"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Нi! - пробелькотiв Шульц.
- Я бачив вас особисто перед смертю, пане фельдмаршал!
- Я не фельдмаршал, ви помилились!
- Ви бiгли з маршальським жезлом по цьому житт║вому простору, потiм ви
впали, i в мене так заболiла голова, а-ай!
- Я капiтан Шульц!
- Лягаа-а-й!
Пройшла ще одна хвиля винищувачiв.
О дiти Нiмеччини! О сироти i вдови велико┐ кра┐ни! Генерал дон Бреннер
сто┐ть по колiна в багнюцi.
Водянистi очi його спрямованi назад, на пройдений кривавий шлях до
само┐ Волги, вони позбавленi проблиску думки.
Скiльки загинуло умiв, роботящих рук у розквiтi сил!
Якi майстри, умiльцi, якi таланти укрили трупом землю на тисячi верст!
Сумна слава... В серединi XX столiття, коли все уже ║, щоб перетворити всю
землю в рай, в сузiр'я ┐┐ народiв, великих i малих, - що зробили з квропою
вашi загиблi батьки, якi були отру║нi мертвою iде║ю фашизму?! О юнi сини
фатерлянду! Якщо минулi iмперiалiстичнi вiйни нiчому не навчили ваших
батькiв, прозрiть хоч ви при свiтлi сво┐х палаючих будинкiв: нiчого, крiм
горя й ру┐н, не здобудете нi ви i нiхто вже в квропi з допомогою багнетiв
i унтер-офiцерiв.
Зустрiчайте ж бурю, якщо посiяли вiтер. Зазнайте тягаря вiйни i на
сво┐й землi, i кривавого жаху вiйни, i всi ┐┐ грiзнi чесноти. До вас iдуть
зi збро║ю розгнiванi радянськi люди, яким нiколи не хотiлося бути вашими
ворогами.
Фон Бреннер стояв у болотi пiд самим румунським кордоном. Нестямнi очi
його свiтились божевiллям. Праворуч i лiворуч з'явились грiзнi цепи
маршала Жукова.
Офiцери пiдняли руки.
Потяглися довгi валки полонених. Випавши з орбiти загального планового
руху, брели поволi й без мети, нiби не пiдлягаючи вже закону тяжiння, й
здавались невагомими. Це йшла вже людська спустошенiсть. I зустрiчнi
потоки радянських солдатiв дивились на них байдуже, без злоби й ненавистi,
як у порожнечу. Прямуючи на захiд, всi думали сво┐ думи.
В Павлiвськiй школi почалось нове життя. Уляна прийшла в свою школу з
чоловiком.
Уляна. Знайомi? Вчитель Мандрика, Гордiй Павлович.
_Мандрика_. Пробачте, ми знайомi. Ви, зда║ться, хм...
_Орлюк_. Еге ж!
_Мандрика_. Чи, може, я помиляюсь?
_Орлюк_. Нi. Орлюк.
_Мандрика_. Ага! Ка-хи... Пробачте, я , зда║ться, на вас дихнув?
_Орлюк_. Що? Нi, що ви!
_Мандрика_. Не дихнув? То пробачте. Менi здалось, що дихнув. Пробачте
ласкаво.
_Орлюк_. Прошу.
_Мандрика_. Так не дихнув?
_Орлюк_. Нi, нi.
_Мандрика_. Ну, пробачте, хм... Нi, то ви той, ви пробачте, хм... Як же
це, хм... Уляно Василiвно! Ой! Пiшла. Куди це вона?