"Валентин Чемерис. Фортеця на Борисфенi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

загадковий вирiй... А довбишi все били й били колотушками у литаври,
великi мiднi казани, з одного боку обтягненi шкурами й поставленi на
тринiжках...
Гомiн над майданом поволi вщухав. I тодi ще швидше замиготiли колотушки
в руках довбишiв-литавристiв, ще грiмкiше й ритмiчнiше загудiли литаври -
майдан стихав... Ще мить - i на майданi стало так тихо, нiби там не було
жодно┐ душi... I тодi четверо довбишiв пiдiйшло до великих литаврiв, що
були схожi на величезний казан, й одночасно вдарили в туго натягнену шкуру
"головного тулумбаса". I Гнатовi здалось, що бабахнула гармата, тако┐
потужно┐ сили звук злетiв вiд литавр.
- Набат! - захоплено вигукнув Ярема. I по хвилi: - Iдуть!.. Iдуть!..
З сiчово┐ церкви вийшов високий рудий осавул, несучи вiйськовi клейноди
- прапор i ще щось - пучок волосся, що висiв на довгому держалнi, наче
кiнський хвiст.
- Бунчук! Бунчук несуть!.. - загомонiли козаки.
- Зараз вийде кошовий отаман iз старшиною, - шепнув Ярема. - Дивись,
тобi пощастило. Такi ради рiдко бувають, коли в походи збира║мось, та ще
на Рiздво, коли кошового й старшину вибира║мо.
Осавул поставив у колi прапор i бунчук.
Майдан сколихнувся i завмер.
Зненацька iз сторожово┐ вежi лунко вдарила гармата (ще луна не вщухла,
котячись Базавлуком до Днiпра, як Гнат побачив кошового отамана
Запорозько┐ Сiчi. Вiн крокував неквапливо i поважно, увесь сивий як лунь,
кремезний i ладний, мiцно i широко ступаючи, гордо нiс в мiцних руках
булаву. Його сивi, прокуренi вуса, пухнастi й довгi, розвiвалися вiд
ходьби, дорогий жупан сяяв блакиттю, коштовна шабля спалахувала проти
сонця срiблом i злотом. За кошовим, також поважно i значуще, ступала
вiйськова старшина: першим простував суддя, тримаючи в руках вiйськову
печатку, за ним-тонкий писар з великим срiбним каламарем, далi сунули
обозний, хорунжий, перначник, всi в чинi вiйськових старшин, за ними -
курiннi отамани, полковники, старi та сивi козаки - "значнi", котрi були
колись отаманами. Ступивши у коло, старшина ставала пiд бунчук, знiмала
шапки i кланялась на всi боки сiчовому товариству.
Серед старшин Гнат угледiв i отамана Iвана Сулиму. Дивлячись збоку,
Гнат роздивився, що його отаман середнього зросту, навiть вида║ться аж
низькуватим, але плечi ма║ широкi, i вiд усi║┐ його гордо┐ постави вi║
неабиякою силою. У нього рiвний нiс, трохи загострений на кiнцi, велике й
горде обличчя з бiлими вигорiлими бровами, високе чоло, очi карi,
примруженi... На отамановi гарний жупан з ║двабу, застебнутий аж до
пiдборiддя, поверх нього - кунтуш з вiдкидними рукавами, прикрашений
золотими й срiбними галунами, пiдперезаний вiн був шовковим поясом, на
якому висiла стара шабля, бувала в бувальцях, на головi - гостроверха
шапка з жовтою китицею.
Та ось кошовий пiдняв над головою булаву i дужим голосом, що пролунав
на увесь майдан, озвався:
- Панове молодцi! I ви, пани отамани! Сiчове лицарство! Як нам далi
бути з Кодацькою фортецею на Днiпрi? Ми порадились з старшиною i ухвалили
скликати вiйськову раду. Чи правильно ми зробили, панове молодцi?
- Правильно, батьку! - в одну дужу горлянку вiдповiв майдан.
- Панове молодцi! - знову звернувся кошовий. - Вiйськову раду вiйська