"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

нема, що менi пишатись, що втiшатись тво║ю неiснуючою старою дiрявою
стрiхою. Я навiть не пригадаю чи й справдi була трохи далi клуня з
чорногузом, чи то наснилось менi. Нiхто не дорiкне менi, що я вихваляв
тебе чи ось плачу за тобою тяжко, чи вславляю тебе сво║ю збро║ю й ранами.
Я прощаюся з тобою. Я казав ще перед великою вiйною, коли було менi
весело, i я багато хотiв: щезни з мо║┐ землi! Хай тебе не буде! Обернись
на хороми, вкрийся залiзом, пiдрости, пiдведись над садами, роздайся вшир
i вгору. Хай гасають по тво┐х просторих кiмнатах веселi дiти, хай
спочивають i розкошують у достатках i щастi дозвiлля тво┐ люди. Хай це
будеш не ти, аби лишень щез смуток i клопiт з тво┐х куткiв i холодних
тво┐х сiней...
Прощай. Тебе нема. Я страждаю. Менi жаль. В тобi так хороше пахло
старовиною й споко║м, холодною м'ятою й висхлою гвоздикою. I з добро┐
тво║┐ печi пашiло борщем i свiжим хлiбом, печеними й сушеними яблуками,
насiнням, зiллям, корiнням. А в сiнях тво┐х пахло маком, гниличками й
хомутом. Нема тебе, й нiде менi прихилити свою голову. Крiзь тво┐ малi
вiконця так лагiдно зазирало сонце з соняшниками, й рiзними квiтами, i
всiляким пахучим зiллям. А на покутi над бiлою скатертиною стола й темний
бiлобородий бог у срiбнiй ризi, i Шевченко, i Ворошилов, i козак Мамай, i
Будьонний, i Георгiй Побiдоносець на бiлому конi, i ще якiсь добрi люди й
боги дивилися з стiни на пiч i на порiг, i на всякого доброго чоловiка, що
скидав шапку, станувши на дверях, дивились лагiдно й мирно, нiби
припинивши трудне й завзяте сво║ змагання, й проживали в мирному
товариствi й злагодi, розмовляючи, коли нiкого не було в хатi, з
домовиком, що жив за комином у каглi, i з принишклим, старим-старезним
укра┐нським чортом, i снились усi гуртом бабусi вночi, поки не хрестилась
крiзь сон бабуся, бурмочучи з переляку "Ом'яця й сина".
Довго стояв Орлюк у тяжкому зацiпенiннi. Дорогою вiйни неподалiк
пропливали на захiд величезнi, неначе кораблi в морi, багатотоннi машини з
народом. У весняному небi рокотiли лiтаки. Смеркало.
Заглибившись у тисячi спогадiв, у споглядання картин незчисленних
пожеж, що в них його хата була лише iскоркою в степу, Орлюк не помiтив, як
неподалiк вiд нього, висадившись з про┐жджо┐ вантажно┐ машини, зупинився
молодий солдат у сiрiй шинелi, великих чоботях i шапцi-вушанцi.
Орлюковi було не до солдата. Доля батькiв, стертих, здавалося, з лиця
землi, заступила вiд нього весь свiт. Мiж тим, солдат поволi пiдiйшов до
грушi й, раптом обiйнявши ┐┐, так якось сумно пригорнувся до не┐.
Здавалось, вiн плакав, поринувши в свою самотнiсть, нiчого не помiчаючи
довкола.
Помiтили вони один одного не вiдразу й, навiть побачивши, не зразу
кинулись назустрiч, таким неподiбним було все на ту давно минулу
дiйснiсть.
- Невже це ти?
- Iване?
- Уляно?! Уля!
Вони й не вони! Тi ж самi й не тi! Майже зовсiм не схожi. Нi, схожi!
Але чому все стало iнакшим? Чому весь свiт такий несхожий?.. Де воно? Де
воно?
- Чи ж це ти?
- Iване!