"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вiн обняв ┐┐ сво┐ми мiцними руками.
Вона дивилась на зоряне небо, i дорогоцiнна та┐на щасливого майбутнього
засвiтилась у ┐┐ очах.
Свiтало.
Незабаром все Правобережжя Днiпра прийшло в рух. Всi чотири укра┐нських
фронти вiд полiських болiт до самого Чорного моря знялись помахом ║дино┐
руки й рушили на захiд.
Але коли скресли раптово рiки i древнiй бог весняно┐ грязюки пустив у
дiло сво┐ ресурси, що нi кiнному, нi пiшому не стало ходу, куди не
поткнись, загули моторизованi армi┐, забуксували, залаялись всiма мовами
водi┐ машин i стали.
Тодi чотири укра┐нських фронти вiдокремились вiд сво║┐ технiки з самою
лише легкою збро║ю й пiшли наперекiр стихiям i во║нним доктринам громити
ворога й гнати його так, як не гнав ще нiхто нiколи.
Багато напишеться книг про цю дивовижну весну, багато складуть пiсень,
наукових праць та спогадiв.
Ненависть воюючих була такою великою, незлiченнi маси обох сторiн так
пристрасно жадали загибелi одна однiй, убитих було так багато, що смерть
часом нiби вiдмовлялась приймати загиблих, i тодi вони нiби проламували
вутлий човен життя i, здавалось, силою поринали в небуття нескiнченними
Дантовими рядами. Iншi ж виходили живими з самих глибин пекла й,
оглядаючись з на┐вним подивом на смертну свою путь, вражали нечуваною
силою й мiцнiстю сво┐х натур.
Нiколи, мабуть, iсторiя не стискалась у такий химерний клубок, нiколи
серця мiльйонiв не бились у такому наднапруженнi, нiколи ║вропейський
Захiд не падав так низько в особi найпiдлiших представникiв, але нiколи не
являла людина й стiльки благородно┐ сили й величi духу, скiльки явила у
свiтовiй вiйнi незмiрна радянська душа.
Визволялись мiста. Визволялись тисячi сiл. Виходили партизани з лiсiв.
Мiльйони правобережних чоловiкiв i парубкiв влились у довгождану Червону
Армiю. Якi зустрiчi, якi прощання за Днiпром та Бугом!
- Здрастуйте!
- Прощавайте!
- Не забувайте!
- Рятуйте!
- Визволяйте!
- Знайдiть!
- Повернiть!
- Пометiться!
- Чекайте!
Прощалися поспiхом, де як доводилось, нашвидку й рушали, кваплячись,
неначе навздогiн за долею, i тiльки на останнiх пагорках, за якими надовго
чи й навiки зникали рiднi хати, озирались i, тамуючи хвильову тугу
неповторним помахом руки, прискорювали крок.
Багатьом з них нiколи вже не повернутись до рiдно┐ хати, не побачити нi
роду свого, нi неба, нi гарно┐ землi. Пронесуть вони славу Вiтчизни сво║┐
по багатьох мiстах i поляжуть навiки, хто пiд Львовом, хто пiд Сандомиром
чи Варшавою, хто пiд Будапештом, а хто й пiд самим Берлiном. Кого
поховають товаришi в братських могилах, кого птахи поклюють по чужих
болотах, хто пошматований розлетиться в прах на гiгантських фугасах, наче