"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора - А!.. Забувати треба, щоб не тру┐ло душi. Геройство! Не геройство, а
напасть, горе наше. Викинь з голови та думай про гарне та хороше. Онде вже ┐дуть!.. А, рятуйте мою душу... Справдi, кiлька машин пiд'┐хало до хати. На порозi став Орлюк з бойовими товаришами. Побачивши Уляну у весiльному вбраннi, Орлюк спинився в захватi й навiть ступив крок назад. - Уляно?! Товаришi, ви гляньте!_ _Нi_,_ ви подивiть-ся-но. Картина вiдродження! - По┐хали! - Вже? Дайте ж поблагословити сирiт, - захвилювалась Антонiна. - Нi батька в них, нi матiнки. Самi-однi, як билиноньки... - Нi, не самi, тiтонько, - заговорили бiйцi-танкiсти. - Такого товариства хоч кому побажати! Тут танкiсти й дiвчата оточили молодих. Якi саме слова казала ┐м Антонiна, толком не чути було. Вона схлипнула раптом i заплакала. Але перед тим, як благословити молодих, вона одiбрала-таки в наречено┐ шинель iз словами: - Давай, кажу тобi, не сором мене! Машини стали бiля пiд'┐зду сiльськогосподарського iнституту, ║дино┐ велико┐ будiвлi, яко┐ фашисти, геть пограбувавши, не встигли висадити в повiтря. В навстiж вiдчинених дверях молодих зустрiв генерал-лейтенант Григорiй Григорович Глазунов. Вiн був у цивiльному, що робило його схожим на вченого. Тiльки колодка бойових орденiв, що блищали на грудях, i особливий владний погляд видавали полководця. несподiванiй появi генерала в цивiльному, - вiйськовi, невiйськовi, молодi й старi, - всi зразу збагнули особливу значущiсть хвилини й ставлення генерала до вiйни й миру, до життя, й усiх перейняло особливе тепле почуття до нього - вдячностi й любовi. Взявши Iвана й Уляну за руки, генерал Глазунов повiв ┐х до залу. В пограбованому залi не було нi картин, нi статуй, нi коштовних старовинних люстр. Але та жива картина, що несподiвано вiдкрилась молодим, вразила ┐х сво║ю величчю. Триста товаришiв стояли тут у залi плiч-о-плiч, триста танкiстiв, артилеристiв, десантникiв, офiцерiв i полiтпрацiвникiв, а бiльше - простого сержантського й рядового люду зустрiли Iвана й Уляну. В свiтлi електричних похiдних ламп i свiчок груди ┐х сяяли орденами. Окремо стояли дiвчата-во┐ни й звичайнi дiвчата й пiдлiтки, з квiтами, в звичайному одязi. А одна група, чоловiк з тридцять, була, як один, у бiлих пов'язках. Це пораненi з госпiталю прийшли привiтати перемогу життя. Пусть ярость благородная Вскипает, как волна. Идет война народная, Священная война! Всi спiвали, весь зал. Могутня пiсня Вiтчизняно┐ вiйни гримнула, як тiльки з'явились молодi, з такою силою, що Iван i Уляна на мить зупинились. |
|
|