"Валентин Чемерис. Фортеця на Борисфенi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

озирався, роздивляючись то зброю на стiнах, то панiкадило, то лампадку, що
блимала перед iконою Георгiя Побiдоносця. Молодий i гарний святий з бiлим
покривалом на спинi, сидячи на конi, проштрикував довгим списом змiя. I
цей святий був схожий на запорожця, бо мав оселедця I довгi козацькi вуса.
- Сiдай, - припрохував Ярема. - Ось тут i почнеться тво║ козакування.
Батько Сулима навчить тебе шаблею орудувати. Та й я, Ярема Летючий -
запам'ятай мо║ прiзвище, - дечого тебе навчу. Бо козакую вже з пiвроку.
- Стривай, а чому в тебе таке дивне прiзвище - Летючий?
- Та з хати лiтав, - посмiхнувся хлопець. - Ряднину розiп'яв над
головою i стрибнув. Але полетiв не вгору, а додолу. Так гуркнувся, що аж
надвечiр очуняв. Мати нагримала: "Ще хоч би убився, - кричала, - а то ж
покалiчишся, а менi - тягайся з тобою... Iч, що надумав - лiтати!" А дiд i
каже матерi: "Соломi║, не чiпай хлопця. Коли йому заманулося лiтати, то
хай лiта║, бо душа в нього така - летюча". От мене звiдтодi й прозивають
Летючим.
- I не кинув сво║┐ мрi┐?
- Ще дужче кортячка розбира║ лiтати. - Ярема зашепотiв, хоч у куренi
бiльше нiкого й не було: - Слухай, Гнате, повiдаю тобi свою задумку. Хочу
крила змайструвати. Чого ти на мене так дивишся? Птахи ж он лiтають, чому
я не зможу? Полечу, ┐й же Богу полечу, тягне мене у небо i вабить...
Тiльки б крила змайструвати. А ось якi, я ще гаразд не знаю... Стривай, -
сам себе спинив джура. - Щось я дуже розбалакався, а ти мовчиш. I мовби
невеселий. I очi в тебе сумнi. Чому?
- Тобi сестричка Настя наснилась, а менi... - не доказав, зiтхнув,
голову звiсив.
- У тебе горе? Розкажи про нього - легше стане. Як ти в лядськiй
фортецi опинився?
- Вiд пана свого дременув, - розповiдав Гнат. - Вiд самого Канева ноги
бив, ось-ось, думаю, вже й Сiч. А бiля Кодака мене схопили. Побили, а тодi
у фортецю повели i в нору якусь кинули. А нашого люду там кона║ - ой-ой!
Ворушаться в норi, як черва. Бiлого свiтла й скалки нема║, пiтьма, як у
могилi, задуха...
- Треба швидше кiнчати з осиним гнiздом, як назива║ батько Сулима
Кодак, - вигукнув Ярема.
- Просидiв я в тiй норi з тиждень, - розказував Гнат. - Били нас кожний
день, знущалися. Особливо лютував шляхтич Пшияловський. Щодня в льох
спуска║ться, драгуни головешки тримають, а Пшияловський бранцiв канчуком
перiщить - аж шкiра на спинi репа║ться. Води по кiлька днiв не давали. Хто
пить попроха║, тому каменюку на шию - i в Днiпро. Пшияловський i кричить:
"Пий, хлопе, скiльки хочеш!" Ось так i мене хотiли напо┐ти, та спасибi вам
- визволили вiд смертi. - Помовчав. - У панському ярмi я зрiс. Про шмат
хлiба мрiяв i снив. Був я пастухом у фiльварку пана Даниловича пiд
Чигирином. Скiльки себе пам'ятаю, панську худобу пас. Тож пан мене iнакше,
як худобою, i не називав. Тiльки й чу║ш: ти, каже менi пан, бидло таке, як
i та худоба, що в стайнi сто┐ть. Вона хоч молоко да║, а що з тебе вiзьмеш?
Так мене звали: Гнат Худобенко. Я вже й сам почав думати, що я бидло,
худоба. I коли мене пан-коструб, бувало, пита║: "Хто ти ║?" - то я кричу:
"Ясновельможний пане, я ║ худоба, бидло, хлоп, ланець i смерд вонючий!"
Ось так я й жив. А по веснi взяв i закохався...
- I добре зробив, - усмiхнувся Ярема. - I хто ж тобi у подобi став?