"Двоє над прірвою" - читать интересную книгу автора (Малик Владимир)

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Чотири дизельні автомашини, натужно ревучи моторами, повільно долали круті підйоми Татрів. На передній і на задній — озброєні автоматами і ручними кулеметами есесівці. На двох середніх — в’язні у смугастих робах, з нашитими білими стрічками, на яких яскраво виднілися чорні цифри номерів.

В’язні здебільшого були молоді, віком від вісімнадцяти до тридцяти років. І дужі, наскільки могли бути дужими виснажені і змучені в’язні концтаборів.

Машини поволі видерлися на останній, найкрутіший підйом, проїхали ще трохи по горбистій, порослій густими темно-зеленими ялинами рівнині і зупинилися на невеличкій галявині. В ту ж хвилину есесівці сипонули додолу, загорлопанили:

— Злазьте! Швидше!

Володя одним із перших зіскочив на землю, допоміг Тані. Гримкочучи дерев’яними черевиками, почали стрибати й інші. І хоча вони поспішали, на них посипалися удари гумових палиць.

— Швидше, кляті собаки!

— Повертайтеся моторніше, брудні свині!

Потім почулася команда:

— Шикуйся!

В’язні вишикувалися в одну шеренгу. Завмерли. І тільки тепер змогли роздивитися, що стояли вони на кам’янистому майданчику перед ворітьми заснованого дротом невеличкого табору.

Місцевість була дика, безлюдна, але велична. Вдалині, скільки сягав погляд, здіймалися високі, залиті сонцем кам’янисті шпилі. Над ними в голубому небі поважно і гордо ширяли орли. А тут, поряд, у лісі, було затишно, прохолодно і трохи сумно. З глибокої долини тягнуло вологістю, легким сизуватим туманом, бо внизу, на самому її дні, тьмяно блищало “морське око”, — невеличке гірське озерце, довкола якого густо тіснилися високі смереки. До нього по крутих схилах змійками в’юнилися чистоводі гомінливі потічки.

Замасковані під кущі, дерева та брили каміння дерев’яні бараки ніяк не пасували до цієї величної і суворої краси. Вони здавалися якимись сіро-зеленими потворами, що причаїлися серед темнокорих шпильчастих дерев. Фашисти, видно, боялися, щоб табір не був виявлений з повітря. Інакше для чого б таке ретельне маскування?

Коли на майданчику запала тиша, дротяні ворота розчинилися і з табору у супроводі групи охоронців вийшов немолодий уже, але стрункий, підтягнутий есесівський офіцер. У нових блискучих чоботях, такій же новій, бездоганно випрасуваній уніформі і хвацько загнутому догори кашкеті, він ступав твердо, високо несучи голову і дивлячись прямо перед собою. Обличчя мав виразне, випещене. Псували його тільки білясті кострубаті брови та сизий шрам на переніссі, від чого ніс здавався стуленим із двох частин, що трохи криво зрослися між собою.

Володя витягнув шию, прикипів поглядом до тих брів і до того носа. Аж здригнувся від несподіванки. Аж охнув тихо.

— Що трапилося? — одними губами спитала Таня.

— Гольбах!.. Штурмбанфюрер Гольбах! — полотніючи, відповів Володя.

— Гольбах? — не повірила Таня. — Як? Той самий?.. Не може бути!.. А ти не помилився?

— Ні, не помилився… Це він… Якщо впізнає — я пропав!

Гауптшарфюрер, що супроводив гефтлінгів, виструнчився і, викинувши у фашистському вітанні руку, відрапортував:

— Пане комендант, транспорт у складі сорока восьми в’язнів доставлений у ваше розпорядження! Окрім того, зі спостережного пункту № 3 передано двох партизанів. Прошу прийняти і розписатися у документах!

Комендант поволі пройшовся перед завмерлим строєм, кивнув головою, мабуть, на знак того, що він пересвідчився у наявності півсотні чоловік, а потім підійшов до начальника варти і мовчки поставив свій підпис у папці, яку той йому простягнув.

Обидва знову викинули вгору руки, голосно вигукнувши “хайль!”

Після цього машини негайно вирушили в зворотну путь.

А комендант ще раз пройшовся перед строєм смугастих, мов зебри, гефтлінгів, пильно оглядаючи кожне обличчя, ніби хотів запам’ятати їх назавжди, а потім став посеред майданчика і сказав:

— Ви прибули в шталаг “Морське око”, таємний, засекречений філіал Аусшвітца. Різниця між центральним табором і цим шталагом та, що там є один вихід за межі табору, — на небо, — і він, ткнувши пальцем угору, зробив красномовну паузу і мрійливо глянув на безхмарне чисте небо, ніби збирався і сам туди злетіти. — А тут вихід традиційний і прозаїчніший — сюди!

І він ткнув пальцем у землю.

Стрій похмуро мовчав, мовби закам’янів. Не всім, мабуть, були зрозумілі комендантові слова, але кожен здогадався, що хотів сказати цей пихатий білявий есесівець. Дуже вже яскраво прокоментував він жестами і поглядом свою думку.

— Від вас тут вимагатимуться дві речі: праця і порядок! — далі вів комендант. — Це заявляю вам я, Отто Гольбах, відсьогодні ваш бог і ваш суддя!.. Хто працюватиме старанно і суворо дотримуватиметься раз і назавжди заведеного тут порядку, той може сподіватися на захист справедливих законів Великонімеччини. Хто ж проявить лінь або непослух, той хай нарікає на себе!.. Всім зрозуміло?

Стрій мовчав.

— Отже, всім зрозуміло, — по-своєму витлумачив цю мовчанку комендант і зробив паузу.

Володя стояв ні живий ні мертвий.

Упізнав Гольбах чи ні?.. Перший раз — ковзнув поглядом по обличчю, навіть на якусь мить заглянув у вічі. Але не зупинився і пішов далі. Коли проходив удруге перед строєм, байдуже глипнув водянистими безбарвними очима, теж, здається, на півсекунди заглянув прямо в вічі, але знову швидко перевів погляд і не зупинився.

Серце билося швидко й тривожно. Минуло ж два роки. Упізнав чи ні? Адже ця зустріч не обіцяє нічого доброго. Єдина надія на те, що не впізнав.

Пауза почала затягуватися. Гефтлінги завмерли, не сміючи поворухнутися. Есесівці теж стояли по стійці “струнко”, ждучи розпоряджень.

Нарешті Гольбах зробив крок наперед і глянув Володі просто в вічі.

— Володья, ти даремно сподіваєшся, що я не впізнав тебе… Як ти тут опинився? Само провидіння посилає мені тебе, щоб я міг звершити правосуддя! Чи не так?.. Вийди-но, хлопче, зі строю на п’ять кроків і стань ось тут, — я хочу пересвідчитися, чи це справді ти!

Володя вийшов і став насупроти коменданта. Той довго зі зловтіхою оглядав його, а потім сказав:

— Ну, що ти тепер скажеш? Зрадів нашій зустрічі?

— Дуже… Як засуджений до страти, побачивши зашморг.

— Ха-ха! Ти не позбавлений почуття гумору, хлопче! Це мені подобається. Люблю веселих людей!.. Гадаю, нам обом тут не буде скучно!

— Я теж так думаю, пане комендант… Правду кажучи, ніяк не сподівався зустріти вас тут.

— Авжеж, ти волів би бачити мене на Східному фронті. Чи для тебе було б краще, коли б я потрапив під кулі партизанів?.. Даремні сподівання! Як бачиш, я живий і здоровий і не понижений у чині… — 3 чим і вітаю вас…

— Ось тут, хлопче, у твою щирість я не вірю. Як не вірю і в те, що тобі приємно бачити мене живим і здоровим.

— Чому ж?

— Бо немає підстав у тебе радіти нашій зустрічі… А от у мене — є! Та ще й яка!

— Помста?

— Хоча б… Недарма ж по-російськи кажуть: борг відплатою красний. Тобто: умів брати — умій і віддати! Тож хочу відплатити тобі сповна!

— Ну, що ж, я у ваших руках…

— Я не поспішаю! — відповів Гольбах і раптом гримнув на есесівців: — Всіх у кар’єр! До роботи!

Охоронці, що досі з наведеними автоматами закам’яніло стояли осторонь, а також похмурі, жилаві капо з довгими гумовими бичами в руках враз накинулися на в’язнів, мов люті пси. Посипалися удари. Володя став на своє місце.

— Льос! Льос! Давай! Давай! Марш!

Стрій зламався. Дехто, щоб уникнути ударів, кинувся бігти, інші понагиналися, затуливши голови руками. Але такі необачні не врахували, що це порушення порядку. І на них знову впав град ударів.

Нарешті порядок було наведено, і колона рушила.

Володя думав, що їх заведуть до табору, та есесівці поминули ворота і попростували лісовою дорогою. Незабаром вийшли на полонину — зелену вершину гори між лісами, що колись, мабуть, правила за пасовисько, а тепер була перетворена чи то на кар’єр, де добували камінь, чи на якийсь підземний завод.

Коли мовчазна колона зупинилася перед дротяними ворітьми, Володя окинув усе довкола пильним поглядом.

Кар’єр, без сумніву, було утворено при допомозі велетенського вибуху. З трьох боків він обнесений подвійною дротяною загорожею; над нею здіймалися сторожові вишки, з яких грізно дивилися вниз воронені дула ручних кулеметів. З четвертого, північного, стрімко падала вниз висока прямовисна стіна, під якою блищало “морське око”. По її ребристому краю був зроблений з товстих соснових брусів дебаркадер, з якого в’язні, перекидаючи вагонетки, висипали в озеро каміння.

У протилежній від провалля стіні темніли отвори двох тунелів. В них прокладено колії. Гримкотіли колеса вагонеток. За ними, як сновиди, похиливши голови, брели стомлені невільники.

По обидва боки від колій теж кипіла робота: під наглядом штейгерів каменярі тесали гранітні блоки.

Над кар’єром стояв безперервний шум: стукотіли молотки та кирки, гуркотіло каміння, що падало в безодню, а над усім проривалися хрипкі голоси охоронців і капо, линула брудна лайка, свистіли замашні гумові гарапники…

Та ось відчинилися ворота. Колона рушила.

І тут несподівано два здоровані-есесівці, що стояли при вході, важкими гумовими бичами почали періщити новачків. Та так, що одні загашувалися кров’ю, а інші падали мов підкошені.

Володя йшов крайнім і якраз, хоча й пригнувся, потрапив під праву руку есесівця. Удар прийшовся по голові. Страшний біль, здавалося, підняв череп, в очах ураз потемніло. Ноги підігнулися, стали мов ватяні.

— Тримайся, друже! — Таня підхопила його попідруки і повела до найближчого каменя. — Це зараз минеться…

Володя сів. У голові гуло, як у вулику. На лобі висіявся холодний піт, неприємна нудота поволі підступала до горла.

Чиясь рука піднесла блискучий алюмінієвий кухоль. Холодна вода освіжила, серце забилося рівніше, із-перед очей розвіялася густа сіра пелена.

— Дякую, — прошепотів він, приходячи до пам’яті.

— Прошу пана, — почувся у відповідь дитячий голосок.

Володя підвів голову. Перед ним стояв хлопчик років одинадцяти—дванадцяти з відерцем, наповненим водою. Великі голубі очі, що займали майже пів-обличчя, серйозно, по-старечому дивилися з-під вигорілих брів. Смугастий одяг був завеликий для нього і сповзав з вузеньких плечиків, відкриваючи не тільки тоненьку, мов стеблинка, шийку, а й худенькі, обтягнуті сірою шкірою ключиці. З-під такої ж смугастої шапки вибивався жмут м’якого білявого волоссячка.

Пересилюючи слабість, Володя спитав:

— Ти хто такий?

— Я поляк, прошу пана. Мене звати Янеком, — тихо відповів хлопчина.

Володя вражено переглянувся з Танею.

— Як же ти потрапив сюди… у це пекло, Янеку? — спитала Таня.

— Ми тут з дідусем, — відповіло хлоп’я і показало порожнім кухлем на виснаженого сивобородого старого, що, сидячи навпочіпки, молотком і зубилом обтісував велику кам’яну брилу.

— А ти що тут робиш?

— Мій обов’язок — підносити воду тим, хто працює… Я стараюся…

Володя і Таня переглянулись. І сам вигляд хлопчини, що своєю кволістю і тендітністю був схожий на беззахисний житній колосочок, і серйозний погляд великих очей, і сумний, недитячий вираз обличчя, на якому не з’явився усміх, — усе змушувало їхні серця стиснутися.

— І давно ти в концтаборі? — Володя хотів погладити його рукою по щічці, але хлопчина відхилився.

— Уже два роки, пане.

— А де ж твої тато й мама?

— Нема-а, пане. Їх убили…

— А брати, сестри були в тебе? Тітки, дядьки?

— Були, пане, але їх уже теж немає на світі… Один дідусь лишився…

Володя замовк, вражений. На це дитя, здається, звалилося лихо всього світу, упали громи і блискавиці, налетіли шалені вітри і чорні смерчі… Як же воно вистояло, не зламалося? Де взялася сила у цього тендітного кволого колосочка перебороти свій душевний біль, що мав би крижаним вітром обпекти його сердечко?

До них наближався капо, ще здалеку погрожуючи гарапником.

— Гей ви, новачки, брудні свині, до роботи! Ну!

Янек з відром шмигнув до тунелю, а новачки швидко кинулися на майданчик, де гефтлінги складали в штабелі грубо обтесані брили каміння.

О шостій годині вечора прозвучала сирена. І враз стихла музика пневматичних молотків, гефтлінги покидали кирки й долота, зупинили вагонетки — всі рушили на широкий плац перед ворітьми. Зі штолень почали виходити ті, хто працював у підземеллі,— бліді, вкриті сірою пилюкою, мружачи проти сонця почервонілі запалені очі. Вони теж прискорювали крок і пристроювалися до звивистої черги, що швидко росла.

Володя й Таня йшли не поспішаючи. Поряд з ними шкандибав старий поляк.

Незважаючи на недоладний смугастий одяг і худорбу, старий вирізнявся інтелігентністю, Мав чисте високе чоло, римський профіль і пишне сиве волосся. Голод і важка праця виснажили його тіло, але великі сірі очі світилися розумом.

Старий держав онука за руку, ніби боявся відпустити від себе хоч на одну хвилинку. Та Янек і не думав пустувати або вириватися, ішов стомлено, маленький, блідий, мов восковий, разюче схожий на дідуся. Такі ж великі очі, високий лоб, довге русяве, майже лляне волосся, що хвилями облягло його гарну голівку, такий же, як у дідуся, гордий орлиний профіль…

— Нам теж ставати у чергу? — спитав Володя.

— Безперечно, — відповів старий і, делікатно, завченим рухом знявши шапку і нахиливши голову, відрекомендувався: — Професор Станіслав Глов’як.

Володя і Таня назвали себе.

— І що ж це буде? — допитувався Володя.

— Зараз привезуть вечерю, прошу пана…

— А хіба ми не підемо до табору?

— До якого табору, пане?

— Ну, там, на горі, біля дороги, є бараки серед лісу…

Професор сумно усміхнувся:

— Ті бараки не про нашу честь. Там живуть німці — інженери, техніки, охоронці. А гефтлінги ночують тут, у тунелях… Під землею…

— Під землею?! І що ж тут буде, під землею? Щось важливе, якщо нікого звідси не випускають?

Професор оглянувся, понизив голос.

— Це дуже небезпечне запитання, мій юний друже.

— Чому?

— Бо тому, хто цікавиться, що ми тут будуємо, есесівці зносять голови…

— Он як!.. Тоді нам ще дужче закортіло дізнатися, яку ж хитромудрію затіяли тут фашисти! Гадаю, не обсерваторію, щоб з-під землі спостерігати за небом?

— Ви майже вгадали, пане… Із цих тунелів будуть виходити в небо…

— Ну?

— Я більше ніц не скажу…

— Хай йому чорт, невже ви вважаєте нас за якихось донощиків!

— Що ви, що ви, пане! Такого у мене і в думці немає… Вам, росіянам, я вірю. Адже ви єдина сила у світі, яка може зламати і зламає, я в цьому впевнений, тоту махину. — І професор зробив красномовний жест у бік есесівців.

— Ну от, цього ви не боїтесь сказати, — швидко вставив Володя. — А ви ж знаєте, що за такі слова теж по голові не погладять…

— Ну, гаразд, панове, — здався професор і, оглянувшись, прошепотів: — Ви що-не-будь чули про “Фау-2”?

Володя зупинився.

— Безперечно. Це ракети, якими німці обстрілювали Англію. Так звана “нова зброя”… Невже ви хочете сказати…

Професор не дав йому закінчити.

— Ви відразу здогадалися, пане… Та я й не сумнівався у вашій проникливості, бо ви така інтелігентна людина…

— Отже, тут будується установка для запуску ракет, — замислено промовив Володя. — І хтозна, в який бік вони звідси полетять, — чи не на Москву?.. Або на Київ?.. 1 ми своїми руками повинні робити це?.. Гм…

Вони стали в чергу, і розмова обірвалася.

Кухарі вправно орудували ополониками, насипаючи у миски бруквяно-капустяну баланду. Незабаром більшість гефтлінгів, примостившись у кар’єрі хто де зумів, зосереджено сьорбали це пісне, солодкаво-нудотне вариво.

Таня й Володя сіли біля професора і його внука в дальньому кутку кар’єру. Заходилися їсти.

Ніхто з них не дивувався їжі, в якій плавали різні жучки та гусінь, бо верхнє листя капусти і брукви, з чого варилася баланда, не милося, а сіклося ножами і зі всілякою тією живністю кидалося в казан. Так робилося по всіх таборах для “східних робітників” та в’язнів концтаборів. Так було і тут.

За півгодини обід — він же й вечеря — закінчився, але в кар’єрі і далі панувала якась напружено-тривожна тиша. Біля входів у тунелі стало по два охоронці-есесівці з автоматами напоготові, у касках. Ще кілька есесівців проходжувалося по майданчику, де щойно стояли бачки з баландою. На чотирьох вежах, що здіймалися над дротяною загорожею, застигли кулеметники.

Сидячи на камені, Володя і Таня переглянулись. Щось назрівало. Але що?

Погляди всіх без виключення в’язнів були звернуті на ворота, де теж стовбичили мовчазні вартові.

Німа й гнітюча тиша зависла над Татрами. Тільки свіжий вітрець приносив далекий шепіт смерекових верховіть, та в передвечірньому голубому небі ширяв темнокрилий беркут.

— Дивись! — раптом шепнула Таня і показала на дротяні ворота.

Крізь них до кар’єру зайшов комендант Гольбах у супроводі двох охоронців. У петлицях новенької уніформи сріблясто блищали череп та літери “СС”. Чоботи начищені до блиску. При боці — пістолет. В лівій руці — рівненька ліщинова галузка. В одного охоронця під пахвою шахи, в другого — хлібина.

Володя не повірив очам: і тут Гольбах не розлучається з шахами? Це було так дико, так не в’язалося з усім укладом життя концтабору, що він здивовано глянув спочатку на Таню, а потім на професора Глов’яка. Але Таня тільки звела плечима, а професор і його внучок навіть не ворухнулися. Сиділи закам’янілі, як і всі інші в’язні.

Комендант ішов повільно, поляскуючи себе зрідка галузкою по халяві, і красивими очима ласкаво поглядав на гефтлінгів, котрі, мов кролики, заворожені удавом, злякано стежили за ним.

Посеред кар’єру, на невисокому підвищенні між коліями, він зупинився. Тут стояла велика кам’яна брила у вигляді куба — щось на зразок стола. Обабіч неї — дві менші, ніби стільці.

— Ну, хто сьогодні хоче зіграти зі мною партію в шахи? — голосно запитав комендант.

Кар’єр мовчав.

— Може, хтось із новеньких?.. Хто хоче виграти хлібину? Цілу хлібину! Справжню. Не ерзац!

Один з охоронців підняв над головою чималу, кілограмів на півтора, а то й на два, довгасту буханку, що виблискувала проти сонця засмаженою рум’яною скориною.

— Ох, чорт! — Володя проковтнув слину. — Яка спокуса! Відразу два кілограми!.. Ти чуєш, Таню?

Таня схопила його за рукав.

— Не сунься в воду, не спитавшись броду!

Але той уже підвівся.

— Я хотів би спробувати…

По кар’єру пронісся легкий шум. В’язні витріщились на хлопця, як на божевільного. Професор Глов’як злякано вигукнув:

— Куди, пане?.. Чекай!..

Та Гольбах уже помітив Володю, і його красиві очі злегка примружилися. Він попрямував до нього.

— А-а, це ти? Гадаєш, виграєш? — спитав лагідно, навіть приязно.

— Так, гер комендант, — відповів Володя.

— А ти знаєш умови, на яких я граю тут у шахи?..

— Звичайно, гер комендант, перемагає сильніший і одержує винагороду — хлібину… Мені хотілося б, щоб це був я!

— Он як!.. — В голосі Гольбаха прозвучали ледь вловимі глузливі нотки. — Але ж ти не знаєш умов! Я поясню їх тобі і всім, хто ще не знає. Так от: виграєш — одержиш буханець хліба, програєш — кулю в потилицю! Така тут ставка!.. Це тобі не Київ… Ти зрозумів?

Володя зблід.

— Це несправедливо, гер комендант, — сказав він тихо.

Гольбах засміявся. Легко, весело. У нього були рівні, білі й чисті зуби. І сміх був дзвінкий і безпечний.

— Ха-ха-ха! Чудесно!.. Ха-ха-ха!.. Ну, Володья, ти повинен знати, що тут цар і бог, як ви кажете, я!.. Я!.. Що справедливо і що несправедливо — вирішую я! Чому ж несправедливо?.. Я маю хліб, і, якщо програю, віддаю його тобі, а ти не маєш нічого, крім життя… Тож віддаси мені своє життя, коли програєш… Логічно? Безперечно, логічно. Отже, ми будемо грати… — І він повернувся до солдата: — Гей, Карл, розстав шахи!

Той швидко розкрив шахівницю і, примостивши її на кам’яній брилі, розставив фігури. Одну з менших брил, що правили за стільці, накрив білосніжною, добре випрасуваною хустинкою, яку обережно вийняв з нагрудної кишені солдатського френча.

Тут усе було передбачено.

— Прошу, — Гольбах галузкою показав на імпровізований стільчик. — Відмова вважається за поразку. Нічия — ми квити.

Володя мовчки вийшов на середину і сів. З протилежного боку сів комендант.

Ніхто з в’язнів не підвівся, не підійшов. Усі заклякли на своїх місцях, — видно, сувора дійсність привчила їх до цього. Тільки найближчі повернули голови, прикипівши поглядами до шахівниці, на якій вишикувалися чорно-білі фігурки.

Таня, професор Глов’як і Янек завмерли теж.

Гравці швидко провели розиграш. Володі дісталися чорні.

Гольбах задоволено хмикнув і походив королівським пішаком.

— Ну, Володья, як у вас кажуть — гора з горою не сходиться? А ми от зійшлися… Не сподівався?

Володя посунув і свій пішак. Гра почалася.

— Правду сказати, не сподівався ніяк.

— Ха-ха!.. І не радий?

— Підстав для радощів не бачу…

— Вірю тобі. Підстав для радощів у тебе, справді, мало. — Гольбах посунув уперед слона. — Я не можу забути того нахабства, з яким ти, скориставшись присутністю в Києві моєї доньки, провів операцію по визволенню свого батька.

— Ту операцію я провів блискуче, пане штурмбанфюрер… І, здається, обидві сторони могли бути задоволені наслідками її.

— Вона замалим не коштувала мені офіцерського звання і штрафної роти. І коли б не заступництво впливового приятеля в Берліні, внаслідок якого я зберіг чин, але потрапив у це забуте богом місце, то, дякуючи твоїй “блискуче проведеній операції”, я тільки засвистів би рядовим на Східний фронт, де мене досі гарненько уколошкали б твої Івани…

Він зробив черговий хід і вперше глянув на Володю не крізь награну усмішку, а суворим поглядом, у якому струменіла неприхована ненависть.

Розмова велася впівголоса, так що охоронці, котрі стояли далеченько від свого шефа, не могли розібрати жодного слова.

Володя внутрішньо здригнувся: тільки тепер він до кінця усвідомив, що ця шахова гра для нього питання життя або смерті. Якщо програє, Гольбах, ні хвилини не вагаючись, пустить йому кулю в потилицю.

Він узяв пішаком необачно підставлену супротивником фігуру і скосив очі на Таню. Вона сиділа біла мов крейда. В її широких темних зіницях зачаївся жах.

Гольбах скривився.

— Ти хитрун, Володья. Затіяв розмову — і я прогавив слона!

— Розмову затіяли ви, гер штурмбанфюрер, — вніс точність Володя.

— Справді? Тоді я мовчу…

Запала тиша.

На шахівниці зав’язалася напружена боротьба. Все довше задумувався Гольбах, все частіше супилися його білясті брови, а за ним, як сфінкси, стояли два охоронці з автоматами напоготові і, нічим не проявляючи своїх почуттів, мовчки глипали на свого шефа — чи не буде наказу натиснути на гашетки?

Володя здавався зовні спокійним. І коли б не надзвичайна блідість, що розлилася по його худорлявому обличчю, можна було б подумати, що цю партію він грає на дозвіллі від нічого робити.

Ситуація на шахівниці була складна. Своїми фігурами Володя націлився на королівський фланг, куди рокірувався Гольбах. Щоб проламати ворожу оборону, потрібно було перекинути з протилежного флангу коня, і він якраз думав над тим, як це найкраще зробити.

У відповідь на просування білих пішаків він рушив уперед конем і, як тільки досягнув шостої горизонталі, негайно віддав його за пішака, що разом з двома іншими прикривав ворожого короля.

Фортеця була зруйнована. Відкрилася важлива вертикаль, по якій уперед ринула тура, підкріплена слоном і ферзем. Це був початок розгрому. Гольбах пильно глянув на супротивника, а потім довго думав над наступним ходом. Хід був сильний: мабуть, сильнішого в даному становищі не існувало (і це в думці відзначив Володя), та він уже не міг відвернути фатального кінця. І коли другий кінь чорних, жертвуючи собою, зіпхнув з дошки ще одного пішака, що прикривав короля білих, комендант раптом підвівся, взяв у охоронника буханку і простягнув своєму супротивникові.

— Ти граєш сильно, Володья… Я поважаю силу. І розум. Бо розум — це теж сила… Ти мені подобаєшся… Ось твій хліб! — і додав: — Але стережись!..

— В людині ще повинна бути порядність, чесність, людяність, доброта, — не стримався Володя, беручи хлібину.

— Фе! Нікому не потрібні штучки! У світі існує сила і слабість — дві якості. Інших націонал-соціалізм не визнає. Я не визнаю теж! Сила — це єдина реальна річ, з якою потрібно рахуватися у цьому світі! Зрозумів?.. Іди!

Володя повернувся на своє місце і, розламавши хлібину, обділив нею Таню, Янека і професора.

Тим часом Гольбах став на камінь і почав пильно вдивлятися в обличчя в’язнів.

— Кого він шукає? — прошепотіла Таня. — Може, мене?

— Вишукує чергову жертву, — так само тихо, не міняючи пози, відповів професор Глов’як.

Кар’єр мовчав. Усі невідривно стежили за поглядом коменданта, і кожен ждав, що ось підніметься рука — і…

Чия ж черга?

Рука піднялася.

Гольбах ткнув гілкою у напрямку виснаженого білявого хлопчини.

— Ось ти! Ком гер!

Той злякано зіщулився, озирнувся по боках, ніби шукав захисту, але, зрозумівши, що ніхто не в змозі допомогти йому, поволі встав, вийшов наперед. Це був невисокий і, видно, слабосилий юнак років за двадцять, зі шрамом на щоці. З-під шапки вибивалося спітніле волосся. Одяг теліпався на ньому, як на кілку, а на спині випинались гострі лопатки.

Підійшовши, скинув шапку.

Комендант запитав:

— У шахи граєш?.. Але пам’ятай: невміння — не виправдання!

— Колись грав.

— Тоді сідай, зіграємо партію! Зважаючи на твою слабість, я дам тобі фору — слона… Або ні, туру… Але спробуй програти! Опинишся там! — і показав пальцем на провалля, куди з вагонеток висипали породу. — Виграєш — одержиш буханку хліба!..

Шахівниця вже була приготовлена. В’язень похмуро опустився на камінь.

Гра тривала зовсім недовго. Видно, юнак умів тільки переставляти фігури. В могильній тиші було чути, як він важко дише, сопе носом і підкашлює, часто витираючи шапкою піт з чола. Видно, був хворий.

Не встигнувши зробити і десяток ходів, він програв одну за одною дві фігури й пішака. А коли несподівано втратив і ферзя, різко підвівся, та від слабості ледве втримався на ногах.

Гольбах підвівся теж.

— Як звати? — спитав.

— Іван Кривеня.

— Звідки?

— З Радянського Союзу.

— Національність.

— Білорус.

— А-а, партизан!

— Ні, я солдат.

— Всі білоруси — партизани… Я знаю…

Іван Кривеня підвів голову, твердо промовив:

— Якщо так, тоді я пишаюся своїми земляками!

Гольбаха пересмикнуло. Красиве обличчя миттю побагровіло, стало злим.

— Гм, він пишається! — передражнив юнака. — Подумати тільки — труп іще може чимось пишатися!.. Візьміть його! Бо мені гидко за нього братися…

Есесівці схопили в’язня попідруки, потягли до обриву. Він намагався опиратися, та сил у нього було мало. Гольбах ішов позаду, на ходу виймаючи з кобури пістолет.

Хлопець зупинився над обривом.

Есесівці держали його за руки, мов розіп’ятого.

Він глянув униз, — там тьмяно блищало гірське озеро, що стало могилою для багатьох таких, як і він. Тепер настала його черга! Настав його смертний час!.. Через кілька секунд він лежатиме під водою, а завтра товариші вивезуть вагонетками нову порцію породи, яка і поховає його там на віки вічні…

Гольбах відвів запобіжник пістолета.

— Братця! — закричав Кривеня щосили. — Хто залишиться живий, помстіться за нас!.. Хай живе Батьківщина!

Пострілу він не почув. В останню мить перед його очима ясніло сине вечірнє небо, виднілися далекі гірські схили, порослі темно-зеленими смереками, а в ушах дзвеніла дивна тиша, прорізана власним неприродно високим голосом…

З тими видіннями він і впав у безодню.

Гольбах глянув униз. Постояв трохи. Потім, не поспішаючи, поклав до кобури пістолет і, повернувшись до закам’янілих в’язнів, сказав.

— Слабким немає місця під сонцем! Виживає тільки сильний! Я не маю наміру годувати доходяг, з яких уже ніякої користі для рейху! Зарубайте це собі на носі!

В’язні мовчали. Гольбах якийсь час мовчав теж, мрійливо поглядаючи на густо-синє передвечірнє небо і роблячи вигляд, що глибоко замислився, а потім поволі рушив до виходу…

На нічліг в’язнів загнали в штольню. Тут було сухо, але холодно. Під кам’яним склепінням горіло кілька електричних ліхтарів, які розсіювали небагато скупого мерехтливого світла.

Побачивши досить просторе приміщення, обличковане гранітними блоками, Володя зрозумів, що це не стартовий майданчик для ракет, які він уявляв чимось на зразок великих начинених пальним і вибухівкою планерів, а сховище, підземний ангар. “Отже, стартові установки, треба гадати, розташовані або в сусідній штольні, або, швидше всього, на поверхні”,— подумав він. По рівній, викладеній гранітними плитами підлозі було прокладено кілька вузеньких колій. Під правою стіною, на одній з колій, стояли вряд вагонетки зі спеціальними пристроями для перевезення якихось чималих сигароподібних предметів. Під лівою — лежали один побіля одного набиті глицею паперові матраци та подушки, прикриті старими, заяложеними байковими ковдрами.

— Тут будемо спати, — показав у напівтемний куток професор Глов’як. — Якщо, звичайно, ви не проти того, щоб бути нам з Янеком сусідами…

— Що ви, професоре, безперечно, не проти, — відповів Володя.

— Тоді займайте ось ці два матраци — вони вільні…

— Дякуємо.

— Але перед тим, як лягти, я хотів би познайомити вас з одним вашим земляком…

— З ким же це? Професор прошепотів на вухо:

— То єсть дуже добрий чоловік, прошу пана, якому ви можете довіритися, як мені… А може, навіть і більше…

— Ось як!.. А все ж таки — хто він?

— Одну хвилинку… Він сам вам про все, що знайде за потрібне, скаже… Сідайте, прошу вас, а я тим часом його покличу…

Володя, Таня і Янек сіли на свої матраци, а професор поволі поколивав у протилежний куток і незабаром повернувся з невисоким, середніх років в’язнем у пошарпаній робі. Був він, як і всі тут, худий, виснажений, але тримався прямо, підтягнуто, дивився своїми глибоко посадженими карими очима допитливо. І Володя мимоволі подумав, що перед ним військова людина. І не помилився.

Незнайомець присів на матрац і, пильно дивлячись Володі в вічі, тихо сказав:

— Добре ти сьогодні пристьобнув Гольбаха, друже!.. За моєї пам’яті, — а я тут уже три з половиною місяці, — таке вперше трапилося… Рідко кому щастило навіть внічию звести партію з тим негідником… Не в одного бідолахи за цей час виграв він життя і без жалю спровадив на дно озера… Ти втер Гольбахові носа і завоював симпатію всіх в’язнів, — щиро дякую тобі за це!

— Будь ласка. Але нічого героїчного я в цьому не бачу, — відповів Володя. — Просто я боровся за своє життя…

— В тім і річ, що — боровся! — підкреслив останнє слово незнайомець і простягнув руку. — Старший лейтенант, танкіст, Гриценко Петро Петрович… Відвертий з тобою, бо від професора Глов’яка чув, що ти гарний хлопець…

Володя потиснув йому руку.

— Льотчик, лейтенант Булатович…

— Я так і думав, що офіцер, — кивнув головою Гриценко. — А твій товариш?

Володя на хвилину завагався. Потім рішуче сказав:

— Це партизанська радистка Таня…

— Дівчина? — танкіст був вражений.

— Але це тільки тобі, — попередив Володя. — Ніхто не повинен більше знати!

— Ну! — Гриценко зробив жест, що мав означати — не хвилюйся, і додав: — Хоча всі ми тут смертники… Ніхто живцем звідси не вийде…

— Так треба боротися, а не ждати смерті! — мало не вигукнув Володя.

— Ми й боремося!

— Хто це — ми?

— Підпільний комітет.

— Що ж ви робите?

— Готуємо збройне постання.

— У вас є зброя?

— Один пістолет.

— Один пістолет!.. Небагато! — розчаровано протягнув Володя. — А охоронників скільки?.. На вежах — дванадцять есесівців з шістьма ручними кулеметами. Біля воріт— чотири автоматники: два зовні і два всередині. Десять автоматників постійно вартують в кар’єрі і біля входу до штольні. Два есесівці з автоматами супроводять Гольбаха, коли він навіщає наш табір, та, крім того, я помітив багатьох німців, інженерів та штейгерів, озброєних пістолетами… Скільки їх— не знаю…

— Двадцять п’ять чоловік, — підказав Гриценко.

— От бачиш — двадцять п’ять пістолетів, шість ручних кулеметів та автоматів.

— Шістнадцять, — знову підказав Гриценко. — Я радий, що ти в перший же день усе це помітив…

— Що ж можна зробити з одним пістолетом проти такої сили? З пістолета не встигнеш покласти двох чи трьох, як тебе продірявлять кулями з автоматів та кулеметів!

Гриценко поморщив лоба, суворо глянув своїми глибоко посадженими очима.

— Ти маєш рацію: одним пістолетом нічого не зробиш… Але з нього можна покласти, як ти кажеш, Гольбаха — і це стане сигналом до загального повстання… Саме на ту зброю, що мають німці в кар’єрі, — чотирнадцять автоматів і двадцять сім, якщо рахувати і Гольбахів, пістолетів — ми й розраховуємо. Якщо нам пощастить швидко, я сказав би блискавично, заволодіти нею, то ми зможемо, незважаючи на великі втрати, зняти кулеметників на вежах і двох автоматників за ворітьми. Тоді в наші руки потрапить ще два автомати і шість ручних кулеметів. А це вже сила!.. В есесівському таборі ж, як нам стало відомо, під час обідньої перерви або зразу після роботи, коли Гольбах має звичку тероризувати нас шаховою грою, залишається не більше п’яти-шести есесівців. Якщо ми переможемо в кар’єрі, то вони нам не страшні, — ми їх швидко ліквідуємо, а якщо не переможемо, то вони нам теж будуть не страшні, бо всі ми загинемо…

— А найближчі німецькі залоги? — спитав Володя. — Де вони? Через який час можна чекати їхнього нападу?

— Телефонного зв’язку з центром у Гольбаха немає — лінія тільки прокладається, але є радіозв’язок… Якщо радистові пощастить повідомити своє начальство про повстання, то підмога зможе прибути не раніше, як за дві години. Отже, ми, тобто ті, хто залишиться живий, зможемо відійти в гори…

— На коли призначено повстання?

— На найближчі дні… Приїзд півсотні новеньких сплутав наші плани. Ми боїмося, що непідготовлені люди не тільки не допоможуть нам, а можуть зашкодити… Тож потрібен якийсь час, щоб провести відповідну роботу і передусім розтлумачити людям, що всі ми смертники, що живими звідси фашисти нікого не випустять і надія на те, щоб вижити, у нас у всіх одна — повстання… Тут — або пан, або пропав!.. Якщо всі усвідомлять це, тоді ми матимемо якийсь шанс на успіх і, на мою думку, немалий…

— Хто керує підготовкою до повстання? Хто керуватиме повстанням?

— Я… Тут багато військових, але офіцер — я один… Тепер ти — другий…

— Крім радянських людей, є чимало, треба гадати, поляків, чехів, французів… Як з ними спілкуватися?

— Професор Глов’як знає сім мов… Янек також знає три мови — російську, німецьку, французьку… Вони дуже допомагають нам…

Володя потиснув Гриценкові руки.

— Дякую, друже… Будемо діяти спільно!

Минуло кілька днів, схожих між собою, мов близнята. Володі й Тані вони здалися вічністю.

Підйом о п’ятій ранку.

Включалося світло, лунав різкий, гортанний голос чергового капо: “Ауфштеєн!” — і в’язні враз схоплювалися. Давалося півгодини на ранковий туалет. Потім — “фріштик”, тобто сніданок: два невеличкі шматочки ерзац-хліба і чашка теплої гіркуватої кави з підсмажених жолудів і ячменю.

Рівно о шостій годині з’являлися штейгери-техніки. На цей час кожен в’язень уже стояв біля свого робочого місця — про це дбали капо й охоронці. Старший штейгер подавав знак — і робота починалася.

Гримкотіли відбійні молотки, з грюкотом і пилюкою летіло донизу каміння. Його вантажили у вагонетки і вивозили в кар’єр. Тут більші шматки потрапляли в розпорядження каменярів, котрі спочатку сортували їх, а потім обтісували. А породу і щебінь висипали у прірву.

О дев’ятій ранку — другий “фріштик”. Півгодинний. Цього разу в’язням не давали нічого. Снідали тільки штейгери, охоронці і капо. Із плоских металевих коробок вони виймали бутерброди—з ковбасою, сиром або смальцем, грунтовно всідалися на кам’яні брили і, не поспішаючи, акуратно пережовуючи, їли, запиваючи з металевих фарбованих фляг підігрітою кавою.

Голодні, знесилені в’язні мали право в цей час відпочивати. Сідали й лягали, хто де стояв.

Володя й Таня, котрі працювали біля вагонетки, лягали тут же на дерев’яні шпали й заплющували очі, щоб хоч трохи спочити. Говорити не хотілося. Дошкуляв голод. Безсилля й тупа апатія сковували тіло.

О першій годині дня знову перерва. На обід. Тепер усі в’язні виходили в кар’єр і одержували півлітровий черпак бруквяного супу і грамів сто солодкавого, якогось брудно-бордового на колір хліба.

Потім — робота до шостої вечора, знову той же черпак водянистого супу, такий же, як і в обід, шматочок хліба…

І — знову починалося найстрашніше.

Приходив комендант Гольбах.

В ту мить, коли він у супроводі двох автоматників з’являвся у воротях, все довкола завмирало. Жодне слозо не злітало ні в кого з вуст. Охоронники й капо виструнчувалися. Есесівці на вежах хапалися за руків’я кулеметів і направляли вниз їхні дула. А в’язні сідали і в страсі ждали — чия сьогодні черга?

З того дня, коли Володя виграв у Гольба-ха, автоматники приносили, крім шахівниці з шахами, не одну, а дві хлібини. Мовчки ставили шахівницю на високій кам’яній брилі, а поряд клали дві хлібини. І це був не ерзац, а справжній хліб, випечений на черені, з блискучою золотисто-коричневою шкоринкою.

Гольбах зупинявся перед шахівницею і голосно кликав:

— Володья!..

Володя виходив — і сідав насупроти. Нерви у нього бриніли, мов туго натягнуті струни. Знав: Гольбах грає з ним не на повну силу, бавиться, як кіт з мишею. Та колись же має прийти фатальна хвилина!.. Двічі Володя зводив партії до нічиєї, а двічі виграв. І за кожним виграшем Гольбах демонстративно вручав йому хлібину.

Одержавши буханець, Володя тут же розламував його на шматки і роздавав найбільш знесиленим в’язням, при цьому жодного разу не обминув Таню, Янека і його дідуся, віддаючи хлопчині найбільші частки.

Гольбах не перечив — лише мовчки спостерігав за цим. А тоді підводився і довго вибирав жертву. Всі зіщулювались, опускали очі, та це не допомагало.

— Гей, ти! — кричав він, показуючи пальцем. — Ти! Ти! Йди сюди!

В’язень блід. Очі його бігали. Він перепитував:

— Я?

— Так, ти! Саме ти! Виходь! — невблаганно гримів комендантів голос.

Нещасному нічого не залишалося робити. Він виходив і, напівмертвий, сідав за шахівницю. Робив хід, другий… Довго думав, намагаючись відтягнути фатальну хвилину.

Але вона невідворотно наближалася.

Гольбах робив ходи блискавично. Потім з легкою усмішкою втуплював погляд в обличчя жертви і з насолодою стежив за її переживанням. Видно, йому було приємно бачити, як люди по-різному підходять до своєї останньої межі. Одні збирають всю волю і, хтозна на що сподіваючись, грають до кінця, аж поки їхній король не опинявся в пастці. Інші смертельно бліднуть, тремтячими руками перевертають фігури на дошці, їхнє обличчя вкривається холодним потом. Треті, зробивши кілька ходів, раптом падають на коліна і зі слізьми благають залишити їм життя. Були й такі, хто поволі підходив до “лобного” місця і, ледве тримаючись від безсилля на ногах, з ненавистю кидав в обличчя катові:

— Стріляй, гад! Все одно всіх не перестріляєш! Знайдеться і на тебе куля!

Гольбах поволі витягав пістолет і стріляв у потилицю. Або в обличчя… Або в скроню… І при цьому жодна риска не змінювалася на його спокійному обличчі, не здригався жоден м’яз.

Під дулами кулеметів і автоматів в’язні сиділи мовчки. Тільки страшна, нелюдська ненависть палила, мов вогнем, їхні серця.

Найважче було Володі. Він відчував якусь провину, що розважає ката, своєю грою приносячи йому насолоду. Одержаний хліб вважав брудною подачкою і навіть те, що роздавав його товаришам, не ставив собі в заслугу. Тільки питав Гриценка:

— Коли ж?

— Скоро! — відповідав той.

Наступний день — це була субота — розпочався як звичайно. Було дуже жарко, тому в’язні і в кар’єрі, і в штольнях обливалися потом. Тільки перед кінцем роботи спека трохи спала, і всі дихнули вільніше.

Вечеря минула швидко. І, як завжди, після вечері до кар’єру зайшов лагерфюрер. Чисто поголений, в добре припасованій новенькій формі, в блискучих чоботях, надухмянений французькими парфумами, він пильно поглядав на в’язнів, котрі при його появі заклякли на своїх місцях — хто де сидів чи стояв.

Охоронці відразу попростували в центр кар’єру, до великого сірого каменя. Один з них почав розставляти фігури на шахівниці, а другий поклав хлібини і, упершись руками в автомат, що висів на широкому рамені, застиг позад нього.

Гольбах ішов поволі, ковзаючи гострим поглядом по згорблених постатях в’язнів.

Всі завмерли. Чия ж сьогодні черга?

Володя сидів поряд з Танею і відчув, як у неї напружилося тіло. Вона стиснула йому руку.

— Спокійно! Будь уважний — не програй! Зводь до нічиєї!

Ніхто з них не мав сумніву, що Гольбах першим викличе Володю.

Так і трапилося.

— Володья, йди сюди! — почувся комендантів голос.

Володя на цей раз дуже швидко виграв партію. Уже на п’ятнадцятому ході Гольбах, марно намагаючись приховати досаду, визнав себе переможеним.

— Бери! — простягнув хлібину. — Ти з кожним днем починаєш грати все краще. Чи не тому, що маєш такого гарного вчителя?

Він криво усміхнувся.

— Мабуть, — непевно відповів Володя і рушив до свого місця.

Гольбах підвівся. Його безбарвні очі були холодні й жорстокі. Він вибирав нову жертву.

— Ти, старий! Іди сюди! — ткнув раптом пальцем у згорблену постать професора Глов’яка. — Та швидше! Льос!

Останнє слово прозвучало різко, мов постріл.

Професор здригнувся, хоча до його свідомості все ще не доходило, що саме йому випадає смертний жереб.

— Я?

— Так, ти, старе сміття!.. Я, здається, говорю ясно!

Старий почав підводитись. Янек охопив рученятами його шию.

— Дідусю, куди? Не пущу! — крикнув розпачливо.

— Але ж треба, любий… Бачиш, пан комендант кличе… Ти не бійся.

— Ні, ні, не дозволю! Він хоче вбити тебе! Я піду з тобою…

Хлопчина рушив разом з старим. Даремно професор умовляв його зостатися, — Янек причепився до нього, мов реп’ях.

Так удвох і вийшли на середину. Професор сів на невеличкий камінь, а Янек став збоку.

Гольбах теж опустився на камінь, засланий батистовою хустиною.

Гра почалася…

Почувши, що комендант викликав професора Глов’яка, Володя зупинився на півдорозі і, повернувшись назад, сів неподалік від гравців. Був він якийсь дивний — блідий, напружено-зосереджений. Поглядом прикипів до фігур на шахівниці, мабуть, ні на мить не сумніваючись, що старий відразу ж програє.

У кар’єрі запала тиша. Ніхто не поворухнувся.

Сонце почало спускатися до виднокраю, але тут, на горі, воно ще заливало все довкруг теплим сліпучим промінням.

Професор грав чорними; руки його тремтіли, однак зовні він здавався спокійним.

Після шостого ходу старого Володя раптом зрозумів, що той далеко не профан у шаховій грі. Ходи його були точні, професіональні. І хоча Гольбах стрімко наступав на королівському фланзі, бажаючи заблокувати тут короля чорних і швидко розправитися з ним, було ясно, що він не встигне зробити цього.

На восьмому ході професор перехопив ініціативу і сам перейшов у наступ.

Янек, що напружено слідкував за грою, раптом плеснув долонями і полегшено вигукнув:

— Браво, дідусю! Браво!.. Тисни його! Не давай перевести духу!

Гольбах підвів здивовані очі.

— Ти що, малий, теж граєш?

Хлопчина зніяковів. У великих сірих оченятах промайнув переляк.

— Трохи, — непевно відповів він.

— Трохи? Дідусь навчив?

— Дідусь.

— Ось як! — холодно видавив із себе комендант, роблячи черговий хід.

Янек втягнув голову в плечі, принишк. А професор, збліднувши дужче за внука, тремтячою рукою переставив слона і тихо промовив:

— Мат, пане комендант.

І хоч як тихо пролунали ці слова, але їх почули всі. Хтось десь радісно скрикнув. Над кар’єром прошелестіло полегшене зітхання: сьогодні не проллється кров. Кожному несказанно хотілося поразки коменданта, цього кривавого пса, приниження його, зганьблення. У будь-чому, хай і в шахах, — аби поразки! Ганьби!

Гольбах, мабуть, не сподівався такої швидкої розв’язки, бо від короткого слова “мат” здригнувся, як від удару. Довго, безтямно дивився на шахівницю, і кров приливала йому до обличчя. Він люто глянув на старого, ледве стримуючись, щоб не вибухнути брудною лайкою, а потім, пересиливши себе, взяв хлібину і простягнув мовчки переможцеві.

— Дякую, — прошепотів професор, притискаючи хлібину до грудей, і звернувся до внука: — Ходімо, Янеку!

Але комендант раптом підняв застережно руку.

— Зачекай-но, малий! Ти також повинен зіграти зі мною!

Це було так несподівано, що у професора випала з рук хлібина, а по кар’єру прокотився гомін обурення..

Янек зблід.

— Я?

— Так, ти, малий! Сідай!

— Але ж… — хлопчина зіщулився, мов наляканий горобчик.

Комендант явно потішався переляком, що скував малого.

— Не бійся — я дам тобі фору… Ну, приміром, ферзя…

В Янекових оченятах щось блиснуло. На безкровних губах з’явилася легенька усмішка.

— Пан комендант вважає, що це не забагато?

— Ах, ти, чортеня!.. Тоді — туру?

Хлопець заперечно похитав головою.

— І цього багато.

— То що ж — слона чи коня, поганцю?

— Ні.

— Ні? — аж вигукнув украй здивований лагерфюрер. — Чого ж ти хочеш, малий?

— Грати на рівних! Але при одній умові…

— Якій?

— Якщо я програю, ви не розстріляєте мене!

Гольбах злегка почервонів і насупився. Це плюгаве польське щеня викликає його на шахову дуель? На рівних?

— Якщо ти програєш, я не розстріляю тебе, — сказав він, зробивши наголос на слові “ти”. — Сідай!

Ніхто не надав значення цьому наголосові, — і гра почалася.

Професор став збоку. Володя стежив з-за спини Янека. Кілька сотень в’язнів прикипіли поглядами до маленького шахіста, що не побоявся стати на двобій з самим Гольбахом. Всі бажали йому перемоги.

Гра проходила в темпі, і перші десять ходів гравці зробили менше як за п’ять хвилин. Гольбах ходив недбало, всім своїм виглядом показуючи, що це не більше як забавка, примха дорослої людини, що вирішила побавитися з дитиною.

Але тринадцятий хід малого супротивника примусив його нахмуритись. Зробивши “вилку” конем, Янек вигравав слона.

Комендантові щоки взялися червоними плямами. Діватися нікуди; ця мала блощиця таки справді обхитрила його і виграла фігуру!

Беручи слона, Янек не зміг утриматись від щасливої усмішки. На його блідому змученому личку вона розквітла, мов пролісок.

Гольбах примусив себе теж усміхнутися, але та усмішка скидалася скоріше на потворну гримасу, від якої війнуло крижаним холодом. Побачивши її, Янек враз зів’яв, нахилив голову і вже до кінця партії не відривав очей від шахівниці…

Сонце все нижче спускалося за далекий небосхил. Над горами війнуло лагідною передвечірньою прохолодою, змішаною з густими пахощами смоли і прілого букового листя. Татри дихали одвічним спокоєм і тією незворушною величавістю, що притаманна гірським краєвидам.

А в кар’єрі під зовнішнім спокоєм вирували непомітні, але грізні пристрасті. В’язні не зводили очей з гравців, що сиділи обабіч великого плоского каменя. Ніхто не промовив жодного слова, ніхто не поворухнувся. Здавалося, то не живі люди, а висічені з сірого смугастого граніту статуї застигли в найрізноманітніших позах — одні стояли, другі сиділи, треті напівлежали…

Тим часом на шахівниці відбулися важливі зміни: Янек виграв ще одну фігуру і, заблокувавши короля супротивника на ферзевому фланзі, підтягував сили для рішучого Удару.

Гольбах кусав губи. Уперше він зазнавав такої неймовірної поразки. Ну, хай Володя — то класний гравець, хоч і росіянин! Ну, врешті, хай виграв цей старий — він, як кажуть, колишній польський професор-математик! Але ж — малий!.. Оцей жовторотий горобчик!.. Йому, напевне, не більше дванадцяти років… І ось тобі маєш — завдає поразки йому, досвідченому, натренованому шахістові, комендантові, есесівському офіцерові!.. Прокляття!

Комендант простягнув руку, щоб походити, але на якусь хвилину затримав над шахівницею ніби в нерішучості, а потім раптом змішав фігури.

— Здаюсь, — промовив ледь чутно.

Янек радісно сяйнув своїми великими голубувато-сірими оченятами і зірвався на ноги.

— Дідусю, я виграв! — вигукнув, кидаючись старому на шию.

Той пригорнув малого і, не соромлячись сліз, що текли по худих, зарослих щоках, цілував його в біляву голівку, в лоб, в очі. Він все ще, здається, не вірив, що гра зі смертю закінчилася щасливо.

— Любий мій внучку! Ти молодець у мене! Ходімо! — прошамкотів старий і, одною рукою обнявши хлопця за плечі, а другою — затиснувши хлібину, повернувся, щоб піти на своє звичне місце біля купи каміння, яке обтісував.

Але тут пролунав різкий окрик Гольбаха.

— Зачекай, старий!

Професор зупинився, поволі повернувся.

— Що пан комендант хоче?

— Я хочу, щоб ти зіграв зі мною ще одну партію!

— Але ж…

— Ніяких “але ж”!.. Сідай — і будемо грати! Моє бажання — закон для кожного в’язня!

— Я не певен, що вдруге сьогодні зумію відстояти свою стару голову, пане лагерфюрер…

— Ти не гратимеш на свою голову.

— О! — зрадів старий.

— Ти зараз гратимеш на голову внука!

— На голову внука?! Янека?! — професор не повірив своїм вухам. Він був приголомшений почутим. — Ви це хотіли сказати?

— Так! Виграєш — малий житиме, програєш — з ним буде те, що й з усіма!

Над кар’єром пролетіло ледь чутне багатоголосе зітхання, що нагадувало глибинний підземний гул. Всі в’язні були страшенно вражені нелюдською забаганкою коменданта, — такого ще не бувало!

Професор не міг зрушити з місця. Те, що він почув, здавалося йому неймовірним, невірогідним — воно не вкладалося в його свідомісті. Хлібина вислизнула з-під руки і впала під ноги. Старі очі з жахом дивилися, як похмурий комендант охоронець розставляв на шахівниці білі й чорні фігури.

— Я не гратиму, пане лагерфюрер! — прошепотів він захриплим голосом, притискуючи хлопця до себе. — Ви не зробите цього!

— Тоді я розстріляю вас обох як саботажників! — криво усміхнувся Гольбах. — Вибору, як бачиш, у тебе немає, старий! Залишається одно — грати! Ну!

Другий охоронець дулом автомата підштовхнув професора до шахівниці.

Старий сів. Переляканий Янек знову став біля нього збоку. Мертва вечірня тиша нависла над принишклим кар’єром.

Гольбах зробив перший хід. Професор відповів. Він намагався заспокоїтися, зосередити всю увагу на тому, що відбувається на шахівниці. Але це, видно, було вище його сил. Голова тіпалася, руки тремтіли. Роблячи один з ходів, він перевернув кілька фігур, і Гольбахові довелося самому ставити їх.

— Дідусю, не так! — скрикнув раптом Янек. — Ти помилився!..

Воскова рука старого з фігурою ще дужче затремтіла. Він завагався, сльози затуманювали його зір.

Це була перша видима помилка. За нею прийшла друга і третя…

Володя, котрий уважно стежив за грою, зрозумів — професор програв. Зараз комендант візьме фігуру і розтрощить правий фланг чорних.

Так і трапилось. Одна за одною почали падати фігури чорних. І хоча професор все ще намагався якось змінити становище, чіплявся за найменшу можливість, щоб відтягнути фатальну хвилину, коли його королеві буде оголошено шах, ніщо вже не могло врятувати партію.

Нарешті наступив кінець.

Гольбах зробив останній хід і тихо, ніби запитуючи, промовив:

— Ну, професоре, що далі?

Старий змученими очима глянув на свого ката і раптом упав на коліна.

— Пане комендант! Пане комендант! — заблагав голосно. — Мене застрельте! Мене старого!.. А хлопчину не чіпайте! Він малий ще! Зовсім дитина! Не беріть гріха на душу!.. Молю вас!.. Мене розстріляйте!..

Гольбах підвівся. Мовби знічев’я, процідив крізь зуби:

— Заткнися, старий! Не заважай! Іди геть!

Потім спритно схопив Янека за руку.

Хлопець заплакав, запручався: розумів, що його жде через хвилину.

— Пустіть мене! Пустіть!

Та Гольбах, незважаючи на благання і плач, цупив малого далі, правою рукою розстібаючи кобуру і дістаючи пістолет.

Побачивши зброю, професор прудко, настільки це було в його силах, наздогнав коменданта, кинувся йому до ніг, мокрим від сліз обличчям притиснувся до блискучої халяви чобота.

— Пане комендант! Опам’ятайтесь! Що ви робите?! Це ж дитина!..

Постріл з пістолета в голову звалив старого на землю.

Над кар’єром зависла зловісна передгрозова тиша. В’язні, здається, й не дихали. Мовби прикипіли до своїх місць. Тільки до болю стиснуті кулаки й палаючі погляди свідчили, що нерви кожного натягнуті до крайньої межі.

Володя, сидячи на камені, застиг у неприродно-напруженій позі, з витягнутою вперед головою і опущеними вниз руками, — у позі спринтера, що приготувався до стрімкого кидка на коротку дистанцію. Він відчував, як у скронях бурхливо запульсувала кров, а серце, здавалося, хотіло вирватися з грудей, мов птах із клітки. Коли б хто запитав його в цю мить, на що він здатен, він, не вагаючись, відповів би, що здатен і готовий на все, навіть на смерть.

Дві сотні в’язнів завмерли, мов перед бурею, їхні серця вщерть переповнилися жагучою ненавистю, для якої міг бути один вихід — вибух.

В такому стані перебували всі.

Для вибуху не вистачало іскри.

Тим часом, розправившись із професором, Гольбах потягнув Янека далі. Охоронці, не одержавши ніяких вказівок, залишилися стояти на місці, теж вражені несподіваним вчинком лагерфюрера. Мовчала внутрішня охорона, принишкли кулеметники на вежах.

І тут Янек накинувся на коменданта. Мов шалений, почав стусати його ногами, бити кулачком у живіт, кусати зубами за руку.

Де взялася сила у маленькому, виснаженому голодом тілі? Де взялася сміливість у дитячому сердечку? Від усвідомлення того, що його жде близька й неминуча смерть? Чи інстинкт самозбереження мобілізував усі духовні й фізичні сили й кинув на безнадійний опір катові?

Як би там не було, але боровся він запекло. Коли не стало змоги битися й кусатися, почав чіплятися за каміння і за рейки вузькоколійки, жбурляв в обличчя ворогові свою нехитру дитячу лайку…

Та перевага, звичайно, була на боці дорослого. Гольбах ударив хлоп’я пістолетом, штурхонув, відірвав від землі і швидко потягнув на край бескиду.

— Прокляте польське щеня!

І в цю мить Володя зірвався на ноги.

Все сталося швидко, несподівано для всіх — і для коменданта, і для охоронців, і для в’язнів.

Мов вихор, перелетів він ті кілька кроків, що відділяли його від Гольбаха, міцно, ніби лещатами, схопив його ззаду і стиснув так, що той, завивши від болю й переляку, випустив Янека.

— Бийте гадів! Смерть фашистам! — З цими словами він разом з Гольбахом, не випускаючи його з чіпких обіймів, кинувся з обриву вниз, у глибоку прірву… У свій останній політ!

Дикий, розпачливий крик лагерфюрера сколихнув надвечірню тишу.

І тоді стався вибух.

Відчайдушна, героїчна самопожертва радянського льотчика, мов електрична іскра, підняла в’язнів на ноги. Його слова всі сприйняли, як сигнал до повстання. Сповнені ненавистю, в’язні накинулися на есесівців, на капо, на штейгерів. Нападали по двоє, по троє, ба навіть вчотирьох на одного. Душили руками, били камінням, молотками, кайлами, виривали зброю.

З веж ударили кулемети. Захлинаючись кров’ю, впали вбиті й поранені. Але ніхто не тікав, не ховався. Падав один — на його місце ставав інший.

Повстання, про яке мріяли, багато тихцем говорили і до якого ретельно готувався підпільний комітет, почалося стихійно.

Але, мабуть, так було краще, бо слушнішого часу для його початку ніхто б вибрати не зумів. Саме життя внесло свої корективи.

Гриценко й Таня схопилися одними з перших. Охоронець-есесівець, що стояв до них спиною, відставив назад правий лікоть, яким притискував до тіла приклад автомата. Таня щосили рвонула автомат до себе, намагаючись оволодіти ним, а Гриценко ударив ворога каменем по голові. Та есесівець, незважаючи на те, що був приголомшений несподіваним нападом, зброї з рук не випустив. Тоді Гриценко вдарив його вдруге і почав душити. В ту ж мить вони обидва впали на землю, скошені кулеметною чергою.

Таня схопила автомат і дала дві короткі прицільні черги по надбрамній вежі — кулемет захлинувся, замовк. Есесівець здригнувся, укляк, рукою чіпляючись за дерев’яну перекладину. Його помічник загинув відразу.

Майже одночасно завмерли ще три вежі. Залишилось дві.

До перемоги було неблизько, але радість від того, що знешкоджена важлива вогнева точка, гарячою хвилею ударила дівчині в груди. “За Володю вам, гади!” — промайнула думка.

Не встигла вона це подумати, як вогненний струмінь прошкварчав біля самого вуха, розпанахав рукав піджака, обпік передпліччя.

Поранена?

Мабуть, ні, бо болю не відчувала. А якщо й поранена, то легко. Та думати про це ніколи — швидше за ворота! Вниз — до озера? Знайти Володю!

Віддавши автомат одному з в’язнів, прудко вибралася з киплячого виру, яким став кар’єр, вимчала з воріт і поміж кущами почала спускатися крутою стежкою вниз, до озера.

Тим часом майже половина в’язнів уже лежала на землі. Одні вбиті, а ще більше було — поранених. Під кинджальним вогнем двох кулеметів, що залишилися, люди падали, мов скошена трава. По кулеметниках стріляли з пістолетів, з автоматів, але поспіхом, а тому безуспішно: ці дві вежі знаходилися на горбі, над тунелями, на чималій відстані. Зате кулеметні черги раз по раз виривали кого-небудь у рядах повстанців.

Всі табірні охоронники й штайгери були обеззброєні й знищені в перші ж хвилини. Повстанці захопили ворота, перестрілявши вартових. Групі в’язнів пощастило відразу вирватися на волю, і вони кинулися до табору есесівців.

І тут пролунав дужий голос кремезного русявочубого юнака:

— Прицільно по вежах — вогонь! Зброю — досвідченим солдатам!

Почався методичний, прицільний обстріл веж. Без гарячковості, без метушні кожен з автоматників брав на мушку есесівців, що не здавалися. Біля них стояли інші напоготові, щоб зразу ж схопити зброю, коли хтось упаде вбитий або поранений.

Кулемети замовкли майже одночасно. Хто зняв кулеметників — невідомо, бо до рук повстанців потрапило кілька автоматів і чимало пістолетів. Стріляли всі… Та нікого це й не цікавило.

Перемога! Дорогою ціною! Але — перемога!

Стікали кров’ю і вмирали поранені, але вже не дудніли кулемети, не тріщали автомати, не ляскали, мов мухобойки, пістолети.

Всі, хто залишився живий і неушкоджений, в першу хвилину аж не повірили самі собі, що прийшла жадана перемога…

Падаючи разом з Гольбахом, якого він все ще міцно тримав обіруч ззаду, Володя побачив глибоко внизу блискучо-сталеву поверхню озера, що дуже швидко летіло їм назустріч.

У серці шпигнув знайомий крижаний холодок.

Скільки разів стрибав він з парашутом! І завжди, коли, відірвавшись від літака, пірнав у синю безодню, серце йому пронизував цей гострий холодок. Але тоді він знав, що за плечима — парашут. Досить смикнути за кільце — і над головою білим грибом загойдається рятівний шовковий купол.

А тут — смерть! Навіть і подумати нема коли!

І тоді, підкоряючись якійсь підсвідомій силі, що наповнила холодом усе його єство, Володя розціпив руки, випустив з них лагерфюрера, котрий все ще верещав від страху, і щосили відштовхнувся від нього в бік озера.

“Тільки б не вдаритись об воду спиною або животом!” — промайнула думка.

В повітрі, розпластавшись, він зробив повний оберт і, виставивши наперед ноги й притиснувши до тіла руки, “солдатиком” полетів униз.

Удар об воду був сильний. Йому здалося, що на якусь секунду чи дві знепритомнів. Та холодна гірська вода миттю освіжила, і він шпарко поплив угору.

Виринувши на поверхню, оглянувся. Де Гольбах? Що з ним?

На воді плавав козирком догори есесівський кашкет. Лагерфюрера ніде не видно. Загинув?

Зі скелі, з кар’єру, долинала приглушена стрілянина. Повстання, якого так усі ждали, почалося! Тріщали автомати, дудніли кулемети, ляскали пістолетні постріли…

Володя виліз із води, скинув мокрий одяг, викрутив, а потім, одягнувшись, подерся нагору.

Стрілянина раптово обірвалася, і його охопила тривога.

Хто переміг? Невже есесівцям пощастило придушити повстання?

Відповідь на ці запитання прийшла в ту мить, коли він побачив Таню, що швидко спускалася йому назустріч.

Таня! На волі!.. Отже, перемога?

Він простягнув до неї руки. Їхні погляди зустрілися. Таня від несподіванки зупинилася, вмить зблідла, мовби їй забракло повітря, знеможено опустилася на землю. її змучені, але щасливі очі наповнилися слізьми, а вуста шепотіли:

— Ти живий… Живий… Просто неймовірно… Я така рада!

Він кинувся до дівчини, підвів її, не помічаючи того, що міцно обнімає її за плечі, показав очима вгору:

— Як там?

— Перемога!

— Перемога! Ми вільні! То ходімо ж туди! До товаришів! Не гаймося!

Допомагаючи одне одному, вони видерлися по крутому схилові на гору. Тут, по дорозі, в напрямку есесівського табору, бігло кілька повстанців. У двох чи в трьох — автомати. Хтось вигукнув:

— За нами! Прикінчимо фашистську нечисть! Вперед!

Володя і Таня побігли за ними.

Табір було вже розгромлено. На подвір’ї лежало кілька мертвих есесівців. Двері в бараках розчинені навстіж, вікна — теж. Лунали схвильовані, радісні голоси сп’янілих від щастя і волі людей, котрі заглядали в усі закапелки — чи не заховався там, бува, якийсь фашист?

Володю зустріли радісними вигуками:

— О-о, наш герой! Живий!

— Наш Капабланка!

— Молодчина! Твій подвиг підняв нас усіх!

До Володі підійшло троє з автоматами: кремезний русявий молодик з добродушним російським обличчям, високий худий чолов’яга, що лопотів щось по-французьки і намагався обняти на радощах Володю за плечі, і поважний вусатий поляк, у якого весь час зривалося з язика “пане”, “пане”…

Кремезний виструнчився, по-військовому доповів:

— Ми перемогли! Жодного есесівця не лишилося!.. Правда, й нашого брата вони поклали багато.

— Пораненим допомагають?

— Так, перев’язують санітари.

— А де ж Гриценко?

— Гриценко загинув… У мене на очах, — сказала Таня.

— Загинув! — вигукнув вражено Володя. — А інші комітетчики?

— Я один залишився, — сказав кремезний. — Інші або загинули, або поранені… Та й було нас усього п’ятеро.

— Як тебе звати?

— Сержант Удінцев.

— Що ж будемо далі робити, сержанте? Наші офіцери серед вас у таборі були?

— Наскільки мені відомо, один Гриценко… Ми всі горнулися до нього… А що робити… — він розвів руками.

— Я лейтенант Булатович.

Сержант зрадів.

— Якщо ти лейтенант, то й наказуй, що робити… Гадаю, бити фашистів.

— Правильно, товаришу сержанте!.. Тоді — збери усіх людей. Гуртом вирішимо, що робити.

Тут втрутився поляк.

— Пане лейтенанте, хочу презентувати вас…

— Презентувати? Мене?.. Чим?..

Поляк зняв з шиї автомата.

— Ось… машіненгевер… тобто автомат по-вашому. В бою здобув… Беріть, пане товажишу! Ви лицар! Він належить вам по праву!

Володя потиснув руку полякові.

— Дякую, товаришу! — і глянув на Удінцева. — Ну ж, поклич людей!

Удінцев хвацько виструнчився і раптом дзвінким сержантським голосом подав команду:

— Шикуйся! — і простягнув праву руку в бік рівного майданчика.

Гомін відразу затих. Потім один по одному в’язні вишикувалися в напрямку, вказаному сержантом.

— Рівняйся! Струнко! — і, коли всі завмерли, додав: — Товариші, від імені підпільного комітету слово надаю лейтенанту Булатовичу. Прошу!

Володя став перед строєм. Обвів поглядом людей у смугастих робах і таких же шапках.

Сонце, що сідало за обрій, золотило їхні щасливі очі.

— Товариші, вітаю вас з перемогою! — сказав Володя по-російськи і відразу ж для тих, хто не розумів російської мови, переклав по-німецьки. — Ми вийшли з пекла! Ми маємо в руках зброю!.. А що далі?

Стрій мовчав.

— Гадаю, у всіх у нас один шлях — боротися з фашизмом! До повної перемоги!

— Правильно! Правильно! — пролунали вигуки.

— Часу, щоб дебатувати, у нас немає. За годину—другу сюди нагрянуть німці. Тому говоритиму коротко. Я пропоную з тих, хто добровільно бажає зі зброєю в руках нищити фашистів, створити партизанський загін… Хто за це — два кроки вперед! Кроком руш!

Стрій зламався. Спочатку виступила більша частина колишніх в’язнів, всі ті, хто розумів російську мову, потім до них приєдналися інші. У багатьох була зброя.

— Товариші! — знову сказав Володя. — За півгодини нас не повинно тут бути… Ми відступимо в гори. Але цей відступ треба провести організовано… На правах радянського офіцера беру командування на себе. Слухайте мій перший наказ. Сержантові Удінцеву взяти скільки потрібно людей і винести в безпечне місце всіх поранених товаришів. Решті — забрати зброю, харчі, одяг. Не залишати нічого, що б могло знадобитися нам у майбутньому! Збір через двадцять хвилин біля кар’єру. Вирушаємо через півгодини. Виконуйте!

— А що робити з табором? — спитав хтось.

— Спалити! Нічого не залишати фашистам!

— Обережно! — пролунав чийсь голос. — Тут поблизу, в льосі, — вибухівка! Тол! Щоб не трапилося лиха!

— Вибухівка? — Володя на мить замислився, потім глянув на Удінцева. — Товаришу сержант, тол забрати і висадити штольні в повітря!

Всі розійшлися. Одні виносили з погреба ящики з вибухівкою, другі зі складів і з кухні харчові припаси, треті набивали в лантухи одяг, взуття, ковдри…

Володя взяв Таню під руку.

— Ти ще не розучилася працювати радіоключем?

— Ні, — Таня здивовано глянула на нього. — А хіба…

— Тут є радіорубка… Якщо хлопці не перетрощили апаратуру… У тебе коли призначено зв’язок?

— Кожного дня о шостій ранку і о дев’ятій вечора…

— Ну, ось за п’ять хвилин дев’ята… Ходімо!

Радіорубку вони знайшли відразу — по радіощоглі, піднятій в кінці бараку. Це була невеличка кімнатка — ліжко, полик, стілець. На столику — польова армійська рація, на підлозі, в кутку, — живлення.

На стільці, схилившись грудьми на стіл, непорушно сидів радист. Навушники сповзли з голови, і з них безперервно неслося тривожне — пі, пі, пі!.. На спині — три червонуваті плями від автоматної черги.

Володя зіштовхнув його на підлогу, подушкою витер стіл, підсунув ближче стільця.

— Сідай, Таню!

Таня наділа навушники, лівою рукою крутнула ручку настройки, праву звично поклала на ключ радіотелеграфа.

І пішли — через гори й долини, через ріки й поля — на рідну землю невидимі сигнали… Та, та, та-та-та!.. Та, та, та-та-та!..

— “Сокіл”, “Сокіл”! Я — “Горлиця”. Ти чуєш мене?.. Прийом!..

Кілька хвилин навушники мовчали. Потім раптом щось у них тріснуло, загуло — і полинуло швидке уривчасте ткання: пі, пі-пі, пі, пі-пі!.. “Я “Сокіл”… Вітаю тебе, “Горличко”, з першим сеансом… Вітаю тебе, “Горличко”… Вітаю…”

Таня схопила олівець, швидко записала ці слова на аркушику паперу і щасливими очима глянула на Володю. В них бриніли сльози.

Рідна земля озвалася до них!

Рідна земля…