"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

рiднi Павлiвцi.
Мине ще пiвроку, а може, й рiк. За невмолимими законами вiйни, пiсля
небачених пожарiв наших мiст спалахнуть аж до неба ворожi мiста. Впаде
Берлiн. Гiтлер зникне, впадуть його друзi, скуштувавши отрути з скляних
ампул. Дантовими рядами побредуть полоненi по сплюндрованих сво┐х вулицях,
серед бито┐ цегли, пороху й тлiну ру┐н, похиливши голови, не пiзнаючи, не
розумiючи, жахаючись. Стрiлятись почнуть натхненники безглуздих Drang`ib
nach Osten, трагiчно┐ Нiмеччини й вiшатимуться на шовкових шнурках з
дiтьми, вiвчарками й вовкодавами серед речей, яким належали ┐х неситi
обдуренi душi.
Пам'ятники iмператорiв та ┐х коней з бронзи, i ┐х орлiв i левiв з люто
роззявленими пащами впадуть потрощенi пiд ноги, i будуть кинутi додолу ┐х
знамена, цi трагiчнi символи великих хибних думок правителiв нiмецького
народу, якi даремно шукали щастя за допомогою штика майже сто рокiв...
Нiчого не знайдено, крiм спустошення i загибелi цвiту людського.
Але все мина║.
Новi знамена - i не ворожнечi вже, а згоди i дружби - заполум'янiють
над багатьма розкрiлаченими столицями, й цiлi нацi┐ в захватi плескатимуть
┐м з слiзьми зворушення, припадатимуть на площах до сiро┐ солдатсько┐
шинелi сержанта Орлюка, питатимуть, звiдки вона, де шита, ким заворожена,
чи багато разiв прострелена. Потiм багато хто з них вгаму║ться згодом, бо
все мина║ - i захват, вдячнiсть, i неповне просвiтлення - i, пiдкоряючись
злобi дня, житт║вiй пошлостi й застарiлiй iнерцi┐ пропаганди, почнуть,
можливо, ганити шинель за недосконалий крiй i дражливий некомфортабельний
запах чужих далеких рiвнин.
Але господь з ними, з столицями, з захопленням i з чужим комфортом.
- Додому!
- Нехай воюють дипломати! Хай журналiсти проливають чорнило! Зупинись,
кров! Прийди скорiше, мир!
- Хай живе перемога! I мир!
_- _Хай живемо ми!
- Хай живу трохи i я, Iван Орлюк, сержант. Ось вона, моя станцiя.
Бувайте здоровi, товаришi мо┐!
- Бувай здоров, Орлюче! Кляняйся вiд нас сво║му дому i всiй фамiлi┐. До
побачення! Не засиджуйся!
Товаришi випили ще раз на прощання, i Орлюк, що дiстав вiдпустку для
поправки, висадився з вагона.
По┐зд пiшов на фронт.
Орлюк оглянувся навколо - станцi┐ нема. Тиша. Така тиша, що в нього
задзвенiло в вухах. Вiн навiть похитнувся. Час, що три роки мчав iз
швидкiстю снаряда, раптом зупинився. Яке дивне все. Де ж люди? Де прапори,
плакати? Тихо. Батькiвщина не вийшла зустрiчати свого сина. Не вийшли нi
батько, нi мати, нi сестри,нi вона.
Не було нi прапорiв, нi привiтання. Радiохвилi не сколихнули ще
довколишнього благовiстям Перемоги. Не було народу. Не було нiчого, про що
мрiяли захисники Батькiвщини, ляскаючи зубами й збро║ю так довго. Все це
буде за другого повернення.
А зараз Орлюк стояв на сво┐й сплюндрованiй землi, на свiжих слiдах
недавнiх битв. Перед ним простерлись його рiднi ру┐ни. Це були мертвi
переддвiр'я Ки║ва - стертi з лиця землi Бровари, Дарниця, Слобiдка,