"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

нашiй i применшуватимуть нашу перемогу й кров.
Творiть дiтей, молодi. Були ви щедрi на бойовий труд, будьте щедрi й на
любов, на крики народжень.
Творiть дiтей, народжуйте смiливо й багато. Повнiть нашу землю.
Але пам'ятай, Уляно, що й вовчиця народжу║ дiтей сво┐х, i зростають
вони вовками на землi. Велике покликання матерi народити людину, але
найвеличнiше - народити й виховати не вовка, а друга, не хижака, а брата.
Хто, як не ми, спiзнали це, справджуючи свiй iсторичний похiд i бачачи на
кожному кроцi, як жорстоко скривдила вiйна радянську матiр. Скiльки синiв
i дочок занапастили вороги, скiльки нездiйсненних зачать висушило матiрне
серце!
Схлипували нишком матерi, згадавши загиблих сво┐х дочок, а молодi
дiвчата-во┐ни широко розплющили очi. Набiгли сльози на Улянинi очi.
Генерал помiтив це й звернувся до дiвчат-во┐нiв, що стояли праворуч:
- Не в солдатських чоботях i не в сiрих шинелях з'являлись ви, дiвчата,
у мрiях наших юнакiв.
- Правда, - почулися глухi голоси солдатiв та офiцерiв.
- Щонайкращi вбрання й запашнi квiти ввижалися юним очам, але доля
судила Iнакше. Вона надягнула на вашi дiвочi плечi шорсткий одяг во┐нiв.
Не музику дарувала вам, а гуркiт гармат, i не квiти, а полум'я пожеж, i
трупний сморiд замiсть пахощiв цвiту! - сказав генерал з глибоким
почуттям, згадавши, мабуть, щось дороге в сво║му життi, - чи то чесну
молодiсть свою, чи геро┐чну смерть свого сина лейтенанта Вiталiя, що
згорiв у танку пiд Сталiнградом, - бо таким ще нiхто не бачив генерала.
Здавалось, всi затамували подих i на якусь мить нiби вiдiрвались вiд
землi.
- Любiмо ж нашу росiйську шинель, - посмiхнувся генерал, - найчеснiшу з
усiх одягiв свiту. I нiколи не забуваймо, як проносили ми пiд нею по
шляхах свiтово┐ вiйни сво┐ братнi серця до перемоги, до миру, до щастя
народiв.
На цьому й скiнчилося вiнчання.
Коли молодi йшли до машин, пролунав громовий салют з дев'яти танкiв, що
спричинився до веселого переляку й радого смiху. Тiтка Антонiна посiяла
молодих зерном i, хрестячись, шепотiла принагiднi стародавнi добрi слова.
Старi народнi звича┐ перекликались iз звучанням бурхливого часу й самi
оновлювались, набуваючи вже iншого, новiтнього змiсту й надаючи новому
м'якiсть i водночас мiць пiдвалинам часу.
Весiльний похiд рушив додому. Чемнi дiвчатка почали спiвати старовинних
весiльних пiсень.
Водi┐ озирались на сво┐х пасажирiв i радо посмiхались. А почувши, що
пiсня стосувалась саме ┐х, вони почали пiддавати такого газу, що нiхто й
незчувся, як вiлiси вскочили вже в село.
Аж ось i рiдне попелище. Тут же, на ходу, складають нове продовження
старо┐ весiльно┐ пiснi:
Повернулись додому,
Повернулись додому,
Пiсля довгого грому,
Як фашистiв побили,
Весь Свiт звесiлiли
Стрiляли з гармати,