"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

найблагороднiшу прикмету дядька Богдана Шамрила! Яка ж це прикмета? А та
прикмета, що за нашу Батькiвщину четверо синiв рядових комунiстiв полягло,
кажуть, ще в перших боях - Петро, Семен, Володимир i Павло Шамриловi. За
цю головну прикмету не соромно зняти шапки в дядькових сiнях всiм
капiтанам, всiм генералам!
Всi встали й потяглися з чарками до старого осиротiлого батька.
- Спасибi, - сказав вiн, посмiхнувшись раптом, i поклав на серце руку.
Голос його тремтiв. - Сьогоднi не поминання в нас, а весiлля. Тож будемо
про життя й про радiсть думати, - звiдки вона приходить людинi? А
приходить! Неодмiнно┐ -к ще в мене одна собi прикмета, - мусить же хтось
та вернутись...
- Товаришу генерал армi┐, дозвольте привiтати батька, - дзвiнко
вигукнув раптом молодий офiцер, з'явившись, як у казцi, з фронтово┐
дороги.
Шамрило глянув - Володимир!
- Здрастуйте, тату!
Обняв старий Шамрило свого Володимира, обняв Володимир батька, один за
всiх братiв, мiцно-мiцно. Потiм вiдхилився вiд нього, немовби хотiв знову
побачити перед собою й, не соромлячись слiз, що зволожили очi, знову
обiйняв його, радiсно зiтхнувши:
- Ах, батьку! Боже ж ти мiй!
Потiм вiн узяв його ширококосту руку й довго тряс молодими сво┐ми
руками, дивлячись в очi без слiв... Потiм вiн звучно поцiлував батькiвську
руку, як маленький, хоч i було в нього шiсть бойових орденiв. Так прийшла
радiсть.
Звеличений жертвами й любов'ю стояв перед сином батько. В лiвiй його
руцi тремтiла невипита чарка, й прозорi краплини падали на землю,
виблискуючи на сонцi. I тому, що за ним то┐ митi незримо стояли iншi
батьки, багато хто, бачивши цю просту сцену, замислився на якусь хвилину.
Чи прийде ж щаслива зустрiч i чи далеко попереду вона? Чи принесе во┐н
радiсть додому? Чи тiльки сама слава ося║ рiд його холодним небуденним
свiтлом, а сам вiн спопелi║ в сталевому сво║му палаючому танку де-небудь
пiд Бреславом, Будапештом - скiльки мiст, скiльки битв попереду! Антонiна,
мабуть вiдчувши все це, руками сплеснула.
- Та годi вже тобi... Чого б я тут плакав! - сказав ┐┐ чоловiк Максим
Троян, з неприхованим незадоволенням Ставлячись до тако┐ слабостi. -
Медаль i сльози - все в одну купу!
- Так жалiсно, ка┐не ти нечуственний! - сказала Антонiна, що
любила-таки поплакати i при прощаннi, й при стрiчаннi. - А хто ж нас тепер
жалiтиме?
- А чого нас жалiти? - сказав Максим. - Тепер не жалiти, а боятись нас
будуть.
На другому кiнцi столу, куди, залишивши молодих, пiдсiв генерал
Глазунов, розмови точились про iншi речi, але куди, власне, йшла мова
звивистою стежкою, вiн довгенько не мiг добвати.
Розмовляли дуже тихо й стримано тро║ колгоспникiв, що були вже
напiдпитку i, як завжди бува║ в таких випадках, заважали один одному
говорити.
- Дозвольте, дозвольте! Ну, що ти менi кажеш?
- А що я кажу? - сказав колгоспний бригадио Роман Клунний. - Сказав я