"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

шлюбну постiль у садку на старих санях. Вони були щасливi пiд вiдкритим
зоряним небом.
- Яке небо! Iване, глянь... Кiнчилась наша вiйна.
- Нi. О нi!
- Яке величезне неймовiрне життя! Яка вiйна!
- Ага.
- Ми нiде про це не читали.
- Не читали, не думали. I нiхто не думав.
- Все наче сон.
_-_ I менi. Так, нiби ми цiле сторiччя прожили.
- Атож. Ти помiтив? Все-все стало iншим. Все змiнилось.
- Так. I я?
- I ти.
- А ти?
- I я. Але ж ти весь вже зi мною?
- А ти?
- Менi зда║ться - так. А ти?
- Я? Пам'ята║ш, я не раз казав тобi перед вiйною про свою жадобу до
життя?
- Так.
- Менi завжди хотiлось нiби роздво┐тися, розмножитися, розiрватися на
сто шматкiв, i щоб кожна моя частина жила, й творила, й пiзнавала рiзне
гарне, i щоб все це був я.
- Пам'ятаю.
- Тобi вже нiчого не шкода там?
- Нi.
- Ти любиш мене?
- Я люблю тебе.
- Я люблю тебе. Я люблю в тобi все - люблю землю, по якiй ти так багато
пройшла. Люблю небо й повiтря, яким ти диха║ш.
- Коханий мiй.
- Кохана моя. Я люблю тебе, як хлiб i мед i як воду. Люблю цей сад, i
цей берег, i Днiпро, в якому ти купалась, маленька рибка, й пила з нього,
й смiялась на його пiщаних берегах.
- Я заплющу очi, - кажи.
- Я багато... вбив.
- Не треба.
- Не буду. Я ж бо й сам весь поранений...
- Нi. Нi. Кажи, що ти думав.
- Я думаю, що ми з тобою знов сто┐мо бiля основ життя. Вся найголовнiша
праця у нас, що б хто не казав. Вся краса, яко┐ шукають художники, поети,
всi пейзажi, всi сходи й заходи сонця, всi трави, квiти, плоди, насiння,
всi жнива, всi пори року, - все, що дороге й любе живiй людинi, все це
наше. Роса вечiрня i вранiшня роса...
- Роса! Iваночку, як я люблю вранiшню росуi
- Багато людей не знають, що то - роса.
- Бiднi.
_- _пм не потрiбна роса. В них iнше щастя. Схiд Сонця ┐м теж нi до
чого.
- Так. Вони нiколи не бродили по росi босонiж.