"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

_Марiя_. Побiжу!
_Ганна_. Тихо йди.
_Марiя_. Не лякайтеся! Мамо?!
_Ганна_. Тихенько йди, доню. Набирайся сили.
_Марiя_. Та що ви, мамо? Я йду. Як серце б'║ться! Ой рятуйте! Страшно
менi, мамо!
Не чуючи землi пiд собою, нiчого не помiчаючи навколо, слiпа й глуха
пiшла, побiгла на сiльський майдан, спотикаючись i тяжко й тривожно
зiтхаючи вночi :
- Ой пiду я не берегом-лугом. Ой пiду я не берегом-лугом, та чи не
зустрiнусь з несудженим другом... Здоров, здоров, луже, несуджений
друже... Нi, не так... Що це я? Нi!.. Ой пiду я, молода, не
берегом-лугом... Нi... Iду я, молода, берегом-лугом. Нi, не берегом-лугом,
- низом-долиною... Ой iду я, молода, низом-долиною, та чи не зустрiнусь з
мужем-дружиною! Здоров, здоров, муже, несуджений друже!.. Рятуйте!.. Що ж
це я! Це ж пiсня. Це пiсня. Нащо? Я скажу сво┐ слова. Таких слiв, як у
мене, нi в однiй пiснi нема. Всього не можна сказати, я знаю, але я зберу
всi сили, всi смутки, всю муку... Скажу: здоров, здоров, друже!.. Павле!..
Де ж вiн? Чому я не бачу його? Павле, обiзвись! Це вернула з неволi твоя
безталанна Марiя-полонянка, дружина твоя. Принесла тобi свiй сором i муку,
дитину незнаного батька. Убий нас обох чи пожалiй, коли ти герой. Де ти,
Павле? Чого менi так темно? Що це менi? Де я? Павле!!!
Не обiзвався Павло, хоч i був близько. Пам'ятник з бронзи належав уже
не ┐й, а цiлому свiту.
Вона поклала бiля його пiднiжжя дитину, а сама припала до бронзових
грудей i застигла, як бронза, доповнила пам'ятник.
- Де ти, смерте? Де ти, красуне, ластiвко моя? Пожалiй мене. Де ти
бродиш, гуля║ш з iншими, чорна моя сестро? Прилинь, усмiхнися до мене...
Не хочу я жити!.. Павле, Павле!.. Як менi жити?..
- Втiшся, жiнко. Доки ║ молодiсть, виконуй свiй закон. Хай плаче по
менi материна старiсть.
- В чому мiй закон, чим утiшусь?
- Працею, любов'ю, дiтьми.
- Де я найду?
- В добрiй течi┐ добрих часiв.
- А коли нема ┐х там для мене? Безлiч нас...
- Тодi звелич себе в стражданнi.
- Нi, не можу. Не хочу.. Не зумiю. Немiчна й мала я для страждання. Я
не вмiю думати про велике. Я народилась для звичайного життя. Поможи,
порадь мене, як побороти страждання? Якою збро║ю?
- Працею.
- Ще чим?
- Iнших шляхiв не знаю. Нема ┐х, мабуть.
- Ти правду кажеш, великий мiй герою?
- Я не великий i не герой, хоч товаришi мене й запевняли. Але я
трудився для Батькiвщини у великий час з великими людьми i частку ┐х
великостi прийняв на себе, i от я бронзовий стою на сторожi нащадкiв. Ти
пам'ята║ш, - сам я мало думав про велике, i говорив я негарно, й жартував
часом нерозумно.
- Ти завжди з усього смiявся.