"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Я дiяв, i менi повсякчас було нiколи. Було менi нiколи аж до самого
кiнця. Мало любив тебе, хоч i народжений був для любовi та миру.
- Прощаю...
- Мало голубив...
- Мало.
- Часом забував зовсiм. В походах жалiсть гнав. Суворий був я й часто
навiть злий i грубий, щоб не розслаблювати себе серед прокльонiв, крикiв
про пощаду, труднощiв та iншого. Клятвеним був мiй час, i я виконував свою
клятву серед гуркоту й скреготу залiза, поки одного разу не розлетiвся
кривавим шматтям.
- Мученику!..
- Нi. Мо║ страждання було хвильовим. Ти хочеш знати - я нiби весь
зрiсся з цим страшним ремеслом битв. Я знав навiть радощi свого ремесла, i
помер я в хвилину захвату. Я йшов тодi в наступ, i ворог тiкав перед мене.
Так i перекажи сво┐м дiтям - пiд кiнець тiкав мiй ворог передо мною,
тiкав.
Довго дивились Орлюк i Уляна вслiд танкам. I тiльки коли останнi машини
зникли в пiтьмi за горбом, i гул моторiв, i брязк залiза злилися вдалинi в
знайому музику похiдних ночей, Орлюк поглянув на молоду дружину.
- Ну, Улю, пiшли.
- Ходiмо. Навiть не вiриться, - тихо зiтхнула Уляна, вiдповiдаючи на
щось сво║.
- Так, розумiю.
- Залишились удвох, i я неначе, правду тобi скажу, i з тобою, й нi.
Половина з тобою, щаслива, - половини нема. Пiшла з ними й не може
повернутись до тебе.
- I менi так.
- Менi так сумно.
- I менi.
- Правда?
- Еге. Я ж про тебе зовсiм часом забувала.
- I я.
- Правда?
- Ну, де там не забути...
Вони зрозумiли, що не вийшли ще з вiйни. Вони належали ще ┐й, як
палаюча будiвля належить вогню. Перед ними поставали в пiтьмi кричущi
заграви трьох полум'яних лiт.
Вони згадали, як гнiв загиблих товаришiв мiцнив ┐х вiдвагу. Як,
забуваючи одне про одного на нескiнченно важких дорогах вiйни, вони частку
сво║┐ любовi переносили на товаришiв по збро┐. Як любили вони ┐х, мов
частинку самих себе, свого гнiву, й чим далi, тим дужче, i ця любов
пiдносила ┐х дух i привела додому. Смерть довго полювала за ними i не
вполювала. Вони пiдiйшли до сво║┐ хати.
- Хто тут? - пролунав незнайомий голос вартового.
- Сво┐.
- Тут зайнято.
Виявилось, ┐хню хату зайняли вже. З двадцятеро фронтовикiв спало вже на
долiвцi, на лiжку, лавах, полу. Один поранений казах лежав навiть на столi
й тихо стогнав.
Вони пiшли до Антонiни. Там було те ж саме. Тодi Антонiна постелила ┐м