"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

притулившись одне до одного.
На вустах у них застигла тиха усмiшка до всього свiту. Поступово ┐х
замело снiгом, i так ┐х i не знайшов нiхто аж до весни. А навеснi довкола
печi зацвiли вишнi й грушi, й тлiн загиблих батькiв злився з пахощами
вишневого садка.
Дивовижнi речi дiялись на землi!
Минула весна. Минуло лiто й зима. Пролинуло й трет║ полум'яне лiто.
Укра┐на палала вiд Дону до Днiпра. Розгромленi в запеклих боях, котились
за Днiпро величезнi гiтлерiвськi полчища. Пiд натиском грiзно┐ радянсько┐
збро┐ вiдступала гiтлерiвська Нiмеччина з усiма сво┐ми сателiтами.
Висаджувались у повiтря мости на Днiпрi. Високi пожежi довго осявали
Днiпро вiд Полiського верхiв'я до Запорозького Низу.
Чотири укра┐нських фронти рухались на захiд чотирма залiзними потоками.
У всеозбро║ннi во║нного досвiду, здобутого пiд Сталiнградом, Воронежем,
Б║лгородом, Харковом, на Дону i в безлiчi iнших битв, вийшли радянськi
армi┐ на Днiпро.
Двi стародавнiх столицi замаячило вдалинi на горбах. Тисячолiття
слов'янства на Днiпрi благословляло подвиги потемкiв, i святi Ки┐всько┐
зруйновано┐ Печерсько┐ лаври, що вперше побачили страшний суд, дивилися з
сво┐х золочених уламкiв на темну воду велико┐ слов'янсько┐ рiки.
- Днiпро! Це ж тут я купався! Це моя рiчка, братцi! - Сержант Орлюк
стояв по колiна у водi, а на березi на мокрому холодному пiску стояли його
бойовi друзi.
- Це мiй берег, дивiться! Онде навпроти, якраз на горi, бачите, грушi й
вишнi? То мо┐! А за вишнями й хата моя...
Але товаришi не бачили нi вишень, нi груш. Бачив ┐х сам тiльки
щасливець Орлюк: вони зацвiли цi║┐ осенi в його серцi.
Була темна нiч, одна з багатьох осiннiх ночей, сповнених во║нних див i
грiзного солдатського щастя. Був сильний вiтер. Днiпро неспокiйно нуртував
i кидався в iмлi. Чорнi хмари вгорнули всесвiт, i мряка стала стiною вiд
землi до неба - глухого, беззоряного. Йшов дощ.
Раптом замигтiв, запалахкотiв огнями весь правий берег вiд Ки║ва до
Вишгорода й Межигiр'я, й стало видно гори за Днiпром, i Днiпро, й пiски
Лiвобережжя. За пiсками в прибережному лозняку й далi за лозами у лiсовiй
пiтьмi, краянiй безлiччю вибухiв, кипiла робота.
Рубали щогловi сосни й вiковi дуби, пиляли дошки, стругали колоддя,
палi для мостiв, крiпили понтони, плоти. Тисячi найрiзноманiтнiших засобiв
переправи - баркасiв, човнiв-душогубок, плотiв, бочок, дощатих ворiт i
всього, за що тiльки могла вхопитись людина, щоб не потонути, - все рушило
на людських плечах через заростi до Днiпра.
Важкi колоди й слизькi дошки випорскували з рук, падали в ковбанi разом
з людьми, але десятки тисяч теслiв, саперiв, понтонерiв, мостовикiв не
помiчали нi скалок, нi подряпин, нi геть стесано┐ шкiри на сво┐х
мозолястих руках i змуляних спинах, забували, що не спали вже двi доби й
майже не ┐ли, тому що нiколи було ┐сти, i ┐жа стигла в куховарiв. Попереду
був Днiпро, i кожен, вiд генерала до солдата, розумiв, що треба поспiшати
на правий берег, поки розбитi в лiвобережних битвах гiтлерiвцi не
отямились.
Пiдтягалась величезна артилерiя, а вiд Переяслава-Хмельницького вже
пiдкочувались до Десни танки славнозвiсного Кравченка, але, не чекаючи на