр'ю вдома.
- Ну, що ж, - погодилась Одарка, щоб тут-таки свою згоду замiнити
побiчною малесенькою, як ┐й здавалося, незгодою. - Давай. Тiльки я так