"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вiд цього обо║ вони заплакали, а тут ще двов поранених пройшло,
обнявшись, в пом'ятих землистихшинелях, - теж, певно, зiйшовши з машини,
прямували дорогою життя i смертi. I так цi забинтованi солдати пройшли
десь до сво┐х попелищ i так спiвали "Забiлiли снiги", що не те що живi, а
й мертвi не витримали б, такою великою була влада пiснi там, де вона
повсякчас народжу║ться.
Он i заболiло тiло, козацьке║ бiле, ще й голiвонька.,.
Сотнi розпитувань, сотнi дотикiв. Запитання стикались одне з одним на
близькiй вiдстанi, впритул, громадились, розсипались, збочували, i все
здавалось не тим, не головнiшим. Але любов розумна й прозорлива. То
посмiхаючись, то придивляючись одне до одного з глибокою увагою, вони
майже вiдразу вiдчули, що вони перемогли, що нiяке нi зло, нi помилка, нi
нещастя не стало мiж ними, й вiдкрилась ┐м радiсть життя.
- Скiльки раз менi здавалось, що я виносила з бою тебе. Сотнi раз
здавалось менi, що це ти, що я тебе несу, тебе, Iваночку! - казала Уляна,
обмацуючи груди й руки Орлюковi й не спускаючи з нього очей, як
зачарована. На якусь мить в ┐┐ очах спалахували ще в промiннi радостi
старi страхи, так багато знала вона про смерть i калiцтво.
- Як же ти живий зостався?
- Не знаю. А ти?
- Не знаю.
- Де ти була?
Вона була там само, де й вiн. Вона дiсталася туди майже чудом. I коли,
збиваючись i хвилюючись, вона вiдкрила йому лише соту частину перейдених
шляхiв, назв мiсцевостей, подiй, вiдходiв, маршiв, i перемог, i знайомих
iмен, Орлюк зрозумiв, що та легендарна сестра Уляна, про яку згадували
пораненi у багатьох похiдних госпiталях на всьому щонайважчому шляху
вiйни, яку з захопленням i вдячнiстю описували не раз Орлюковi, яка
частенько була поряд нього в сусiднiх частинах, що це й була вона.
Оселились Орлюк i Уляна в Орлюково┐ тiтки Антонiни. Вiд не┐ й
довiдались про загибель сво┐х батькiв, i матерiв, i багатьох сусiдiв.
Iншим часом, за iнших обставин, довго, певно, оплакували б вони цю
страшну втрату свого роду, але вiйна - теж життя. Посiявши довкола таку
безлiч смертей, життя владно продиктувало ┐м сво┐ закони. Iван i Уляна
вирiшили стати подружжям.
На превелику радiсть Орлюковi, в селi стояв ще штаб його пiдроздiлу, а
в сусiдньому - штаб армi┐. Вони з'явились до генерала Глазунова вже як
мiсцевi жителi просити, щоб вiн ┐х звiнчав.
- Що?! Цього ще тiльки й бракувало командуючому! - обурився вартовий
офiцер, коли Орлюк виклав йому сво║ прохання. - Там опрацьову║ться план
наступу, а йому тут загс влаштовуй! Хто його пустив сюди? Прiзвище?
Орлюк вiдрапортував.
- А-а!.. Орлюк? - раптом з'явився на дверях командуючий i привiтно
посмiхнувся сержантовi. - Ну як, живий-здоровий?
- На батькiвщинi, товаришу командуючий. - Орлюк доповiв генераловi про
свою наречену, про смерть рiдних i про мету, з якою прийшли.
- Я прошу вас, товаришу генерал, зробити нам таку честь, та так, щоб
усе життя згадувати нам цей день, як свято.
- Розумiю, розумiю, ось тiльки не знаю, як це робиться. Не доводилось,
- сказав генерал. - А що ви, примiром, хотiли б?