"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу авторапритулившись одне до одного.
На вустах у них застигла тиха усмiшка до всього свiту. Поступово ┐х замело снiгом, i так ┐х i не знайшов нiхто аж до весни. А навеснi довкола печi зацвiли вишнi й грушi, й тлiн загиблих батькiв злився з пахощами вишневого садка. Дивовижнi речi дiялись на землi! Минула весна. Минуло лiто й зима. Пролинуло й трет║ полум'яне лiто. Укра┐на палала вiд Дону до Днiпра. Розгромленi в запеклих боях, котились за Днiпро величезнi гiтлерiвськi полчища. Пiд натиском грiзно┐ радянсько┐ збро┐ вiдступала гiтлерiвська Нiмеччина з усiма сво┐ми сателiтами. Висаджувались у повiтря мости на Днiпрi. Високi пожежi довго осявали Днiпро вiд Полiського верхiв'я до Запорозького Низу. Чотири укра┐нських фронти рухались на захiд чотирма залiзними потоками. У всеозбро║ннi во║нного досвiду, здобутого пiд Сталiнградом, Воронежем, Б║лгородом, Харковом, на Дону i в безлiчi iнших битв, вийшли радянськi армi┐ на Днiпро. Двi стародавнiх столицi замаячило вдалинi на горбах. Тисячолiття слов'янства на Днiпрi благословляло подвиги потемкiв, i святi Ки┐всько┐ зруйновано┐ Печерсько┐ лаври, що вперше побачили страшний суд, дивилися з сво┐х золочених уламкiв на темну воду велико┐ слов'янсько┐ рiки. - Днiпро! Це ж тут я купався! Це моя рiчка, братцi! - Сержант Орлюк стояв по колiна у водi, а на березi на мокрому холодному пiску стояли його бойовi друзi. - Це мiй берег, дивiться! Онде навпроти, якраз на горi, бачите, грушi й вишнi? То мо┐! А за вишнями й хата моя... щасливець Орлюк: вони зацвiли цi║┐ осенi в його серцi. Була темна нiч, одна з багатьох осiннiх ночей, сповнених во║нних див i грiзного солдатського щастя. Був сильний вiтер. Днiпро неспокiйно нуртував i кидався в iмлi. Чорнi хмари вгорнули всесвiт, i мряка стала стiною вiд землi до неба - глухого, беззоряного. Йшов дощ. Раптом замигтiв, запалахкотiв огнями весь правий берег вiд Ки║ва до Вишгорода й Межигiр'я, й стало видно гори за Днiпром, i Днiпро, й пiски Лiвобережжя. За пiсками в прибережному лозняку й далi за лозами у лiсовiй пiтьмi, краянiй безлiччю вибухiв, кипiла робота. Рубали щогловi сосни й вiковi дуби, пиляли дошки, стругали колоддя, палi для мостiв, крiпили понтони, плоти. Тисячi найрiзноманiтнiших засобiв переправи - баркасiв, човнiв-душогубок, плотiв, бочок, дощатих ворiт i всього, за що тiльки могла вхопитись людина, щоб не потонути, - все рушило на людських плечах через заростi до Днiпра. Важкi колоди й слизькi дошки випорскували з рук, падали в ковбанi разом з людьми, але десятки тисяч теслiв, саперiв, понтонерiв, мостовикiв не помiчали нi скалок, нi подряпин, нi геть стесано┐ шкiри на сво┐х мозолястих руках i змуляних спинах, забували, що не спали вже двi доби й майже не ┐ли, тому що нiколи було ┐сти, i ┐жа стигла в куховарiв. Попереду був Днiпро, i кожен, вiд генерала до солдата, розумiв, що треба поспiшати на правий берег, поки розбитi в лiвобережних битвах гiтлерiвцi не отямились. Пiдтягалась величезна артилерiя, а вiд Переяслава-Хмельницького вже пiдкочувались до Десни танки славнозвiсного Кравченка, але, не чекаючи на |
|
|