"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

за сердешного, А Iван матiнки не послухався, -
плакала в хуртовину Тетяна.
- I добре зробив, - посмiхнувся в думцi сам до себе Демид. - Воювати -
кров проливати.
Поперед вiйська мечем маха║, Мечем махав, сiче, рубав!..
- Отож. "А позад вiйська п'║ та гуля║!" - прошепотiв Демид, побачивши в
снiжнiй вiхолi всю проспiвану картину.
- Дозвольте доповiсти, товаришу генерал армi┐!сказав Орлюк, виринувши з
темряви перед генералом Глазуновим. - Наказ виконано!
- Добро. Ага, добро... А де Орлюк? - запитав генерал Глазунов, не
вiдразу впiзнавши Орлюка. - Ах, це ти, Орлюк?.. Ой-ой-ой-ой! Дайте йому
вина!
Орлюка, справдi, важко було пiзнати. Обличчя його було блiде, все в
липкому зеленкуватому потi й у кровi, пошматоване нiби пазурами хижих
птахiв чи звiра. Темно-лiлова подряпина над запухлим червоним оком в
кровi, пошматований мокрий халат у кровi. Вiд нього йшла пара. Вiн
хитався.
- Тиша цiлковита, товаришу генерал, - сказав вiн пошепки i раптом
затремтiв - його морозило.
Генерал швидко пiдiйшов до нього й по-батькiвському обняв за плечi.
- Ух, ти боже мiй. Ну що ти? Що з тобою? Поранений?
- Нi. Гидко, - махнув рукою Орлюк i, гiрко посмiхнувшись, глянув на
генерала.
Випивши вина, вiн не захотiв закушувати i, щоб нiхто не помiтив, нишком
засумував у пiтьмi, посилаючи всьому проклятому свiту гiркi сво┐ докори й
погрози, поки не здолав його сон.

А король не зна║, вiйська пита║, -
Ой коли б же я знав, чий то син воював,
Я ж би за нього свою дочку дав, - Святий вечiр, -

спiвала Тетяна.
Демид посмiхнувся й подивився на Тетяну останнiм поглядом. Снiжна
бiлизна вкрила його обличчя. Iнiй, що припорошив бороду, вуса й грубi
пухнастi брови, забiлiв на повiках.
- Гукай, Тетяно, мороза та давай вечеряти. Сiдай, Iване. Сiдайте,
дочки, - ледве шелестiли старi Демидовi вуста. - Морозе, морозе, а йди
кутi ┐сти! Морозе, морозе, йди...
I мороз прийшов ┐сти кутю. Демидовi стало тепло. I мороз, виявилось,
нiякий не мороз, а його небiжчик дiд Самiйло, а сам Демид зробився малим
хлопчиною i якось так легко й вiльно нiби знявся й полинув у свято. I вже
не Тетяна, а його молода красуня мати спiвала йому чарiвних пiсень -
колядок, яких нiхто вже й не зна║ сьогоднi. Вона спiвала про диво дивне,
чудне диво, як у них на Петра та Дунай замерзав, а хто б вiри не йняв -
Демид сам там бував, - святий вечiр! Демид сам там бував, - святий вечiр!
- шаблею лiд рубав, - святий вечiр! - шаблею лiд рубав i коня напував.
Добрий вечiр!..
Лютувала хуга.
I рай далекого дитинства розкривався перед ними червоними маками,
рожевим цвiтом i васильками. Вони бачили його i в ньому заснули обо║,