"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- I я то┐ думки, товаришi, - нехай почубляться. Здрастуйте! - додав i
голова колгоспу Демид Сорока. - Мадьяри колись бiльше в кiннотi воювали. А
зараз ┐х Гiтлер вже в пiхоту перевiв. Ото, певно, й ремство мають. Нехай
хоч на кулаках вiдведуть душу, не чiпайте... Ох i рвуть, дивiться! Тю!..
I справдi, полоненi являли картину, не варту путнього слова. Якби могли
тiльки бачити дiти, до якого падiння дiйшли ┐хнi батьки, отру║нi отрутою
расизму! Якби матерi Захiдно┐ квропи поглянули на обезумiлих сво┐х синiв -
брудних, неголених, нещасних, що загубили злочинну свою зброю на широких
степах Укра┐ни! Вони душили один одного, кусали, штрикали складаними
ножиками, провалювали один одному носи чим попало. Це був уже злiсний шарж
вiйни. Мадьяри явно перемагали, жестикулюючи й гукаючи до сво┐х конво┐рiв
по-угорському, апелюючи, як ┐м здавалось, до справедливо┐ помсти за сво┐
нещастя.
На старих колгоспникiв ця бiйка, однак, не справила особливого
враження. Людям хотiлося жити, тобто творити, працювати.
Хотiлось забути про злочинне й безглузде за всесильним законом буття й
невичерпно┐ снаги свого характеру хлiборобiв, що тисячолiттями звикли
сiяти, стверджувати життя в усьому, що може жити й рости.
Жiнки порались в городi, вив'язували з вузликiв насiння й висаджували з
пристрасним запалом в нагрiту весняним сонцем землю. На бiйку полонених
нiхто навiть не глянув.
- Еге, - говорила Антонiна до сво║┐ сусiдки, сiючи мак. - Заходить до
мене генерал. Генерал! П'║ молоко й пита║: "Скажiть, тiтонько, коли ця
проклята вiйна кiнчиться?" Тож тiльки подумати, - самi генерали не знають!
А я ж, кажу, звiдки знаю? Одне б'ються, та й б'ються, та лiзуть на смерть,
на хтозна-яке калiцтво.
- Ой правда, - обiзвалась сусiдка, не розхиляючись. - Та здоровi,
нiвроку, поробились на свiжомуповiтрi! А харч який! Ти бачила, якi харчi!
Тепер котрого то й не заженеш додому.
- Авжеж! Хiба що? Так ото вiн, генерал той мiй, молоко собi випив, та
ще там щось, та й заснув, а коло нього жекський пол аж двi з опалетами та
телефонами: "Товаришу генерал, товаришу генерал!" Який, кажу, вiн вам
товариш, безсоромницi! Вiн же, кажу, в батьки вам годен! Ач, понакручували
куделикiв! ┐й-бо, правда! А вiн спить, сердешний, опалетики блищать, ну
так менi жалько його стало!.. Скiльки вiн того люду на смерть посилав! -
Тут Антонiна мало не заплакала.
- Еге ж. Чи дорого за мак дали? - запитала сусiдка.
- Аякже! У нього ж десь-то жiнка й дiти страждають, а вони крутяться й
крутяться, от щоб менi вечора не дiждати! "I коли ця вiйна кiнчиться, не
знаю, каже, тiтонько..." Так уже в нього на серцi погано. Господи!.. Куди
тебе чорти несуть?! - скрикнула Антонiна, побачивши, як один дуже-таки
побитий нiмецький офiцер, вислизнувши з мадьярських рук i перехопившись
через тин, бiг до не┐ городом. Це був Грибовський, але Антонiна не встигла
роздивитись на нього.
Раптом сильний кулеметний вогонь припинив мадьяро-нiмецьке побо┐ще.
- Господи! Вже стрiляють!
- Хто там стрiля║?
- Припинiть вогонь!
- Хто стрiля║? Яка сторона?
Кулеметний вогонь вщух i раптом почався знову. Полоненi попадали, де