"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Нiде й ночувати!
Цi слова дiвчата спiвали вже бiля хати, сiдаючи за стiл. Столи стояли
вряд бiля розбито┐ хати просто в саду, одним сво┐м кiнцем врiзавшись аж у
город i мало не сягаючи днiпрово┐ кручi.I тут на древнiй, пiдмитiй водою
горi, пiшли спогади, розповiдi. За всесильним законом життя й моцi
народного духу говорилося й спiвалося про веселе й радiсне, i про
найдужче, що так щедро виявлялось в радянськiй людинi в цi полум'янi лiта.
При┐хав партизанський генерал Рябошапка, запитав, хто тут буде Антонiна
Троян. Коли генераловi показали на тiтку Антонiну, вiн пiдiйшов до не┐ й
пiд грiм оплескiв поцiлував ┐й руку.
- Ой пусти! Не лякай... чого тобi? - сказала Антонiна.
Тодi генерал виголосив довгу промову, з яко┐ всi присутнi гостi не
тiльки зрозумiли, хто така була Антонiна, але й вiдчули до не┐ глибоку
повагу. I як же не зродитись повазi, коли вона, лiтня вже, немiчна жiнка,
десятки разiв переправляла через Днiпро рiдних партизанiв, рятувала вiд
переслiдувань вiйськовополонених, що опинились в оточеннi, яку катували в
гестапо, внаслiдок чого вiн, генерал Рябошапка, й при┐хав сюди, щоб
особисто вручити ┐м медаль за бойовi заслуги.
- Медаль? Не хочу, - запротестувала Антонiна. - Хто на мене подивиться,
- скажуть: "Стара баба з медаллю!" - та ще на смiх вiзьмуть.
- Бути цього не може! - сказав генерал i вже хотiв був грiзно
насупитись.
- От побачите! Не зна║те ви наших людей. Тут же всi такi заздрi та
язикатi┐ Ти менi, голубе, коли вже твоя ласка, що я тебе попрошу. Не
сердитимешся?
- Кажiть! - сказав генерал Рябошапка.
- Купи менi золотi сережки, - сказала Антонiна, показуючи пальцем вухо.
- От бачите, вже й смiються! - докiрливо похитала вона головою, бачивши,
що дехто справдi засмiявся. - Були в мене сережки, золотi, материнськi, то
хiба ж не видерли з вух клятi гiтлери! Та ще й побили. А я тепер без
сережок геть оглухла, нiчого не чую, гуде в головi, та й годi!
Генерал почухав потилицю й замислився. Вiн був проста людина й тако┐
доброти, що навiть грiзнi золотi погони мало що йому помагали. Вiн
скидався на перевдягнутого колгоспника середнього вiку. хоч
висококалорiйний харч i споживання деяких напо┐в трохи зiпсували йому
колгоспну талiю. - Як ви? - вапитав вiн якось невпевнено старого
колгоспника Максима Трояна, чоловiка Антонiни.
- Подумати треба, - розсудливо вiдказав Максим. - Взагалi, звичайно,
вона завжди в мене була бiдова жiнка, ну, та в мiркуваннях, так би мовити,
медалi, воля ваша, звичайно, а я б не давав. Чому? А тому що, по-перше, в
синiв же будуть ордени, коли повернуться, а хтось та мусить повернутись,
та чотири внуки в армi┐, а там же не внуки, а прямо, я не знаю, коли вже
досi не загинули, то там вже всi груди в медалях, вогонь, а не хлопцi! Так
що треба зважати, сказати б вам, на вiк, щоб не було мороки: медаль - це
дiло молоде. Одне слово, щоб не сприкрити юнацтво, давайте вже сережки та
тим i обiйдеться.
- Нi!категорично заперечив генерал Рябошапка. - Не згоден. Сережки це
iнша мова. Це не полiтична справа.
- Правильно┐ - озвались хором бойовi гостi.
- Сережки, матiнко, ми тобi розшука║мо в Берлiнi, - сказав сибiряк