"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Ото як стала Нiмеччина, то вони що? В партизани, та давай вже ┐х
стрiляти, отi тво┐ Орлюченки. А вони тодi зайшли та пiвсела й спалили. Та
дiвчат до себе погнали, а нас по самий яр захопили та чисто всiх i
пострiляли в яру.
- От звiрi!
- Еге ж. А я ж ┐х човном возила битись.
- Фашистiв?
- Та нi. Партизанiв отих! Везу якось ┐х, а вони, iдоли, як почали
стрiляти, тi вже фашисти, щоб ┐м добра не було. То я тодi кричу вже до
партизанiв:
"Не хитайте човна, потонете. Стрiляйте тихцем. Що вже буде, те й буде!"
Так i не судилося ┐м цього разу дiстатися берега. Прострочили кулеметами
всiх до одного. Сама ото я й зосталася в живих. Та зразу й не бачу, що
вони мертвi, i кажу це ┐м, нещасним: "Тихо, синочки, не хитайте човна..."
- Антонiна схлипнула й пiдiйшла до Уляни.
Так i постали партизани перед очима в Уляни, як розповiла Антонiна.
Однi лежали, звернувши до неба блiдi сво┐ обличчя, й зорi погасли в ┐х
мертвих очах. Iншi похилили голови за борт i бачили зiрки далеко внизу пiд
собою, i здавалося ┐м в останню смертну мить, що пливуть вони в надзоряну
сяючу далину.
- Ой не хитайте човника, синочки, не хитайте!.. Антонiна гребла,
вибиваючись з сили, а води в човнi прибувало. Потонули партизани на очах,
як лежали, а ┐┐ схопили полiца┐-хижаки й поставили перед есесiвськими
офiцерами на допит, мокру, биту.
- Не питайте мене. Нiчого не казатиму, такi ви менi гидкi й бридкi.
Убивайте. Все одно дiтей мо┐х повбивали, щоб вас било од дорогу, щоб вас
сира земля не прийняла...
Тодi гестапiвець ударив ┐┐ у вухо. Вона впала, ┐┐ вкинули в яму, повну
трупiв. Потiм в не┐ вистрiлили й яму закидали землею. А вночi почала
ворушитись земля, - Антонiна вилiзла з могили, як праведна душа на старiй
картинi страшного суду. I вилiзли ще пораненi Демид Сорока й Роман
Клунний, якi опритомнiли вже в могилi. - Отак-то, голубонько, щоб ти
знала, - сказала Антонiна Улянi по довгiй паузi. - Вiдтодi й оглухла я.
Таж дурнi дурнями, що там не кажи, нiчогiсiнько по-нашому не тямлять, ну,
як та деревина чи скотина, одне знають горiлку дудлять та по-сво║му -
гала, гала. А гнали ж у Нiмеччину корiв, свиней, коней, всякого добра. А
людей вибрали - тисячi тисяч. Дiвчат, хлопчакiв, таж так було жалiсно! Ой
господи!.. Ну ж i забалакались. Пiду город копати. Давай шинелю винесу. -
Антонiна взялась за рукав шинелi.
- Не дам!
- Та навiщо вона тобi? Ти глянь-но на себе, - бо-женьку мiй, молода та
гарна, як квiточка, ┐й-бо, правда. Давай.
- Ця шинель найдорожча менi над усе в свiтi, - сказала Уляна, не
випускаючи з рук шинелi. - Я ┐┐, тiтонько, в скриню замкну, щоб дiти мо┐ й
онуки дивились...
- Та негарне ж воно, що вони там побачать? Хiба що дiрки.
_- _О, багато побачать!
- А, вигадуй! Стара шинеля, побита кулями, теж менi хвастощi, та
брудна, - хто там на не┐ дивитиметься? Торочиш таке, а ще вчителька!
- Тому й кажу.