"Двоє над прірвою" - читать интересную книгу автора (Малик Владимир)

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Монотонно цокотіли колеса вагонів на стиках рейок, лунко лопотів під вітром важкий брезент. Під ним, у кузові машини, було напівтемно й душно. Сонце звернуло з полудня й пекло немилосердно. Хотілося пити.

Таня дістала з рюкзака морквину, обчистила ножем, розрізала навпіл, дала половину Володі і, відкусивши шматочок, запитала:

— Що ж далі? Зустрілися ви ще хоч раз із Гольбахом?

— Ні, не зустрілися. У Київ ми більше не поверталися… З будки взяли по хлібині і зразу ж попростували до Дніпра. Смольников вирішив, що ми повинні йти до лінії фронту, перетнути її і розповісти командуванню те, про що дізналися в окупованому Києві. Адже відомості були важливі!

— Ну, і дійшли?

— Не знаю, як мої супутники — Смольников і Віктор, а мені не пощастило. На Дніпрі, коли вночі переправлялися з допомогою невеличких саморобних плотиків, на які поклали одяг і зброю, я загубив їх. Течія знесла мене, і скільки я потім не шукав своїх друзів — не знайшов.

— І більше не зустрічав?

— Ні. Як у воду впали… Два дні, поки не з’їв хлібину, блукав я по очеретах та заростях верболозу, шукав, та все даремно… Тоді вирішив сам пробиватися на схід. За Десною, яку переплив так, як і Дніпро, несподівано натрапив на трьох чи чотирьох поліцаїв, котрі поверталися з якогось села, обтяжені здобиччю. На підводі у них, як згодом виявилося, чого тільки не було: печений хліб, сало, діжечка маринованих опеньків, лантух картоплі, глечик меду і навіть сулія самогону. Видно, добре попатрали якогось дядька… А може, й не одного…

Вийшовши з-за кущів, я зіткнувся з ними віч-на-віч і зразу ж кинувся назад.

— Стій! — загорлопанили вони. — Стій!

Над моєю головою цьохнуло кілька куль. Я оглянувся. Два здоровані у чорних мундирах і з рушницями в руках перли щодуху, не вибираючи дороги.

Я зрозумів, що не втечу. Тому, перебігши невеличку галявинку і опинившись у лісі, заховався за стовбур старої окоренкуватої сосни. Затиснув міцніше парабелум.

Поліцаї вискочили на галявину одночасно і, втративши слід, зупинилися. Тут я і взяв одного на мушку. Постріл пролунав сухо, металево. Один з ворогів змахнув руками і важко брьохнувся на землю. Другий відразу ж дав драла.

Та не встиг він відбігти від мене і на п’ятдесят кроків, як у тому ж боці, куди тікав, зовсім зненацька залунала стрілянина. Тривала вона недовго і відразу стихла. А через кілька секунд знову виринув з кущів “мій” другий поліцай. Власне, не виринув, не вибіг, а вишкандибав, спираючись на рушницю. Холоша на лівій нозі заюшилася кров’ю.

— Стій! Кидай зброю! Руки вгору! — гукнув я.

Він зупинився, озирнувся, мов загнаний звір, а потім, кинувши рушницю на землю, підвів руки над головою.

Я вийшов із-за сосни і поволі почав наближатися до полоненого. І тут з кущів вибігли люди — у нашій і німецькій формі, у піджаках і просто в сорочках, з рушницями й автоматами. Вони враз оточили мене і мого полоненого.

Це були партизани.

— Тобі пощастило. Ти пристав до них? — спитала Таня.

— Більше року я був партизанським розвідником…

— А в концтабір як потрапив?

— Це було влітку минулого року. Наша армія звільнила Білгород, Орел і Харків і рушила на Лівобережжя. Партизани посилили свою активність. Одного разу мені було наказано розвідати підходи до залізниці, яку загін мав перейти вночі. Я вирішив удавати з себе городянина, котрий ходив на села по продукти, залишив у штабі зброю, взяв німецьку кенкарту, попрощався з друзями-розвідниками, закинув за плечі торбину з харчами, які нібито виміняв на селі для хворої матері, і почимчикував. Все йшло добре. Вже не раз таким чином подорожував я по Придесенню. Сподівався, що й тепер успішно виконаю завдання і щасливо повернуся в загін… Та трапилося інше. На якомусь невеличкому полустанку, що загубився серед перелісків і був дуже зручним для переправи партизанського обозу, коли я пильно розглядався довкола, мене раптом оточили поліцаї і німецькі жандарми. Схопили. Завели у станційне приміщення. Я прикинувся простачком, божився, що живу в Києві, а на село ходив по продукти… Та мені не повірили. Першим же поїздом, що зупинився там, відправили в київську тюрму, а звідти — в концтабір…

Вечоріло. Поволі спадала спекотлива денна задуха. В міжгір’ях і річкових долинах залягала все густіша синя імла.

Припавши обличчями до щілини в брезенті, двоє втікачів жадібно вдивлялися в незнайомі вечірні краєвиди, що швидко пропливали перед очима.

Темно-зелені ліси й гаї, сріблясті струмки, смугасті ниви на рівнинах та крутих підгір’ях, солом’яні стріхи в селах, високі шпилі костьолів…

Польща!

Вже кілька годин їхали вони по польській землі, і їхні серця билися радісно, прискорено. Ще трохи-трохи, ще, може, якісь півдоби — й ешелон зупиниться на кінцевій станції, з якої далі ходу немає, бо там, далі, — фронт. Тільки б не загаятися і вчасно зіскочити за кілька десятків кілометрів до тієї невідомої станції, щоб не потрапити в руки фельджандармів!.. Тільки б доїхати!..

— Де ми? — спитала Таня.

Вона вже ставила це запитання чи не вдесяте. Але Володя не міг відповісти, бо й сам не знав.

Останнім містом, що запам’яталося йому, був Герліц. Однак з того часу проїхали вони ген-ген скільки кілометрів!

— Десь у середній Польщі, — відповів непевно. — Гадаю, незабаром буде Вісла…

— Отже, під ранок досягнемо нашого кордону?

— Може, й досягнемо…

Поїзд пірнув у густий сосновий ліс. Враз потемнішало, гостро запахло хвоєю. Голосніше зачмихав паровоз, і лункіше зацокотіли колеса на стиках — то звукові хвилі, відбиваючись від суцільної стіни дерев, не розбігалися довкіл, не зникали вдалині, а луною поверталися назад, до поїзда.

Колія пішла вгору, на підйом. Швидкість почала зменшуватись.

І тут з лісу кількома вогнистими струменями вдарили автомати.

Володя схопив Таню попідруки, рвучко відкинув від борту в протилежний куток кузова, приліг з нею поруч, затуливши собою від куль, що в кількох місцях розпанахали брезент.

— Володю, ти що? — Таня намагалася випручатися, підвести голову, але його важка рука притискувала її плечі донизу. — Що трапилося?

— Лежи! Не піднімайся! Польські партизани обстрілюють ешелон!.. А куля не розбирається, хто свій, а хто чужий!..

Німці теж відповіли вогнем — автоматним і кулеметним. Ця перестрілка тривала зовсім недовго, якихось півхвилини, стихла так же раптово, як і почалася.

Поїзд зі стукотом, мов нічого й не трапилося, далі відміряв кілометри.

— Ну, здається, пронесло, — з полегшенням сказав Володя і підвів голову. В брезенті зяяло кілька дірочок. — Молодці, польські партизани! Трохи полякали фриців! Але було б погано, коли б їхні кулі та зачепили нас!

— Дякуючи тобі, пронесло… А могло б і зачепити, — погодилася Таня і, підвівшись, поправила на собі одяг. — От тільки хочу зауважити…

— Що?

— Що дієш ти стереотипно.

— Тобто?

— Ну, як же… Ніну Бережну, коли ніс до літака, схопив на руки. Мене теж без зайвої церемонії схопив, замалим не задушив…

Володя усміхнувся і легенько обняв дівчину за плечі. Дивачка! Що вигадала! Ніну Бережну згадала… І, здається, ревнує до загиблої? Але якщо ревнує, то…

Він перестав посміхатися і пильно глянув на неї. У напівтемряві, бо крізь щілини мало пробивалося під брезент скупого вечірнього світла, побачив невеличку постать, великі допитливі очі, що дивилися на нього знизу вгору, і розкуйовджений, як у якого-небудь хлопця-бешкетника, білявий чуб, що вже почав відростати. І тут раптом до кінця усвідомив, що перед ним дівчина. Дівчина! Не хлопчина, не підліток, на якого Таня скидалася, а дівчина. Доросла і гарна.

Спочатку він хотів відповісти, що інакше поводитися з дівчатами не вміє, що, мовляв, не навчився, бо ніколи було. Але тепер почав у думці підшукувати іншу, більш делікатну, необразливу відповідь.

Однак нічого сказати не встиг. Таня втягнула в себе повітря і запитала:

— Ти нічого не чуєш? Щось горить!.. Мовби фарба чи бензин…

Володя теж почув запах диму.

— Справді… Ану, гляньмо! — він просунув у щілину голову і відразу ж скрикнув: — Танго, на нашій платформі горить передня машина! Мабуть, кулею пробило бензобак… Вогонь ось-ось перекинеться до нас!

Таня відхилила край брезенту, виглянула й собі. І не побачила ні паровоза, ні передніх вагонів — їх закрило бурхливе вируюче полум’я. Вона сплеснула руками.

— Що ж нам робити, Володю?

— Тікати! Стрибати, поки не пізно!

— Стрибати? На ходу?! Я боюся!

— Ти що? З літака ж стрибала!

— Там я мала парашут.

— Ну, не горіти ж нам тут живцем! Та й німці нас схоплять, коли поїзд зупиниться. Вони вже, мабуть, помітили пожежу… Окрім того, якщо вогонь перекинеться далі, можуть вибухати снаряди в танках. Аварія неминуча. Зволікання — смерті подібне! Злазьмо! Швидше!

Володя схопив рюкзак, допоміг Тані спуститися вниз. Коли вилізли з-під брезенту, їм в обличчя війнуло жаром. Вогонь розгорався все дужче. Ось-ось могла спалахнути й друга машина, що більше доби давала їм гарний притулок. У ній міг вибухнути бензобак…

Тримаючись однією рукою за поручень, Володя другою рукою підтримував Таню.

— Стрибай!

Дівчина зажмурила очі.

— Боюся!

— Стрибай, кажу тобі! Ну! — Він з силою відірвав її руки від поручня. — Вибирай чисте місце і котися клубком!

— Боюся!

Тоді він штовхнув її вниз і сам стрибнув слідом за нею.

В груди дмухнув пругкий потік зустрічного вітру. Потім — удар об землю, і він стрімголов покотився по крутому відкосу. Коли підняв голову, поїзд уже промчав повз нього і зникав за горбом. І тільки вогненний стовп ще довго вирував удалині, прорізуючи багряним світлом темніюче небо.

Чотири доби голодні, змучені, мокрі, бо вже не раз за цей час їх періщили дощі, продиралися вони лісами на схід. Точно визначити напрям було ніяк, і на п’ятий день, обминаючи села, хутори, містечка, щоб не наткнутися на поліцію, опинилися в горах.

Володя зрозумів, що це Татри. Йти стало важче: доводилося перетинати незчисленні кряжі й долини, глибокі рівчаки і яри. Все дужче допікав голод. Морква зів’яла, присохла, стала цупкою і несмачною, мов підошва, але й вона закінчилася.

Таня пристала зовсім. Пізно ввечері, знеможена, сіла під горою на землю, сперлася спиною на стовбур дерева і тихо промовила:

— Все, Володю… Сил більше немає… Залиш мене тут… Іди сам…

Володя сів поряд з нею, обняв за плечі, поклав її голову собі на груди, почав утішати:

— Бідненька, не говори так. Відпочинь трохи — і підемо далі… Залишилось двісті чи триста кілометрів. То невже ж ми їх не подолаємо? Десь у горах знайдемо хутір, зайдемо до якого-небудь газди — попросимо їсти…

Не помічаючи того, він гладив гарячою долонею її волосся і худенькі плечі, а вона беззвучно плакала. їй було добре у нього на грудях — від них ішло тепло, і руки його здавалися їй ніжними, і спокійний юнацький голос лягав на серце лагідно, мов то був голос матері.

Однак він не переконав її.

— Я не подолаю тих кілометрів… І тобі заважатиму… Йди сам…

— Я нестиму тебе…

— Скільки ж ти можеш мене пронести?.. Ну, кілометр, ну, два… А далі?.. Ти ж сам кажеш — їх двісті чи й триста…

Він згадав, що останню морквину з рюкзака переклав собі в кишеню і беріг, як НЗ. Тепер дістав, обчистив кинджалом, вклав їй у руку.

— Їж!

Таня слабо похитала головою.

— Я вже не можу дивитися на неї…

— Їж! — повторив він і міцно пригорнув дівчину до грудей.

Вона слухняно, мов дитина, почала хрумати. А ковтнувши через силу, принишкла і незабаром заснула. Та спала недовго — півгодини чи годину. Потім злякано кинулась:

— Де ми? Чому сидимо?

— Зараз підемо. Відпочили трохи — і в путь. — Володя підвівся і подав їй руку. — Вже сходить місяць, і йти буде веселіше…

Він пішов попереду. Ступав обережно, щоб жодна гілочка не тріснула під ногами, кущі розгортав, щоб не шелестіли… Перевалили через гребінь гори й почали спускатися пологим схилом. Йти стало легше. Крізь густі крони буків де-не-де проривалося місячне сяйво, і в лісі стояла якась незвичайна тривожно-голубувата імла.

Незабаром вийшли на чималу галявину й зупинилися. На протилежному її боці, внизу, темніла колиба лісника і чималий сарай побіля неї. Посеред галявини ріс одинокий бук. У вікні блимав вогник, а з димаря курівся димок, розносячи по всьому лісові приємний, дражливий запах засмаченої салом вареної бульби.

Володя відчув, як у нього зашуміло в голові. Треба будь-що роздобути харчів!

— Зайдемо?

Таня мовчки хитнула головою.

— Тоді підстраховуй мене — я піду в розвідку!

— Ні, піду я, — заперечила дівчина.

— Чому?

— Я не хочу сама залишатися в лісі.

— Ну, гаразд, іди.

Краєм галявини вони спустилися вниз, і Таня повільно, прислухаючись, почала наближатися до колиби. Володя вийняв пістолет і, ставши за деревом так, щоб видно було весь освітлений місяцем двір, пильно стежив за кожним її кроком.

Раптом позаду тріснула гілка. Він оглянувся і побачив, що до нього підкрадаються дві темні постаті. Викинувши руку на рівень очей, швидко вистрілив, але помітив, що промахнувся. В ту ж мить відчув страшний удар по голові. Свідомість затьмарилася, і він провалився в глибоку темну безодню…

Спочатку в його обличчя заглянув місяць, що піднімався над похмурими буковими й смерековими лісами. Якийсь незвичайний, зелено-червоний, а не ясний, золотисто-жовтий, як завжди, він, здавалося, світив крізь барвисте сито. Потім сито з-перед очей зникло, засвітилися на темно-синьому небі великі, соковиті зорі, а навколо галявини, де він лежав, вималювалася зубчаста стіна лісу.

Поряд з ним шелестів темним листям старий високий бук.

— Живий, — промовив хтось по-німецьки. — Очумався…

Ці слова остаточно повернули Володю до свідомості.

Отже, він потрапив до рук фашистів! Дуже кепсько! Гірше й не придумаєш!.. Цікаво, а де ж Таня? Встигла втекти? Чи загинула? А може, теж у полоні?

Поволі звівся на лікоть, оглянувся. Довкола стояли німецькі солдати. Декотрі — в касках, інші — в картузах з довгими зігнутими козирками, а більшість простоволосі і навіть без кітелів. Видно, схопилися сонні, по тривозі…

Страшенно боліла голова. Володя помацав тім’я. Авжеж, добряча гуля! З куряче яйце завбільшки… І як тільки череп не луснув, мов гарбуз!

Його штовхнули чоботом під бік.

— Гей ти, партизанська собако, вставай!

Володя підвівся. Ноги підгиналися, нетвердо стояли на землі. В голові гуло, мов у вулику. Щоб не впасти, обіперся на стовбур дерева.

Той же голос знову:

— Хто ти?

Володя не відповів.

Питав невисокий, присадкуватий і, наскільки можна було визначити при місячному світлі, немолодий уже офіцер — обер-лейтенант.

— Ну, чого ж мовчиш?.. Як тебе звати? З якого загону? Де розташовано штаб? Хто командир?

І знову — ніякої відповіді.

Обер-лейтенант, ніби знічев’я, стусонув кулаком в обличчя. Володя відчув у роті солонуватий присмак крові. Сплюнув.

— Я нічого вам не скажу, — промовив глухо.

— Скажеш!

— Ні, не скажу!

— Ми примусимо тебе заговорити! Ну?

Володя мовчки нахилив голову, ждучи удару. І не помилився. Один із солдатів, на мовчазний знак офіцера, важким прикладом карабіна щосили штовхнув його в плечі, збив з ніг. Другий ткнув під бік дулом автомата. Третій копнув між лопатки чоботом. А потім усі гуртом почали стусати його, мов футбольний м’яч. Він уже не лічив ударів і не ухилявся від них, бо все одно не ухилився б. Тільки подумав: “Заб’ють, кляті”.

Але тут пролунав голос обер-лейтенанта.

— Досить!

Солдати враз перестали бити. Відсапуючись і лаючись, знову стали тісним колом, наставивши автомати.

— Прокляття! Ви, здається, прикінчили його! — вигукнув офіцер. — Гей, у кого є вода?

Хтось подав флягу — бризнули на обличчя побитого.

Володя застогнав, ворухнувся, намагаючись устати. Боліло все тіло: голова, руки, ноги, спина… З носа юшила кров.

— Ні, живий! — зрадів офіцер. — Вставай!

Володя насилу підвівся. Прихилився спиною до бука.

— Ну, що, польська свиня, говоритимеш тепер?

— Я не поляк…

— А хто ж ти?

— Я руський… А якщо вже вам хочеться знати точніше, українець.

— О! Рус! Комуніст! Комісар! Українська свиня! — загелготали солдати.

— Заткніться! — гримнув на них обер-лейтенант і звернувся до Володі: — От бачиш: відлупцювали як слід — відразу й заговорив! Недарма кажуть: наука любить дрюка!.. Ха-ха!.. Це добре! Тож відповіси на мої запитання — залишишся живий! Згода?

Володя витер закривавлене обличчя, про-шепелявив розбитими губами:

— Ні, не згоден… Можете не обтяжувати себе зайвою балаканиною: більше я нічого не скажу!

Солдати захвилювались. Зчинився шум.

— Він просто знущається з нас!

— Пристрілити собаку!

— Прикінчити!

Та офіцер міркував інакше. Глянувши на місяць, що величаво котив своє сріблясте колесо по зоряному небу, почухав під рукою і досить миролюбно сказав:

— Розстріляти ніколи не пізно. Ну, прикінчимо — і що з того? Кому тут потрібен труп? Ні, вранці ми передамо його хлопцям з Аусшвітца, і ті зроблять з нього все, що захочуть! Вони роги вправляли й не таким шмаркачам!.. Чуєш, рус?

Володя промовчав, хоча серце стиснулося від жаху. Він чув про Аусшвітц! Там справді уміють трощити кістки, вижимати соки і робити з людини кривавий біфштекс!.. Йому не страшна смерть, бо вже не перший день і не перший рік ходить вона за ним назирці. Звик до думки, що одного разу зіткнуться-вони на одній стежині. Але ж смерть буває різна! Нарвався на міну — і не встигнеш оком змигнути, як рознесе тебе на шмаття. Чи куля влучить у скроню. Або снаряд вибухне під ногами… А в Аусшвітці — там зовсім інше. Там смерть побавиться тобою, як кіт мишею, награється досхочу і тільки тоді, після тривалих тортур і нелюдських мук, прийде до тебе бажаною рятівницею-визволителькою…

Тим часом на це зауваження офіцера солдати почали ремствувати. Почулися незадоволені голоси.

— Оце так! Знову комусь не пощастить виспатись!

— Авжеж! Бо доведеться стерегти клятого собаку!

— Побий мене грім, якщо не мені випаде, бо якраз моя черга!.. Ех, краще б я був розтовк йому голову прикладом, ніж маю провести ніч без сну!

Обер-лейтенант похмуро слухав ці вигуки. Видно, йому теж не хотілося ставити вартових.

— Ми зробимо інакше, — сказав він і звернувся до одного з солдатів: — Гансе, принеси ланцюг, яким була припнута лісникова собака. Ну, та, що ти застрелив… А ти, Віллі, приведи того хлопчиська! Припнемо їх до дерева і спокійно спатимемо…

Ганс стукнув закаблуками.

— Яволь! — і побіг до сарая, що темнів під лісом.

Солдати задоволено зареготали, схвалюючи винахідливість начальника.

Володя похолов. Отже, Тані не пощастило втекти, вона теж потрапила, як і він, в лабети карателів, котрі, видно з усього, полюють на польських партизанів… Бідна дівчина!..

Ганс швидко повернувся з важким довгим ланцюгом. Другий солдат привів Таню. Обер-лейтенант витягнув з кишені невеликі сріблясто-блискучі наручники, клацнув замками.

— Ну, руси, йдіть сюди!

Схопив Володю за ліву руку — защебнув на ній один наручник. Потім ланцюг обкрутнув навколо дерева, зв’язав вузлом і другим наручником замкнув Танину руку… Вийшло і просто, й надійно: не втечеш!..

Солдати заіржали від задоволення і юрбою повалили до лісникової хати.

Володя і Таня залишилися під буком самі.

Деякий час мовчали. А коли останній солдат, гупаючи чобітьми, зійшов на ґанок і в грюкотом зачинив за собою двері, а троє, що мали йти в секрети, зникли в лісі, Володя обняв дівчину і тихо, з розпачем у голосі промовив:

— Пробач мені, дорога, що так трапилося… Не зумів я вивести тебе до своїх… Здається, потрапили ми в безнадійне становище — виходу я не бачу… Пробач…

Таня схлипнула і притиснулася до нього всім тілом, і він відчув, як вона тремтить.

— За що ж пробачати?.. Ти ні в чому не винен…

— Тебе били?

— Били… Вимагали сказати, де партизани… Вони думали, що я поляк…

— Мене теж вважали спочатку за поляка… Але я вирішив, що коли вже помирати, то помирати радянською людиною, і сказав, хто я.

— Я теж…

— Ну, не плач. Будь мужньою до кінця! — Він витер долонею з її щік сльози, що блищали проти місяця, як росинки, і раптом поцілував в очі. — Тримайся, люба, і звикайся з думкою, що нас розстріляють… Адже взяли вони нас зі зброєю в руках!

— Я вже звиклася з такою думкою… Становище наше безвихідне…

Володя відчував, як від побоїв болить усе тіло. Гуде в голові. Нестерпно хочеться пити. Раптом погляд упав на блискучий браслет наручника. Тонкий, покритий хромом, він так і сяє проти місяця, ніби срібло. Стальний, міцний — не розламаєш, не переріжеш!

Та й чим?

Раптом йому стало жарко. Чекай! Чому ж не переріжеш?.. Адже у нього відібрали тільки пістолет, витрусили з кишень всілякий дріб’язок, а ніхто з фашистів не здогадався засунути руку за халяву чобота…

Радісно застугоніло серце. Лапнув — кинджал на місці. Ось він! Важкий, широколезий, гострий з обох боків, мов бритва!

Міцно затиснув чорну рукоятку. Тепер, маючи таку зброю, ще можна поборотися!

— Таню, дивись!

Таня розплющила очі, глянула на кинджал.

— Ну й що?

— Як — що? Зброя!..

— Ланцюг ним не перерубаєш…

— А дерево?

— Дерево? Таке товсте?..

— До ранку далеко… Можна спробувати…

Поволі він почав заспокоюватися. Прохолодне нічне повітря остуджувало розгарячіле тіло, ніжно торкалося болючих саден і притупляло біль. Допомагало зосередити думку на тому, що зараз було найголовніше. А найголовніше, безперечно, було те, що їм на кілька годин доля дала передишку, відстрочку від допитів і тортур. А це багато важило!

Він підвівся, оглянувся навколо.

На лісовій, круто схиленій у бік глибокої долини галявині — ані душі. Віддаля бовваніє крита ґонтом хата лісника. Там сплять німці… Звичайно, десь у секретах сидять дозорці, але вони далеко — може, за триста метрів, а може, й далі… Отже, коли б він перерізав кинджалом це дерево, достобіса товсте, то вони змогли б пірнути в гущавину лісу, а там — шукай вітра, триклятий фашисте! Шукай вітра!.. І коли б доля усміхнулася, тобто коли б не натрапили на ворожу заставу, то ще до світанку були б далеко в горах!

Несподівана думка — перерізати дерево, до якого вони були приковані, — окрилила його. Він одразу ж узявся до роботи.

Передусім визначив, що бук росте похило і падатиме в бік долини. Це полегшувало справу, бо досить надрізати стовбур на дві третини — і він зламається від власної ваги.

Засмучувало інше — товщина дерева.

Старий бук вибехкався високий та окоренкуватий — руками не охопиш! Спробуй перерізати!

Але ж іншого виходу нема!

Кинджал задзвенів, заскреготав — полетіли тріски. Незабаром на стовбурі з’явилася широка зарубка.

Володя накинувся на дерево з такою люттю, ніби воно було його смертельним ворогом. Міцно затиснутий у правиці кинджал працював без упину.

Час летів швидко. А хотілося, щоб ніч тягнулася безконечно і щоб місяць світив доти, доки не впаде бук, цей гордий лісовий велетень, що несподівано став ненависним тюремником.

Чим далі кинжал вгризався в стовбур, тим твердішою ставала деревина, тим незручніше й важче було різати. Мучила спрага. Хоча б один ковток води, щоб освіжити розбиті, запечені кров’ю губи! Але ж про воду можна тільки мріяти…

Місяць опускався за небосхил. Ще півгодини, година — і стане темно. Це допоможе втекти, сховатися, але різати в темряві буде значно складніше…

Володя подвоїв зусилля.

Швидше! Швидше! До світанку залишається, мабуть, години півтори. Літня ніч коротка, а хотілося б, щоб тривала вона якнайдовше.

Рука заніміла від утоми. На долоні схопилися пузирі. Та хіба це причина для відпочинку?

На ганку лісникової хати грюкнули двері. Хтось кашлянув. Заскрипіли дерев’яні сходи — і на освітлену місяцем стежину ступив у накинутому наопашки кітелі обер-лейтенант. Став під кущем.

Володя завмер. Прокляття! Невже понесе його сюди? Тоді все пропало!

Швидко засунув кинджал за халяву, руками підгріб тріски до кореневища і сів на них поряд з Танею, плечима затуливши зарубку.

Обер-лейтенант почув брязкіт ланцюга.

— Ну, що там, рус?

— Пити! — простогнав Володя, добре знаючи, що ніхто й пальцем не поворухне, щоб принести йому води.

— Пити! — передражнив його обер-лейтенант. — Зажди до ранку! Приїдуть уранці хлопці — вони тебе і напоять, і нагодують! Ха-ха-ха! Уже недовго ждати!

З цими словами він поклигав до будинку.

Пронесло!

Володя полегшено зітхнув і, дочекавшись, поки за офіцером грюкнули двері, знову взявся до роботи.

Кинджал притупився і все частіше ковзав по деревині. А може, то рука стомилася чи окоренок всередині твердіший?

Ясно одно: треба поспішати! Виграєш кілька хвилин — житимеш, програєш — сконаєш у фашистській катівні! А до всього, зазнаєш мук пекельних…

Не спинявся ні на мить! Різав і різав — через силу! Скільки міг!

А бук, хоча вже й надрізаний наполовину, міцно стояв собі на дебелому стовбурі, байдужий до того, що відбувалося біля його кореневища. Скрипів гіллям, шумів листям і гордо позирав із свого привілля на дрібніших лісових побратимів, які темною стіною оточували галявину.

Володя витер спітніле чоло. Закованою в сріблястий браслет рукою обіперся, перепочиваючи, на корявий стовбур. Таня взяла у нього кинджал.

— Дай я трохи поріжу!

Однак її зусилля були марні: кинджал затупився і майже зовсім не слухався її слабких рук.

Трохи відпочивши, Володя знову взявся до роботи.

Місяць торкнувся далекого зубчастого небосхилу. Стояла глуха передранкова тиша. Велика зарубка сягнула за серцевину дерева. Здавалося, ще трохи — і воно впаде. Але якраз ці останні зусилля були найважчі.

Володя почав різати з протилежного боку. Тут і деревина м’якша, і простору більше. Тому й робота пішла швидше.

Засмутило одно — зайшов місяць, і на сході зарожевів край неба.

Світає!

До слуху долинув якийсь далекий, сторонній для нічної тиші звук, якого не чути було раніш. Що воно?

Звук посилювався, наближався.

Володя припинив роботу, почав прислухатися. Ну, ясно — так гуде мотор. Та що ж то? Літак? Мотоцикл? Танк? Чи автомобіль?

Неясна тривога стиснула серце. Ні, це не літак, і не танк, і не мотоцикл. Це, долаючи круті гірські дороги, ревуть автомобільні мотори. Звук стає все дужчий, виразніший — певна ознака того, що машини поволі наближаються.

І ось в долині, по верхів’ях дерев, ковзнули жовтаві промені фар. Вони ще далеко — за кілометр або й за два… Але в серце війнуло крижаним холодком.

Не встиг! Не зумів! Пропало все!

Через кілька хвилин машини будуть тут! А що вони їдуть сюди, немає ніякого сумніву— недарма ж обер-лейтенант двічі наголосив, що на світанку прибудуть есесівці з Аусшвітца. Та, мабуть, він сам їх і викликав.

— Прокляття! — Володя відчув, як розпач стискає груди.

Він прихилився до дерева і не міг відірвати погляду від темної долини, де, вириваючись із-за скель і заростей, виблискували снопи яскравого світла. Серце його, здавалося, зупинилося — сюди чи не сюди?.. Та ось промені круто повернули ліворуч і поповзли в напрямку лісництва, на гору. З його грудей вирвався тихий, але розпачливо-болісний стогін. Сюди!

В долинах ще зачаїлася темрява, а тут, на вершинах гір, уже світало. Машини зупинилися по той бік галявини, де проходила дорога, якої втікачі не помітили при місячному світлі, й погасили фари. Пролунали сирени.

На їхній поклик з колиби поспішно вибіг офіцер. За ним — солдати. їм назустріч вже простував високий есесівець у цератовому плащі. На півдорозі вони зустрілися і довго про щось говорили. Мабуть, про полонених, бо есесівець кілька разів з цікавістю зиркав на них.

— По нас? — тихо спитала Таня.

— Мабуть, — відповів Володя.

— Я не хочу живою потрапляти до їхніх рук! Убий мене!

— Ти що? — жахнувся Володя. — Як ти можеш таке говорити? У мене ніколи не здійметься рука…

— А дивитися, як мене катуватимуть, ти зможеш?

— Це теж буде вище моїх сил!

— Тоді дай мені кинджал — я сама себе уб’ю!

— Не дам! Поки ми живі, то маємо надію…

Таня прихилилася до його плеча, усміхнулася блідою вимушеною усмішкою.

— Яка там надія!.. Поглянь — вони простують до нас… Убий, поки не пізно! — і раптом простягнула руку, щоб вихопити у нього кинджал.

Він розумів і в душі поділяв її намір покінчити відразу з нелюдськими стражданнями, які чекали на них у найближчому майбутньому. Та хіба ж підніметься у нього рука на неї?.. Тільки зараз, у цю хвилину, він відчув, якою дорогою для нього стала ця тендітна дівчина у хлоп’ячому вбранні. За час спільної втечі, смертельних небезпек і поневірянь її душа розкрилася йому, мов квітка, і йому сподобалася і її душевність, і її безстрашність, і її мила жіноча слабість, і дитяча довірливість, яку він намагався не образити жодним хибним жестом, жодним двозначним словом. Коли б він сам себе запитав, чи кохав її, то не зміг би відповісти відразу ствердно. Тут було щось інше, глибше і ширше. Спочатку був вдячний за безкорисливу допомогу, пізніше — здивований військовою виучкою і холоднокровністю, потім — вражений несподіваним чудом, що постало перед ним у вигляді юної дівчини в білому платті, яке вона одягла, не втримавшись від спокуси, в руїнах Ейзенаха. Тепер же, після стількох днів спільних поневірянь, проникся до неї, як сильніший до слабшої, братерською ніжністю і любов’ю. А разом…

Він глянув у її чисті благаючі очі і раптом зрозумів, що втратити їх було б для нього найбільшим нещастям. І тоді, відчувши, як її холодні пальці намагаються вивільнити з його кулака руків’я кинджала, жбурнув його подалі від себе в сиву від роси траву.

— Володю, навіщо ти це зробив? — скрикнула Таня.

Він обняв її за плечі.

— Пробач мені, люба… Коли б ще пістолет, то, може б, я зважився… А кинджалом — вище моїх сил…

— Вони наближаються…

Офіцер і високий есесівець у супроводі кількох солдатів поволі піднімалися росянистою травою до одинокого бука, що стояв посеред крутосхилу.

— Не бійся… Все минеться, — і Володя стиснув її ніжні холодні пальці в своїй гарячій долоні.

Офіцер ішов попереду. Побачивши більш ніж наполовину підрубаний стовбур дерева і купу трісок біля його кореневища, він витріщив очі й вигукнув:

— Доннер веттер! Вони замалим не втекли!.. У них ніж або тесак… Обшукати їх!

Володя застережно підняв заковану руку — глухо дзвякнув ланцюг.

— Не треба нас обшукувати! Кинджал ген там — у траві! Хай ваші солдати візьмуть його!

Йому не хотілося, щоб їм ще раз вивертали кишені, щоб грубі солдатські руки торкалися Таниного тіла.

Солдати принесли кинджал. Офіцер мовчки подивився на нього, похитав головою, мабуть, картаючи себе за необачність, якої допустився вночі, і, вийнявши ключ, зняв з полонених наручники.

— Ідіть!.. Бачу, вас варто було б тут розстріляти, та ви не уникнете цього і в тому місці, куди вас відвезуть…