"Валентин Чемерис. Фортеця на Борисфенi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

жадiбно випив.
- Вино приносить забуття, я хочу втопити у ньому свою нудьгу.
- Коли запорожцi захоплять фортецю, то пана коменданта i без вина чека║
забуття.
- Ти певна?
- Авжеж! Козаки не потерплять осиного гнiзда бiля Сiчi. Це мусить
нарештi втямити i сам пан комендант.
- Оракул у спiдницi! - спалахнув вiн. - Сiльська пророчиця! Ха-ха!.. Не
забувай, що всi пророки закiнчують життя ранiше, анiж збува║ться ┐хн║
просторiкування! Забува║ш, що ти всього лише холопка, а не уродзона
шляхтянка. По-доброму не вiддасися - силомiць вiзьму. Або вiддам тебе
драгунам на поталу. Вибирай. Ти молода, вродлива, гостроязика. I, напевне
ж, хочеш жити. Чи не так?
- Хочу, - зiзналась вона i по хвилi додала: - Але хочу жити вiльною, а
не панською затичкою...
- Коли багнеш волi - не протився менi. Я подарую тобi волю i випущу
тебе з фортецi. Я тут господар.
- Нi, - сказала вона просто. - Ти - в'язень, такий же, як i я. Сидиш i
лихоманишся за мурами, козакiв бо┐шся.
- Послухай, пророчице... Проси у мене що хочеш, i я виконаю тво║
прохання. Але спершу стань мо║ю. I пам'ятай: або я, або драгуни. Поспiшай,
я нетерпеливий. I драгуни теж...
Вона задумливо перебирала косу, наче радилася з нею.
- Гаразд, - вперше погодилась бранка. - Але поведи мене на фортечну
стiну - хочу подивитися на Днiпро й подихати свiжим повiтрям.
Вони вийшли й попрямували дворищем. Вона попереду, вiн трохи вiдставши.
Дивився на ┐┐ довгi стрункi ноги з пружними литками, на горду поставу, на
легку ходу й облизував сухi губи, що вкривалися смагою. Потiм вони довго
пiднiмалися крутими схiдцями i зрештою опинилися на стiнi. Варта
вiдзадкувала геть до бастiону.
- Дихай свiжим повiтрям, пташко, - комендант розтягнув губи в подобi
посмiшки. - Сьогоднi я щедрий, виконаю будь-яку твою забаганку!
Широко вiдкритими очима дивилася дiвчина на свiт. З високого муру видно
було далеке Заднiпров'я, де зеленiли га┐...
- Земле моя рiдна, - прошепотiла дiвчина. - Так хочеться жити...
Глянула вниз, на гостре камiння, вiдсахнулась.
- Страшно? - засмiявся комендант. - Ходiмо краще звiдси.
- Зачекай, людолове!
I полонянка вискочила за зубчастий виступень стiни.
- Назад! - крикнув комендант.
- Ти хотiв, ворiженьку, знати мо║ iм'я? - вигукнула полонянка i
замахала руками, аби втримати рiвновагу. - Настею мене люди кличуть. А для
тебе я просто укра┐нка. Настя-укра┐нка. А ще у мене ║ брат Ярема, вiн на
Сiчi козаку║. Братик i вiдомстить тобi, злий ворiженьку. А я полечу до
Днiпра... - Зойкнула: - Днiпре, любий Днiпре, прийми мене, i тiло мо║, i
душу. I зроби мене чайкою-зигзицею.
Хитнулася вперед, вiдiрвалася од стiни i зникла. Марiон кинувся до краю
стiни. Дiвчина летiла далеко внизу, розкинувши руки, наче крила...
- Дурень! - раптом вголос вигукнув комендант. - I я прителющився
допомагати полякам корити Укра┐ну? Невiглас!