"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Кажiть цiлком особисто...
- Особисто я не з Америки прибув, а з фронту, - сказав Орлюк,
звертаючись до Романа. - I цiлком не розумiю, де воно почина║ться, це ваше
питання. Коли я скажу, що бажаю розкiшну хату на мiсцi оцих ру┐н, чи дiтей
у цьому саду, чи багатий врожай пшеницi, саду, чи гарно┐ одежi зажадаю, чи
картини, - хiба це цiлком особисте?.. Дозвольте товаришу генерал?
- Кажiть, кажiть.
- Нiколи в боях, або коли лежав поранений, чи побачив розвалену хату,
де на печi замерзли батько мiй i мати й сестер мо┐х занапащено, нiколи не
хотiлось менi нашо┐ перемоги так, як сьогоднi, коли стояв з Уляною перед
законом. Коли ви говорили про продовження роду в iм'я блага держави, я
раптом нiби побачив на мить усiх загиблих товаришiв, усiх! I я збагнув
сьогоднi життя. - Орлюк оглянув сво┐х гостей, ру┐ни навколо й величну
далечiнь Заднiпров'я. - Так! Менi дуже жаль! Жаль менi вбитих,
замордованих, жаль кожно┐ вдови, сироти, жаль кожну хатину, кожну
потолочену ниву, кожне зруйноване мiсто. Ненависть i презирство ношу я в
сво║му серцi до фашизму, бажаю добра народам, тому цiлком особисто битись
хочу, тому що бажаю перемоги й бiльше поки нiчого не бажаю!
Генерал подивився на Романа. Бригадир колгоспу стояв перед Орлюком
схвильований до глибини душi. Вiн вiдчув безплоднiсть, пустопорожнiсть
свого домислу. Не можна вiдокремлювати пожежi, ру┐ни, страждання людей i
величезне напруження ┐х сил у вогнi й бурi, не можна вiдокремлювати це все
вiд бажань i завбачень кращого. Ця хибна думка зродилась у нього вiд
самотностi, що в нiй задихалась його пристрасна натура бiльше двох рокiв.
Вiн дивився на Орлюченка i не впiзнавав його. Риси суворо┐ мужностi
наклала Вiтчизняна вiйна на його молоде добре обличчя. Це був зрiлий
офiцер-солдат, звершитель перемоги. Роман уперше за п'ятдесят рокiв життя
до кiнця зрозумiв, що в перемозi сьогоднi заховане життя, весь його
вирiшальний змiст i життя. Стиснувши кулаки й щелепи, вiн аж затремтiв вiд
припливу волi. Вiн зажадав подвигу, захотiв побрататися з перемогою.
- Ми молодi, - казав далi Орлюк, обнявши здоровою рукою Уляну, - але
оскiльки загинули батьки й матерi нашi, й нема в нас нiкого, крiм
товариства, i ми з Уляною почина║мо рiд спочатку, казатиму, як старий, вiд
батька й матерi й усiх предкiв i нащадкiв наших: нiколи нi перед ким не
вiдступить мiй рiд з цього днiпрового берега, з цих колгоспних полiв!
Нiколи!
Саме тодi генераловi Глазунову подали пакет. Запанувала тиша. За якусь
мить генерал пiдвiвся. В глибокiй тишi пiдвелись всi командири й бiйцi. Це
був iнший уже генерал, i iншi бiйцi й командири.
Був вечiр. Танки йшли на захiд з важким гуркотом та виском. Пiд хатами,
що аж стугонiли вiд того гуркоту, прощалися танкiсти з дiвчатами. Гула й
двигтiла земля. З заходу нескiнченним потоком iшли зустрiчнi машини з
безлiччю слiдiв вiйни на сво┐х забризканих кузовах. На машинах громадились
покалiченi машини, потрощенi, посiченi кулями лiтаки, забинтованi солдати.
Бiженцi котили на двоколках убогий свiй скарб. Визволенi з концтаборiв,
змученi, виснаженi люди тривожно подивлялись навколо, наче не вiрили ще в
свiй порятунок.
- Геро┐ вiйни, iнвалiди поверталися зi Сходу в сво┐ вiдвойованi села,
здивованi й схвильованi.
Зустрiчi. Сльози. Розпитування. Обнiмалася радiсть з горем на дорозi