"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Ото як стала Нiмеччина, то вони що? В партизани, та давай вже ┐х
стрiляти, отi тво┐ Орлюченки. А вони тодi зайшли та пiвсела й спалили. Та дiвчат до себе погнали, а нас по самий яр захопили та чисто всiх i пострiляли в яру. - От звiрi! - Еге ж. А я ж ┐х човном возила битись. - Фашистiв? - Та нi. Партизанiв отих! Везу якось ┐х, а вони, iдоли, як почали стрiляти, тi вже фашисти, щоб ┐м добра не було. То я тодi кричу вже до партизанiв: "Не хитайте човна, потонете. Стрiляйте тихцем. Що вже буде, те й буде!" Так i не судилося ┐м цього разу дiстатися берега. Прострочили кулеметами всiх до одного. Сама ото я й зосталася в живих. Та зразу й не бачу, що вони мертвi, i кажу це ┐м, нещасним: "Тихо, синочки, не хитайте човна..." - Антонiна схлипнула й пiдiйшла до Уляни. Так i постали партизани перед очима в Уляни, як розповiла Антонiна. Однi лежали, звернувши до неба блiдi сво┐ обличчя, й зорi погасли в ┐х мертвих очах. Iншi похилили голови за борт i бачили зiрки далеко внизу пiд собою, i здавалося ┐м в останню смертну мить, що пливуть вони в надзоряну сяючу далину. - Ой не хитайте човника, синочки, не хитайте!.. Антонiна гребла, вибиваючись з сили, а води в човнi прибувало. Потонули партизани на очах, як лежали, а ┐┐ схопили полiца┐-хижаки й поставили перед есесiвськими офiцерами на допит, мокру, биту. - Не питайте мене. Нiчого не казатиму, такi ви менi гидкi й бридкi. сира земля не прийняла... Тодi гестапiвець ударив ┐┐ у вухо. Вона впала, ┐┐ вкинули в яму, повну трупiв. Потiм в не┐ вистрiлили й яму закидали землею. А вночi почала ворушитись земля, - Антонiна вилiзла з могили, як праведна душа на старiй картинi страшного суду. I вилiзли ще пораненi Демид Сорока й Роман Клунний, якi опритомнiли вже в могилi. - Отак-то, голубонько, щоб ти знала, - сказала Антонiна Улянi по довгiй паузi. - Вiдтодi й оглухла я. Таж дурнi дурнями, що там не кажи, нiчогiсiнько по-нашому не тямлять, ну, як та деревина чи скотина, одне знають горiлку дудлять та по-сво║му - гала, гала. А гнали ж у Нiмеччину корiв, свиней, коней, всякого добра. А людей вибрали - тисячi тисяч. Дiвчат, хлопчакiв, таж так було жалiсно! Ой господи!.. Ну ж i забалакались. Пiду город копати. Давай шинелю винесу. - Антонiна взялась за рукав шинелi. - Не дам! - Та навiщо вона тобi? Ти глянь-но на себе, - бо-женьку мiй, молода та гарна, як квiточка, ┐й-бо, правда. Давай. - Ця шинель найдорожча менi над усе в свiтi, - сказала Уляна, не випускаючи з рук шинелi. - Я ┐┐, тiтонько, в скриню замкну, щоб дiти мо┐ й онуки дивились... - Та негарне ж воно, що вони там побачать? Хiба що дiрки. _- _О, багато побачать! - А, вигадуй! Стара шинеля, побита кулями, теж менi хвастощi, та брудна, - хто там на не┐ дивитиметься? Торочиш таке, а ще вчителька! - Тому й кажу. |
|
|