"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Я не знаю, товаришу генерал, але що-небудь не таке, як було до вiйни.
- Ми хочемо, щоб гарно й трохи врочисто, - додала Уляна. - Цiлком вiрно, щоб трохи врочисто, вiдповiдно до умов мiсцевостi, - сказав Орлюк. - Добре, постараюсь. Тiльки дайте менi подумати трохи, - сказав серйозно генерал Глазунов i, глянувши суворо мимо генералiв i полковникiв, що стояли близько нього, наказав ад'ютантовi приготувати цивiльну чорну пару. А коли ад'ютант ледве-ледве, самими тiльки очима посмiхнувся, - вiн тут-таки суворо вичитав йому й мало не вперше за всю вiйну розсердився. Уляна стояла сама в скромнiй хатинi тiтки Антонiни й скидала з себе звичайний свiй солдатський одяг - скинула шапку-вушанку, сiру шинель, гiм-настьорку, спiдницю, поскидала важкi грубi чоботи, до яких насилу була звикла. Потiм, помившись холодною водою, вона почала вбиратись перед дзеркалом в давно забуте, здавалось, дiвоче вбрання. Тут невеличке дзеркальце вiдразу почало показувати Улянi такi зворушливi змiни й перетворення, що вона аж розхвилювалась, ледве стримуючи сльози. "Чи й справдi це я? Невже я? Як хороше! Як же це добре, що я така! Яке щастя, що не гнию в ямi, не нидiю в рабствi. Що я жива й отака от! Ой!" - дивувалась Уляна, торкаючи легенько сво┐ брови, обличчя, груди. Вона побачила, що в не┐ гарна нiжна шия й плечi, що в ┐┐ великих темних очах спалахують iскорки не-розтрачено┐ нiжностi й юного натхнення, що вся вона легка й струнка. Вона дивувалася сво┐й вродi. Перед дзеркалом у напiвзруйнованiй недогорiлiй хатi з важко┐ сiро┐ дiвчина-наречена. Материне шлюбне вбрання - бiла сорочка, вишита великими червоними квiтами, вишнева шовкова спiдниця, теж у квiтку, i веселе намисто з коралiв, i розма┐тi стрiчки, - все так хороше пахло домом i давниною безтурботного дитинства, що Уляна, зачарована, забула на хвилинку про все на свiтi. Потiм, вже зовсiм вдягнена, вона глянула зненацька на свою сiреньку шинельку й заплакала. Кинулась Уляна до шинелi, пригорнулась, притисла до серця. Рипнули дверi, увiйшла Антонiна. - Мiсто якесь забрали, та не дочула. - Яке? - В базарi була. - Яке мiсто? Хто казав? - Та розсаду ж попродала. - Мiсто яке? Що забрали? - Атож. Та купила оце чорнобривцiв та маку. - Коломию? Чернiвцi? - Та барвiнку трохи, та мальви. _- _Та чи ви глухi, тiтонько? Оглухли? - Авжеж. Хай, думаю, цвiте собi. Так ото люблю, коли в горiдчику квiтки. Пам'ятаю, казала моя мати: "Цей свiт, як макiв цвiт. Зранку цвiте, до вечора опаде!" Отак i все... Антонiна порозкладала на вiкнi насiння й почала поратись бiля печi, велико┐, затишно┐, не перестаючи оповiдати Улянi: |
|
|