"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вигурiвщина, випалений Труханiв острiв. Понiвеченi усто┐ зруйнованих
вибухами днiпровських мостiв пiдносились над повiддю потворними голими
кiстяками. I скрiзь, куди не кинь оком, бачив Орлюк страшнi слiди ру┐ни й
нещадного палiйства. Тiльки трупами вже не тхнуло, ┐х вже прибрала земля.
Життя перемагало. Вже зеленiли тополi, верби. Починалась весна.
Пройшовши через Ки┐в, Подiл, поминувши Вишгород дорогою вiйни,
весняного вечора сержант Iван Орлюк прийшов у сво║ село й спинився бiля
рiдно┐ хати.
Хати не було. Була сама пiч з високим комином серед ру┐н бiля грушi.
Спочатку йому здалось, що вiн помилився, що це не його хата, тобто не його
пiч. Вiн почав роздивлятися, щоб по сумiжних будiвлях переконатися у
власнiй помилцi. Але пустка була навколо, i все було незнайоме. Лиш
де-не-де стовбичили такi ж самi печища, й тiльки попiд горою тулилося
кiлька хат, та й то безверхих.
Дома вiн чи нi?
Дома.
Орлюк пiзнав це по грушi.
Хто не впiзна║ сво║┐ старо┐ грушi, цього дерева пiзнання добра свого
дитинства?
Так, удома Орлюк.
Ось його хата, бiла, з теплою солом'яною стрiхою, порослою зеленим
оксамитовим мохом, архiтектурна праматiр пристановища людського.
Незамкнена, повсякчас вiдкрита для всiх, без стуку в дверi, без "можна?" i
без "увiйдiть!", житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили
його не людськi руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плiд серед
зеленi й квiтiв.
Не було в нiй челядi. Не було нi вiтальнi, нi спалень, де довго
висипляються, не було мiсця для лiнощiв. Не було на бiлих ┐┐ стiнах нi
фамiльних портретiв, нi шкiрою оббитих крiсел, нi скринь у кутку, нi
панцерiв предкiв, бо рубались предки в давнину з непокритими грудьми. Були
хлiбороби батько й мати, що весь вiк творили хлiб i мед для людей.
Де вони? Куди подiлися з цi║┐ прекрасно┐ хати? Де похованi? Якi
прокльони шепотiли перед смертю? Чому так тяжко й так мало щастя? I час
так летить, i iсторiя так швидко старi║ться, нiби хата щезла вже
давним-давно? Тiльки смуток залишився на печi, щемить розлука й ще щось.
Орлюк плакав. У цю хвилину вiн любив свою хату над усе в свiтi, дужче
за всi палаци й храми, що ║ на землi. Скiльки вiн марив нею в багнюцi, в
ямах, у водi й вогнi. Скiльки думав про не┐, як боявся не побачити ┐┐,
проносячись по чужих ру┐нах. Скiльки розставань, невтiшних розлук, марних,
не здiйснених чекань пiшло з цi║┐ хати з вогнем i димом?
Коли вона ще була жива й кущики пшеницi проростали на ┐┐ зеленiй старiй
стрiсi, i кругом було безлiч насiнин, i була вона привiтна, як мати, однак
споконвiкiв кидали ┐┐, i хто кидав - рiдко повертався. Носило його вiтрами
по свiтах, або й сам вiн бiгав, як той собака, за випадковим чужим возом,
i тiльки зрiдка згадував ┐┐, як щасливе дитинство, як свою юнiсть
занапащену й свою мову призабуту, й звича┐, i вiрування, й красу неба й
землi.
- Я не славословлю тебе, моя стара хата, - здавалось, примовляв Орлюк,
пiдхоплений нестримним потоком найважчих почуттiв. - Коли нема в живих нi
батька вже, нi матерi, нi лагiдних сестер мо┐х, i нiкого, й тебе само┐ вже