"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Я не знаю, товаришу генерал, але що-небудь не таке, як було до вiйни.
- Ми хочемо, щоб гарно й трохи врочисто, - додала Уляна.
- Цiлком вiрно, щоб трохи врочисто, вiдповiдно до умов мiсцевостi, -
сказав Орлюк.
- Добре, постараюсь. Тiльки дайте менi подумати трохи, - сказав
серйозно генерал Глазунов i, глянувши суворо мимо генералiв i полковникiв,
що стояли близько нього, наказав ад'ютантовi приготувати цивiльну чорну
пару. А коли ад'ютант ледве-ледве, самими тiльки очима посмiхнувся, - вiн
тут-таки суворо вичитав йому й мало не вперше за всю вiйну розсердився.
Уляна стояла сама в скромнiй хатинi тiтки Антонiни й скидала з себе
звичайний свiй солдатський одяг - скинула шапку-вушанку, сiру шинель,
гiм-настьорку, спiдницю, поскидала важкi грубi чоботи, до яких насилу була
звикла. Потiм, помившись холодною водою, вона почала вбиратись перед
дзеркалом в давно забуте, здавалось, дiвоче вбрання.
Тут невеличке дзеркальце вiдразу почало показувати Улянi такi
зворушливi змiни й перетворення, що вона аж розхвилювалась, ледве
стримуючи сльози.
"Чи й справдi це я? Невже я? Як хороше! Як же це добре, що я така! Яке
щастя, що не гнию в ямi, не нидiю в рабствi. Що я жива й отака от! Ой!" -
дивувалась Уляна, торкаючи легенько сво┐ брови, обличчя, груди.
Вона побачила, що в не┐ гарна нiжна шия й плечi, що в ┐┐ великих темних
очах спалахують iскорки не-розтрачено┐ нiжностi й юного натхнення, що вся
вона легка й струнка.
Вона дивувалася сво┐й вродi.
Перед дзеркалом у напiвзруйнованiй недогорiлiй хатi з важко┐ сiро┐
солдатсько┐ шинелi во┐на Велико┐ Вiтчизняно┐ вiйни виникла, як та┐нство,
дiвчина-наречена.
Материне шлюбне вбрання - бiла сорочка, вишита великими червоними
квiтами, вишнева шовкова спiдниця, теж у квiтку, i веселе намисто з
коралiв, i розма┐тi стрiчки, - все так хороше пахло домом i давниною
безтурботного дитинства, що Уляна, зачарована, забула на хвилинку про все
на свiтi. Потiм, вже зовсiм вдягнена, вона глянула зненацька на свою
сiреньку шинельку й заплакала. Кинулась Уляна до шинелi, пригорнулась,
притисла до серця.
Рипнули дверi, увiйшла Антонiна.
- Мiсто якесь забрали, та не дочула.
- Яке?
- В базарi була.
- Яке мiсто? Хто казав?
- Та розсаду ж попродала.
- Мiсто яке? Що забрали?
- Атож. Та купила оце чорнобривцiв та маку.
- Коломию? Чернiвцi?
- Та барвiнку трохи, та мальви.
_- _Та чи ви глухi, тiтонько? Оглухли?
- Авжеж. Хай, думаю, цвiте собi. Так ото люблю, коли в горiдчику
квiтки. Пам'ятаю, казала моя мати:
"Цей свiт, як макiв цвiт. Зранку цвiте, до вечора опаде!" Отак i все...
Антонiна порозкладала на вiкнi насiння й почала поратись бiля печi,
велико┐, затишно┐, не перестаючи оповiдати Улянi: