"Валентин Чемерис. Фортеця на Борисфенi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Ба, Павлюк до сiчового гнiзда залетiв! - пiшов йому навстрiч Сулима.
- Здоров був, сину!
-- Здоров, батьку! Ти ще живий, не задушили - тебе лядськi фортецi? -
весело вигукував Павлюк, розставляючи руки для обiймiв.
Вони обнялися, потiм Сулима вiдступив на крок, милуючиоь Павлюком.
Перед ним стояв високий, молодий i гарний козак, аж танцював на мiсцi вiд
збудження, бо не мiг встояти i хвилини, все кудись поривався, сипав
словами, як горохом, слiпив сво║ю бiлозубою посмiшкою та сяяв свiтлими, як
ромашки, очима. Павлюка знали й любили на Сiчi, де вiн був сво┐м серед
сво┐х.
- Не в гостi, батьку, залетiв я, не в гостi, - торохтiв Павлюк, - а за
помiччю. Не маю бiльше сил служити польському королю. Багну я користь
рiдному народовi принести. Тож i спiшу, допоки на цьому свiтi. Допоможiть
нам, запорожцi, пiдняти Укра┐ну. Завтра вся Укра┐на заклекоче, як у повiнь
велика вода. I панству прийде край! Я привiв сотню ре║стровцiв, таких, як
i сам, запальних. Дайте менi ще козакiв. Я поведу ┐х на Вкра┐ну, аби
запалити великий вогонь. А там до мене, як струмки до рiки, потече люд.
Укра┐на нинi як порох, досить iскри - i буде пожежа. Велика пожежа. Буде
славна пожежа!
Павлюк говорив гаряче, збуджено, уривчасто, i здавалось, що вiд його
гарячих слiв земля буде горiти. Вiн i стояти не мiг, аж танцював на мiсцi
вiд зваги, що так i переповнювала його вщерть.
- Святе дiло задумав, сину, i запорожцi будуть тобi першими
поплiчниками i братами! - вигукнув Сулима. - ГIiдпалимо пожежу, славну
пожежу! У вiдблисках то┐ пожежi люд побачить себе, нас побачить, що
недарма ми жили. Але по путi на Укра┐ну нас чека║ осине гнiздо.
- Кодацьку фортецю ма║ш на оцi, батьку?
- Так, сину, вона як бiльмо на нашому оцi. Доки ┐┐ не зруйну║ш, про
славну пожежу на Укра┐нi годi й думати! Павлюк трохи гордовито блиснув
свiтлими очима.
- Тодi, батьку, привiтай мене з початком! Я днями добряче наполохав
драгунiв, як зайцi втiкали та степ трупами встеляли. А ┐хнiй комiсар,
певно, й досi стирчить у ровi на кiллi, як жаба, котру настромлю║
сорокопуд на колючках терну.
I розповiв Сулимi про свою зустрiч з Пшияловським.
- Вдаримо, батьку, спершу на Кодак. Я i мо┐ хлопцi в тво║му загонi. З
сьогоднiшнього дня. А з Кодака на Вкра┐ну.
- Але ж i швидкий ти, сину! Як порох.
- Мокра тiльки риба. I холодна. I байдужа. Я хочу горiти. I згорiти,
але хай мiй вогонь освiтить людям шлях хоч на один крок уперед. Хоч на
один крок, i я буду щасливий. А мiй попiл хай удобрить землю. Хоч одну
пучку рiдно┐ землi, i я буду щасливий. Бо в ту пучку потрапить родюча
зернина.
- Святi олова, - замислено мовив Сулима, i по хвилi рiшуче: - Ходiмо до
кошового, з ним i утрясемо все що треба.
- Пане кошовий! - весело вигукнув Сулима, переступаючи порiг. - Ось
подивiться, якого лицаря веду! Йому казали, щоб вiн ревно служив королю та
Речi Посполитiй, а вiн накивав п'ятами на Сiч.
- Чи ж, бува, не Павлюк прилетiв на Базавлук? - не зважаючи на свою
повноту, досить жваво пiдхопився кошовий. - Проходь, козаче, до нашо┐