"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- А!.. Забувати треба, щоб не тру┐ло душi. Геройство! Не геройство, а
напасть, горе наше. Викинь з голови та думай про гарне та хороше. Онде вже
┐дуть!.. А, рятуйте мою душу...
Справдi, кiлька машин пiд'┐хало до хати. На порозi став Орлюк з
бойовими товаришами. Побачивши Уляну у весiльному вбраннi, Орлюк спинився
в захватi й навiть ступив крок назад.
- Уляно?! Товаришi, ви гляньте!_ _Нi_,_ ви подивiть-ся-но. Картина
вiдродження!
- По┐хали!
- Вже? Дайте ж поблагословити сирiт, - захвилювалась Антонiна. - Нi
батька в них, нi матiнки. Самi-однi, як билиноньки...
- Нi, не самi, тiтонько, - заговорили бiйцi-танкiсти. - Такого
товариства хоч кому побажати!
Тут танкiсти й дiвчата оточили молодих. Якi саме слова казала ┐м
Антонiна, толком не чути було. Вона схлипнула раптом i заплакала. Але
перед тим, як благословити молодих, вона одiбрала-таки в наречено┐ шинель
iз словами:
- Давай, кажу тобi, не сором мене!
Машини стали бiля пiд'┐зду сiльськогосподарського iнституту, ║дино┐
велико┐ будiвлi, яко┐ фашисти, геть пограбувавши, не встигли висадити в
повiтря.
В навстiж вiдчинених дверях молодих зустрiв генерал-лейтенант Григорiй
Григорович Глазунов. Вiн був у цивiльному, що робило його схожим на
вченого. Тiльки колодка бойових орденiв, що блищали на грудях, i особливий
владний погляд видавали полководця.
Нащо вiн так зробив, нiхто нiколи не питав. Але всi, хто був при
несподiванiй появi генерала в цивiльному, - вiйськовi, невiйськовi, молодi
й старi, - всi зразу збагнули особливу значущiсть хвилини й ставлення
генерала до вiйни й миру, до життя, й усiх перейняло особливе тепле
почуття до нього - вдячностi й любовi.
Взявши Iвана й Уляну за руки, генерал Глазунов повiв ┐х до залу. В
пограбованому залi не було нi картин, нi статуй, нi коштовних старовинних
люстр. Але та жива картина, що несподiвано вiдкрилась молодим, вразила ┐х
сво║ю величчю.
Триста товаришiв стояли тут у залi плiч-о-плiч, триста танкiстiв,
артилеристiв, десантникiв, офiцерiв i полiтпрацiвникiв, а бiльше -
простого сержантського й рядового люду зустрiли Iвана й Уляну.
В свiтлi електричних похiдних ламп i свiчок груди ┐х сяяли орденами.
Окремо стояли дiвчата-во┐ни й звичайнi дiвчата й пiдлiтки, з квiтами, в
звичайному одязi. А одна група, чоловiк з тридцять, була, як один, у бiлих
пов'язках. Це пораненi з госпiталю прийшли привiтати перемогу життя.

Пусть ярость благородная
Вскипает, как волна.
Идет война народная,
Священная война!

Всi спiвали, весь зал. Могутня пiсня Вiтчизняно┐ вiйни гримнула, як
тiльки з'явились молодi, з такою силою, що Iван i Уляна на мить
зупинились.