"Валентин Чемерис. Фортеця на Борисфенi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Гнат стояв i посмiхався сам до себе, до свого щастя. Вiднинi вiн
вiльний, i панський канчук вже вiдсвистiв над ним. I чув вiн, як на
оболонi Скарбно┐ iржали козацькi тонi, як у передмiстi Сiчi гупали
молотами ковалi, як бринiли-гули од витру сiчовi дзвони, а з неба линули
лебединi згуки... Вiднинi вiн вiльний козак-сiчовик. Аж не вiрилось, що
те, про що мрiяв днями й ночами, нарештi збулося Шкода тiльки Христини, не
поталанило дiвчинi, а ось вiн вирвався. Гнат прислухався i вловив ще однi
звуки, що випливали десь нiби збоку - нiжнi, тремтливi... Хлопець
повернувся i наче заворожений пiшов на тi звуки. Бiля пушкарнi побачив
Ярему Летючого, джуру отамана i одного з сво┐х рятiвникiв-визволителiв.
Ярема сидiв на жерлi гармати, звiсивши босi ноги, й грав на якомусь
дивному для Гната iнструментi. Вiн тримав бiля рота металеву пiдкiвку,
щипав рукою пластинка, i з тi║┐ пiдкiвки вилiтали крихкi, тендiтнi звуки,
що текли майданом, наче дзюркiтливий струмок.
- Що то в тебе? - запитав Гнат.
- Дримба, - вiдповiв Ярема i знову поклав на зуби звужений кiнець
пiдкiвки, щипав пластинку, видобуваючи нiжну мелодiю.
Гнат i собi вмостився на жерлi гармати, але Ярема урвав гру, повернув
до побратима зажурене лице. В блакитних його очах стояв сум.
- Сестричка сьогоднi наснилася, Настя, - озвався по хвилi. - Тiльки
дивно снилася, чайкою бiлою примарилась. Буцiмто пливу я Днiпром, а надi
мною в'║ться бiла чайка. I жалiбно-жалiбно квилить "Чого ти, чайко?" -
питаю ┐┐. А вона менi й одказу║ людською мовою: "Я не чайка-зигзиця, я
сестриця твоя Настя... " Я руки до не┐ простягнув i прокинувся... Хоч би з
Настею яке лихо не лучилося, бо чого це вона чайкою у мiй сон прилiтала?..
- Посмiхнувся i запитав Гната: - Зна║ш, як я Настю дражнив, коли ми ще
дiтьми були? Жайворонятком. В день сорока мученикiв Настя завжди пекла з
тiста жайвора. Бабуся казала, що того дня сорока кладе у гнiздо сорок
прутикiв, а жайвiр вилiта║ з вирiю i спiшить у нашi кра┐ з весною. Мама
завжди пекла бублики, сорок бубликiв, а Настя лiпила з тiста жайвора. Як
зараз бачу. Виходили ми з жайвором у двiр, а в дворi снiгу повно. Ще й
завiрюха, бува║, гуде-ви║, крутить-свище. Настя простягала до завiрюхи
жайвора, спеченого з тiста, i прохала його: "Лети-лети, жайворе, до братiв
сво┐х жайворiв, та повертайтеся всi з вирiю, принесiть нам красну
весноньку з теплого краю, застелiть барвiнком наш двiр. Хай дорога ваша
буде легкою, а крилоньки мiцними, несiть нам весну хутчiше.." Так
прохала-заклинала Настя, i вiхола тодi затихала, i невдовзi й справдi
надходила весна.
Ярема пiднiс до рота дримбу, поклав на зуби вужчий край пiдкiвки,
защипав пластинку... I знову полинули нiжно-сумовитi звуки... Та Ярема
вiдразу ж урвав гру, сховав дримбу.
- Ти вже запорожець? - запитав Гната.
- Уже. Записали мене до Канiвського куреня пiд прiзвищем Кодак. На
згадку про фортецю, з яко┐ мене визволив батько Сулима.
Ярема обняв Гната:
- Будь здоров, козаче! Ходiмо покажу, де твiй курiнь. I завiв Гната до
однi║┐ з приземкуватих будiвель. Посерединi стояло сирно - довгий стiл,
збитий з грубезних дощок, попiд стiнами дощанi нари, на стiнах
порозвiшувана зброя, в кутку - iкони. А над столом висiло велике
панiкадило... Це й було помешкання Канiвського куреня. Все Гнатовi в диво,