"Двоє над прірвою" - читать интересную книгу автора (Малик Владимир)

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Після страти поліцая Хомки Підмогильного ми зі Смольниковим відчули себе у відносній безпеці. Підступний ворог, що знав нас обох в обличчя і в першу-ліпшу хвилину міг виказати німцям, був ліквідований.

На якийсь час ми затаїлися. Що робитиме поліція? Шукатиме невідомих месників? Чи ніхто цією справою не буде цікавитися?

Обійшлося. Німців, мабуть, не дуже стурбувала загибель якогось там поліцая з “тубільців”, а поліція не натрапила на наші сліди.

Ми кожного дня справно ходили на роботу. Смольников по визначених об’єктах розвозив хліб, не забуваючи “зекономити” одну або й дві хлібини для себе. А я супроводив Ціммермана в його поїздках по таборах, де він з притаманним йому чуттям і нюхом “виловлював” потрібних йому людей, яких потім Гольбах власноручно “обробляв” — розпитував про довоєнне життя, про те, ким був за Радянської влади і де працював, чи не був репресований сам або хто-небудь з родичів, в яких частинах Червоної Армії служив, як потрапив у полон тощо… У нього був свій перекладач, молодий польський фольксдойч Броніслав, але часто перекладати доводилося мені, бо Броніслав, прекрасний знавець німецької і польської, далеко гірше знав російську, а української не знав зовсім. Тому Гольбах, коли я був під рукою, кликав мене:

— Володья, переклади, бо ця свиня щось плутає…

Я перекладав, запам’ятовуючи всіх, з ким доводилося мати справу, а потім дома, вечорами, всі ці дані занотовував у загальному зошиті, що зберігався за вікном, під шматком цинкової бляхи, якою було покрите зовнішнє підвіконня. Смольников детально розпитував мене про все, що я чув, а потім з моїх слів робив свої записи на невеличких картках цупкого паперу і, вивчивши їх напам’ять, ховав у чималу бляшану коробку на горищі.

На моє запитання, що це дасть, адже ми не маємо змоги передати ці відомості за лінію фронту, він відповів:

— Для нас уже не таємниця, що Гольбах займається вербуванням диверсантів і розвідників… Як правило, це колишні карні злочинці, куркульські, непманські та поміщицькі синки, що довгі роки ждали свого часу, щоб відомстити Радянській владі за втрачені землі й капітали, це люди без якихось твердих політичних поглядів, які, рятуючи своє життя, згодні за шматок хліба і миску картопляного супу зрадити Батьківщину і свій народ… Рано чи пізно ми знайдемо шлях, щоб передати зібрані тобою про них відомості куди слід. Про це я подбаю!.. А ти уважно слухай кожного і запам’ятовуй!.. Звичайно, трапляються серед них і чесні люди, справжні радянські патріоти, і дуже важливо, щоб саме вони потрапили до таємних есесівських шкіл. Німцям з них ніякої користі, а нам — пряма вигода, бо при першій же нагоді вони з’являться в особливий відділ найближчої військової частини та ще й допоможуть виявити і знешкодити небезпечних шпигунів… Зрозумів?

— Зрозумів.

— Отже, вважай, що ти знаходишся на бойовому посту! Твоя інформація дуже цінна… А ще тобі одне дуже важливе завдання: вияснити, куди Гольбах відправляє цих людей, тобто де знаходиться школа диверсантів. А я тим часом шукатиму хлопця, котрий переправить ці дані до наших. Якщо ж не знайду, то сам піду через фронт…

Завдання було ясне, і про все, що я дізнавався від Ціммермана чи Гольбаха, а також від Броніслава, я негайно переповідав Смольникову, а найголовніше заносив до свого “журналу”, як ми назвали мій загальний зошит. Моїй таємній діяльності сприяло і те, що незабаром Гольбах забрав мене до себе, а Броніслава віддав Ціммерманові. Тепер джерела інформації значно розширилися. Через мої руки почали проходити майже всі кандидати до шкіл диверсантів і шпигунів. Одного не міг я вияснити: куди Гольбах направляв цих людей? Всі мої старання в цьому напрямку ні до чого не приводили. Отже, виходило, що відомості мої однобокі, — я досить докладно знав біографії багатьох військовополонених і майже нічого не знав про їхню дальшу долю та використання їх німцями.

Що ж робити?

Я думав, прислухався, уважно придивлявся, сподіваючись заглянути у Гольбахові папери. Та все даремно! На столі у нього завжди був повний порядок — скло, набір олівців і ручок, стосик чистого паперу, календар… Різні циркуляри, листи, списки, розпорядження, накази він тримав у сейфі, якого при мені не відчиняв жодного разу.

На стіні, між сейфом і шафою для одягу, висіла акуратно зашторена карта. Я був певен, що там позначена лінія фронтів.

А ще на невеличкому столику біля вікна стояла шахівниця з розставленими на ній шахами. Я вже знав, що Гольбах — запеклий шахіст і навіть удень, в розпал роботи, бувало, підходив до столика і розв’язував або й сам компонував шахову задачу. Іноді він пропонував мені зіграти з ним партію.

Я нерідко вигравав, а коли програвав, то ніколи не здавався, поки він не оголошував мені мат. Гольбах сердився, але терпляче завершував партію, перекидав мого короля і, задоволено посміхаючись, казав:

— Володья, ти великий больван! — Він старанно вивчав російську мову і полюбляв слово “болван”. — Але больван упертий. Як один осел. Класні шахісти, коли програють фігуру, здаються. А ти не здаєшся і цим проявляєш неповагу до мене…

— Я не проявляю неповаги до вас, — відповідав я, дивлячись не в очі йому, а на сизо-блідий шрам на переніссі, залишений кийком Жердіна. — Я сподіваюся, що ви допустите помилку — і я виграю.

— Больван! Я ніколи не допускаю помилок! — І він зарозуміло закопилював губу.

Найчастіше Гольбах любив грати з Броніславом, бо то був досвідчений шахіст. Іноді траплялося так, що вони залишалися у відділі після роботи і грали до ночі. І наступного дня Броніслав, хитро підморгуючи на кабінет шефа, мовчки, на пальцях, показував, скільки він партій виграв у нього…

Даремно ми сподівалися, що смерть Підмогильного пройшла непоміченою.

Вияснилося це так.

Смольников поставив переді мною завдання — знати все, що можна, про своїх шефів — Гольбаха і Ціммермана. Який денний розпорядок їхньої роботи? Де вони мешкають? З ким з наших людей зустрічаються поза роботою? Де мають явки?..

Він сподівався, що яка-небудь дрібниця може пролити світло на місцерозташування таємної школи шпигунів і диверсантів.

За Гольбахом слідкувати було важко: він майже завжди їздив на машині. Тому всю свою увагу я зосередив на Ціммерманові.

Дуже швидко я вияснив, що вечорами він часто навідується в один будинок у районі Сінного базару, несучи при цьому, як правило, більший чи менший пакунок під рукою.

Спочатку я подумав, що натрапив на слід таємної школи, та незабаром пересвідчився, що помилився. Причина цих відвідин була далеко простіша, тривіальніша — він закохався в одну легковажну жіночку, котра мешкала там, і не пропускав нагоди засвідчити їй свою прихильність…

Коли я розповів про це Смольникову, він похмуро усміхнувся:

— Небагато ти встиг.

Та одного разу Ціммерман, замість того щоб зайти до знайомого будинку, попростував далі, в напрямку Галицького базару. Потім звернув на Тургенєвську і неподалік від Полтавської зупинився, розшукав потрібний йому номер і несподівано для мене шуснув у підворіття того двору, де колись мешкали Смольников і Підмогильний.

Я остовпів. Було над чим задуматись.

Одно з двох: або ж Ціммерман якимось чином дізнався, що Смольников жив тут до війни, і тепер шукав підтверджень цьому, або ж, що було більш правдоподібним, брав участь у розслідуванні вбивства поліцая. Так, чи так — ниточка могла привести до нас…

Я причаївся в підворітті навпроти і довго чекав на шарфюрера. Він з’явився десь через півгодини і тим же шляхом рушив до Сінного базару. Йшов повільно, про щось роздумуючи, бо іноді мовби підкріплював свої роздуми мимовільною жестикуляцією.

Пересвідчившись, що він завернув до своєї знайомої, я поспішив додому і розповів про несподіване відкриття Смольникову.

— Ти не помилився? — перепитав стурбовано Іван Григорович і потер пальцями високий, з залисинами лоб. — Може, він заходив в інший двір? Адже ти був там усього два рази…

— Ні, не помилився, — відповів я. — Як можна не запам’ятати вищерблений ріг будинку і високі дерева в дворі?.. Ціммерман, Іване Григоровичу, побував саме там, де ви жили колись і де ми вколошкали того зрадника Хомку Підмогильного!

Смольников глибоко затягнувся тютюновим димом, трохи подумав, а потім рішуче промовив:

— Треба думати, що ці його відвідини, без сумніву, пов’язані з нами. Ціммерман щось винюхав. Отже…

Він зробив паузу.

— Отже, треба його негайно прибрати! — докінчив я його думку. — Чи не так?

— Так, — підвівся Смольников. — Поки він не вийшов на нас… Та й одним виродком стане менше у нашому прекрасному Києві! Він давно заслужив собі смерті! Ходімо! Не гаймося!

Надворі ми завернули в сусідній двір, де в підвалі, в запустілій, замерзлій кочегарці, зберігали в тайнику зброю. Смольников відчинив дверцята топки, глибоко запустив праву руку і подав мені наган і широкі рукавиці з кожушини.

Це був його винахід — стріляти з рукавиці: і нагана не видно, і пострілу майже не чути. Одна незручність — завелика рукавиця.

На вулиці повернули праворуч і попростували до Сінного базару. Холодний північний вітер бив нам просто в обличчя колючим снігом, але ми поспішали і майже не помічали його.

Всюди темно. Жодного ліхтаря, жодного освітленого вікна. Не було й перехожих, навіть патрулі не зустрічалися, — вважали, мабуть, за краще пересидіти морозяну хуртовину у затишному кутку.

Біля скверу я зупинився і показав на двері.

— Тут… Думаю, він ще не змотав вудочок. Лише вісім годин…

— Почекаємо, — сказав Смольников. — Робити нічого.

Ми відійшли вбік, так щоб було видно всю вулицю, і притулилися до стіни.

Мерзнути довелося довго. Лише десь о десятій з дверей виринула висока постать і попростувала прямо до нас.

Він?

— Ходімо назустріч! — шепнув Смольников. — Скажеш — поліція. І запитаєш, хто такий. Треба пересвідчитись, що це він…

Ми виступили з-за дерева й рушили назустріч незнайомцю, що, відстовбурчивши комір і затуляючи ним від вітру обличчя, швидко наближався. У мене в рукавиці на бойовому зводі наган, у Смольникова — пістолет. Вітер свище, як навіжений, і котить снігові хвилі вниз по вулиці, туди десь, аж до Галицької площі, але нам він попутний — іти легко.

Побачивши нас, незнайомець зупинився.

— Хто? — запитав по-німецьки стривожено.

— Поліція, — поспішив я заспокоїти його. — Караульний наряд… Робимо обхід своєї дільниці… А ви хто?

Ми наблизилися до нього майже впритул. Тепер навіть у темряві було видно блискучі халяви його чобіт, таке ж блискуче пальто-шкірянку з хутряним коміром, худе обличчя… Ціммерман!

— Він, — тихо сказав я і зразу вистрілив.

Постріл пролунав глухо… Ще глухіше скрикнув Ціммерман і, схопившись руками за груди, поволі, ніби роздумуючи — падати чи не падати, почав хилитися на лівий бік.

Смольников витягнув у нього з кобури пістолет, простягнув мені.

— Держи! Пригодиться! — І, приклавши пальці до шиї вбитого, щоб намацати пульс, прошепотів: — Готовий! Наповал!

— Тоді тікаймо! — сказав я.

Смольников заперечив.

— Ні в якому разі! Залишати труп не можна! Вранці його знайдуть — і німці розстріляють півкварталу!.. Треба підшукати для нього надійну схованку.

Він відійшов на середину вулиці і почав ногами, а потім і руками розгрібати сніг.

— Що ви шукаєте, Іване Григоровичу?

— Каналізаційний люк… Десь тут має бути… Допоможи мені.

Я теж узявся за роботу. І мені пощастило: незабаром мої пальці ковзнули по круглій металевій кришці.

— Тут!

— Молодець, — похвалив мене Смольников і вийняв з кишені чималу шоферську викрутку. — Зараз ми її підчепимо!

Він підважив кришку, підняв і відкинув убік. З ями вдарило важкою каналізаційною задухою.

Ми притягли Ціммермана і без зайвих зволікань заштовхали головою в отвір люка. Він погуркотів по вмурованих у стіну залізних щаблях і важко плюхнувся в холодне багно.

Накрити кришку і нагребти на неї снігу — півхвилини.

Полегшено зітхнувши, я оглянувся. В пітьмі бовваніють похмурі, неосвітлені будинки, шумлять безлистим гіллям чорні дерева, свище, котить уздовж білої вулиці зимова хурделиця—наш вірний помічник. І жодної живої душі довкола!

— Ходімо! — шепнув Смольников. — До ранку хуртовина всі сліди занесе!

Ми ступили на тротуар і рушили в напрямку Сінного базару.

— Може, тепер візьмемося за Гольбаха? — спитав я. — Виберемо слушний час і…

— Ні, ні, — Смольников аж зупинився. — Про це не смій і думати! Це наше надійне прикриття, а головне, доступне для нас джерело інформації. І збір її — твоє завдання! Як тільки виявимо місцерозташування розвідувальних шкіл, я пошлю через фронт посланця… А до пращурів будемо відправляти інших — тим більше, що напхалося їх у Київ достобіса!.. Тікатимемо тільки тоді, коли помітимо щось підозріле…

Після цього я причаївся, уважно слідкуючи за тим, чи не впаде тінь підозри на нас зі Смольниковим. Однак нічого не помітив. Ціммермана шукали довго, але так і не знайшли. Замість нього призначили шарфюрера Цвеккера, рожевощокого, добродушного на вигляд товстуна років тридцяти п’яти.

Одного дня (було це наприкінці березня чи на початку квітня) Гольбах наказав мені дістати квітів. Наказ був вельми несподіваний, і я не знав, де їх можу роздобути.

— Приїздить дружина з донькою, — пояснив він. — Поїдемо зустрічати!

Трохи подумавши, я попростував на схили київських гір над Дніпром і між кущами на осонні швидко назбирав голубих, фіолетових та білих пролісків.

Радісний, збуджений, бездоганно поголений і напахчений дорогим одеколоном, Гольбах уже крутився в дворі біля машини.

— Молодець! — похвалив він мене, побачивши квіти. — Швидше сідай! А то запізнимося!

Він сам сів за кермо, і чорний блискучий лімузин виїхав з воріт, що охоронялися двома есесівцями.

Поїзд запізнювався, і нам більше годині; довелося ждати на пероні. Всюди було брудно, сіро, після зими незатишно, але сонце вже щедро світило по-весняному, і я з приємністю відчував, як воно гріє і пестить моє обличчя. Весна вселяла в серце радісні надії: вірилося, що Червона Армія ось-ось розпочне наступ і він стане початком звільнення нашої землі від ненависного ворога. Я дивився на сонце, на ясне небо і мріяв про те, що знову сяду за штурвал літака…

Як це часто буває, коли довго ждеш, поїзд з’явився несподівано. Прогримкотівши на стрілках і проскреготівши гальмами, поволі підкотив до перону і важко зупинився. З вагонів зразу ж сипонули солдати й офіцери, що верталися з відпусток. У дверях показалося кілька жіночих капелюшків: до деяких офіцерів-тиловиків, що займали солідні посади в окупаційній адміністрації, поспішали їхні “фрау” та доньки.

Гольбах раптом зірвався з місця і голосно вигукнув:

— Ельзо! Єво!

На приступці одного з вагонів стояла, усміхаючись, білява, дещо розповніла жінка у світлому плащі й елегантному капелюшку, а з-за її плеча визирала дівчина років п’ятнадцяти. На плечі їй спадали дбайливо розчесані лляні коси, а голубенькі очиці з цікавістю поглядали на сіре громаддя вокзалу.

— Отто! — скрикнула жінка і простягла до Гольбаха руки.

— Татку! — почувся ніжний дівочий писк.

Я взяв два великі чемодани з жовтої шкіри і рушив слідом за штурмбанфюрером, його дружиною і донькою.

Коли сідали в машину, фрау Ельза ковзнула по мені поглядом і запитала чоловіка:

— Це твій лакей, Отто?

Гольбах усміхнувся.

— Це мій перекладач, дорога. Ти ніяк не звикнеш, що в армії лакеїв немає.

— То він знає німецьку?

— І досить пристойно.

— Он як! — здивувалася фрау Гольбах і пильно глянула на мене. — Як же тебе звати, юначе?

— Володимиром.

— А-а, Вольдемар… Гарне ім’я!

Вона зверталася до мене, як до собаки, що належала їй або комусь із членів її сім’ї, і дивилася на мене, як на корисну річ, яку зручно завжди мати під рукою.

— І він так схожий на німця! — втрутилася в розмову Єва. — Просто дивно…

Хоча в мені все кипіло від обурення, я опустив очі, щоб не засміятися, бо мені здалося, що і мати, і дочка свято увірували в те, що ощасливлюють мене і своєю увагою, і порівнянням з німцем.

Не знаю, що б вони ще говорили про мою персону, але Гольбах завів мотор і натиснув на акселератор.

Сильна машина швидко промчала нас по майже безлюдних центральних вулицях міста і зупинилася на Печерську, біля одноповерхового будинку на високому цоколі, де мешкав Гольбах.

Почувши скрип гальм, з дверей вискочив вартовий, здоровань-есесівець Катце. Ми з ним занесли чемодани в передпокій, і Гольбах відпустив мене, сказавши, що сьогодні я можу бути вільний до самого вечора.

У перших числах травня мені дуже пощастило — я приніс відомості, за які Іван Григорович розцілував мене, мов рідного сина.

Було це так.

Одної суботи, коли закінчився робочий день, Броніслав запропонував мені зіграти в шахи. Ми сіли в залі для засідань. Надворі стояло тепле весняне надвечір’я, і яскраве сонячне проміння сліпучими потоками вливалося в розчинені вікна разом з пахощами буйно квітуючих каштанів.

Перед нами на столі стояли старі, дерев’яні, з облізлою фарбою шахові фігури, і ми поринули в гру. Я десь помилився і почав програвати. Мій король застряв у центрі, важким фігурам не було ходу, діяв один ферзь, та й за ним суперник розпочав справжнє полювання.

У цей час у двері заглянув штурмбанфюрер Гольбах. Його обличчя розпливлося в усмішці.

— А-а, голубчики, ось ви де!.. А у мене якраз руки сверблять… Хто вилітає?

— Уже вилетів, — сказав я, показуючи на дошку. — Ще два—три ходи…

— Е-е, Володья, твоє становище безнадійне!.. Капабланка на твоєму місці давно б здався! — вигукнув Гольбах.

— І я здаюсь…

Сміючись, я підняв руки догори і звільнив місце, на яке зразу сів шеф.

Броніслав розставив фігури — і гра між ними почалася. Перші три чи чотири ходи гравці, як завжди, зробили блискавично. Потім почали задумуватись. Я стояв збоку і з цікавістю спостерігав за дебютом, бо обидва вони були в цьому ділі мастаками.

Десь після десятого ходу, коли на дошці почала вимальовуватися складна ситуація, Гольбах раптом сердито відкинувся на спинку стільця.

— Тьху, якою гидотою доводиться грати! Не фігури, а потвори якісь! Аж в очах рябіє! — і, витягши з кишені ключа, звернувся до мене: — Володья, сходи в кабінет — принеси мої шахи, а то, чого доброго, програю… Ця польська свиня Броніслав, не зважаючи на те, що перед ним шеф, тисне та й тисне, мовби справді збирається виграти!..

Гольбах, коли був у настрої, іноді дозволяв собі з підлеглими іронічний тон, що межував з панібратським.

Броніслав, красивий, але якийсь блідий і тихий юнак, сумно усміхнувся, бо давно звик, що Гольбах напівсерйозно-напівжартома називає його польською свинею. А я ледве стримався, щоб не виявити раптової схвильованості, що охопила мене. Зараз я уперше за півроку опинюся сам у кабінеті шефа! Невже це той шанс, якого я так довго ждав?

Всі співробітники відділу вже розійшлися, вартові, користуючись відсутністю начальства, дихали свіжим повітрям на подвір’ї та на вулиці, і мої кроки лунко прозвучали під високим склепінням безлюдного кори-дора.

Я відімкнув двері і, зайшовши до кабінету, залишив їх напіввідчиненими, щоб було чути, коли хто-небудь ітиме по начищеному до блиску паркету.

Кабінет виходив вікнами на захід, і в ньому зараз, як і в залі, панувало малиново-оранжеве буйство сонячного проміння.

З калатаючим серцем я швидше підійшов до протилежної стіни і відсунув штору. Там висіла адміністративно-політична карта Східної і Центральної Європи довоєнного часу. Як я й думав, на ній червоними прапорцями, приклеєними до тоненьких шпильок, було позначено лінію фронту.

Та не вона, ця лінія, мене зацікавила.

Я відразу помітив кілька інших, синіх ліній, що відходили від Києва на захід і на схід. Одна з них, західна, впиралася у Варшаву та в ледь помітне, незнайоме мені містечко Сулеювек поблизу польської столиці, а східні з’єднували Київ з Полтавою, Харковом та містечком Волновахою на Донбасі.

Все це навело мене на роздуми, але конкретно нічого не говорило. Лінії могли означати хтозна-що…

Я зашторив карту і попрямував до вікон, де стояли шахи. І тут раптом мій погляд упав на великий перекидний календар на письмовому столі Гольбаха, поряд з двома телефонами. Спочатку я не зрозумів, що привернуло в ньому мою увагу, і, тільки ступивши кілька кроків, здогадався: завтрашнє число в обрамленні написів.

Я нахилився і прочитав:

“Особливе завдання:

28. IV.1942 — відправлено у Варшаву 12 чоловік (всі — офіцери).

30. IV.1942 — у Полтаву Візерові — 7 чоловік.

6. V.1942 — у Волноваху Локкертові — теж 7 чоловік.

Про виконання доповісти безпосередньо самому полковникові Гейнцу Шмальшлегеру в штаб “Валлі” 7.V.42 о 9 годині ранку”.

На мить я занімів з несподіванки. Позначки на карті і назви міст на календарі збігаються. Отже, там школи?.. А Сулеювек підкреслено двома рисками — невже штаб?..

Схвильований, переповнений радістю, не затримуючись більше ні хвилини, я схопив шахівницю з шахами, вийшов з кабінету, замкнув двері і швидко попростував до зали.

А ввечері, коли про все це розповів Смольникову, він, уважно вислухавши, раптом міцно обняв мене і поцілував у лоба і в щоки.

— Володько! — вигукнув, притискуючи до грудей. — Та чи ти розумієш, що приніс? Ні, не розумієш! Адже тепер ми знаємо міста, де розташовані фашистські школи шпигунів і диверсантів! Я не сумнівався — вони у Варшаві, Волновасі, Харкові і Полтаві!.. Безперечно, є вони і в деяких інших містах, бо смішно було б думати, що ворог обмежився тільки цими школами. А той факт, що ти виявив їх чотири, говорить про те, що відділ Гольбаха постачає “матеріал” лише їм. Однак і цього немало! До того ж щось важливе знаходиться в містечку Сулеювек під Варшавою. Чи не сам штаб “Валлі”, про який ідеться в записах штурмбанфюрера? Чи не там слід шукати полковника Гейнца Шмальшлегера, котрий грає в усій цій історії ніяк не останню скрипку? Навпаки, якщо зважити на слово “самому”, то грає він першу скрипку, тобто очолює той шпигунський центр!..

— Що ж із цього виходить?

— А виходить те, що ці відомості ми повинні передати через фронт нашим розвідорганам.

— Радіо у нас немає.

— У мене є один добрий хлопець. Теж шоферує на хлібозаводі, мій напарник. Із оточенців. Звати Віктором. Старший сержант. Про тебе він знає, я говорив йому. Тепер і ти знаєш… Якщо зі мною що-небудь трапиться, зв’яжешся з ним! Є в мене й інша думка — піти самому.

— Вам самому? Чому? — здивувався я.

— Бачиш, не кожному там повірять…

— А вам?

— Я знаю особисто багатьох відповідальних людей. Мене теж знають. Я установлю контакт і повернуся назад, а тоді вже можу посилати когось іншого…

— Зрозумів. А як же я?

— Ти залишишся тут! Твоє місце — у відділі штурмбанфюрера Гольбаха! Що б зі мною не сталося, ти повинен залишатися на місці і робити своє діло! Якщо Вікторові чи мені пощастить добратися до своїх, про тебе знатимуть і на зв’язок пришлють людину… Запам’ятай пароль: “Чи ви не скажете, як мені знайти лікаря Ступака?” Ти на це маєш відповісти: “Ні, не скажу, але я сам хотів би його побачити…” Запам’ятати легко, бо йдеться про відому тобі — і тільки тобі — людину. До речі, такий же пароль я дам і Вікторові. Щоб ти знав.

— Запам’ятаю, — відповів я. — От тільки ще одно мені не ясно…

— Що?

— Ви підете за лінію фронту. А з роботою ж як? Відразу запитають, де ви поділися.

Іван Григорович хвилину подумав, а потім, обнявши мене за плечі, сказав:

— Не хвилюйся. Щось придумаємо. Я ж не завтра йду. Швидше всього — звільнюся по хворобі. Допустимо, почав утрачати зір. От тобі і поважна причина… А втім, подумаємо, як краще зробити…

Все сталося раніше, ніж ми думали, і зовсім не так, як сподівалися.

Днів через три чи чотири після нашої розмови Смольников не повернувся ввечері додому. Я не дуже хвилювався, бо таке іноді траплялося, — він підмінював напарника, котрий по якійсь причині не міг вийти на роботу.

Однак ранком, коли я, поснідавши, спустився вниз і вийшов на вулицю, дорогу мені раптом перетнув незнайомець — юнак років двадцяти двох, міцний, головатий, з розпатланим чорним чубом.

— Володя Булатович? — спитав він мене тихо.

Я внутрішньо напружився. Звідки цей незнайомець знає мене?

— Так, але з ким…

— Ти не скажеш, як знайти лікаря Ступака?

“Ага, от воно що!.. Дуже ж скоро з’явився посланець від Івана Григоровича!” — подумав я, а вголос відповів:

— Ні, не скажу, але я сам хотів би його побачити…

Незнайомець полегшено зітхнув і простягнув руку.

— Віктор. Будемо знайомі.

У моє серце закралася неясна тривога. Щось із Смольниковим?

— Що трапилося, Вікторе? Де Іван Григорович?

— Заарештований.

— Заарештований? — вигукнув я.

— Тс-с-с… Тихо!.. Прийшов я вранці, щоб змінити його, а мені кажуть: “Забрали твого напарника. Саме вантажив хліб, як на подвір’я в’їхала машина. З неї вилізло двоє, відразу кинулись до нього, схопили, потягли”.

Я був приголомшений. Відчув, як неприємний холодок війнув попід серцем.

— Куди ж його повезли? Де він може бути зараз?

Віктор цупкими шоферськими пальцями розкуйовдив чуприну, глянув на зелені дерева у Золотоворітському сквері.

— Не знаю… Хоча…

— Ну!

— Маю одну думку… Мені сказали, ще машина, на якій повезли Івана Григоровича, мала емблему німецького повітряного флоту — Люфтваффе… А вчора вночі на аеродромі вибухнув транспортний літак. При цьому загинув пілот і два механіки. Кажуть — диверсія. Ведеться слідство. Хапають усіх, на кого впала підозра. Оскільки Іван Григорович якраз тоді працював і двічі відвозив на аеродром хліб, забрали і його.

— Ти так думаєш? Що не робити?

— Дізнавшись про все це, я вирішив попередити тебе… Тобі треба тікати!

— А тобі?

— І мені теж.

— А як же виручити Івана Григоровича?

Віктор подивився на мене, як на дивака.

— Виручити? Ну, знаєш… У їхні руки попався — вважай, що пропав навіки.

Його слова обпекли мене вогнем.

— Ми повинні щось придумати!

— Що ж тут придумаєш? Тобі самому перш за все треба замести за собою слід, а вже потім думати, як допомогти Смольникову. Якщо маєш дома щось узяти, біжи! Я почекаю за сквером. — І він показав на машину-будку, що стояла в тихому провулку. — А якщо ні, ходімо зразу. Час не жде! Та й перехожі появилися — нічого нам тут стовбичити!

Віктор мав рацію. Я піднявся до себе в кімнату, взяв зошит із записами, потім заглянув до нашого тайника в котельні і витягнув два пістолети. “Ну, здається, все. Сюди я більше не повернуся… Що подумає Лідія Василівна? Ми так її і не розкусили — слідкувала вона за нами чи ні?” — промайнуло в голові.

Хоча йшов я повільно, серце билося прискорено. Це не жарт — розгулювати вулицями з двома пістолетами в кишенях і зошитом, за який Гольбах власноручно тричі розстріляє!

Згадавши про Гольбаха, я подумав, що на роботу сьогодні вже теж не заявлюся. Там, безперечно, дізнаються про арешт Смольникова. Ото зчиниться переполох!.. Уявив собі, як Гольбах у першу хвилину остовпіє з несподіванки, що в нього під боком півроку жив і працював не простий собі хлопчина, а, як він у думці назве, більшовицький агент. Потім ошаленіє — білі очі округляться від люті, на переніссі, від напруги, ще дужче засиніє шрам, а тонкогубий рот вивергне прокляття.

Раптом мене пронизала несподівана думка, освітила мов блискавка мій збаламучений мозок. Чекай! А що, як використати для звільнення Івана Григоровича штурмбанфюрера Гольбаха?

Я аж зупинився. Це ж ідея!

Викрасти фрау Ельзу і Єву, а потім запропонувати штурмбанфюрерові обміняти їх на Смольникова! Га? Він, безперечно, погодиться на це, бо іншого вибору у нього немає. Єдиний сумнів — чи зуміє він добитися видачі йому в’язня?

Простота плану вразила мене, і я поспішив на протилежний бік Золотоворітського скверу, де стояв автофургон для перевезення хліба.

— Що сталося? — запитав Віктор, помітивши мою схвильованість.

Я заліз у кабіну, засунув йому в кишеню парабелум, а потім розповів про щойно виниклий у мене намір викрасти дружину й дочку шефа.

Вислухавши уважно, Віктор подумав і, серйозно подивився на мене, сказав:

— А що? Це в принципі можливо! Тільки є деякі вузькі місця…

— Які?

— Ну, приміром, де переховати жінок? Як сповістити про все це Гольбаха? Як провести обмін?.. Треба добре обміркувати!

На знак згоди я мовчки хитнув головою.

До будинку на Печерську, де жив Гольбах, ми під’їхали рівно о десятій годині. Це був час, коли дома могли застати лише жінок та есесівця-охоронця.

Не глушачи мотора, Віктор дав мені пакунок з печивом, і я попростував до дверей.

Вулиця була безлюдна, якщо не рахувати двох чи трьох випадкових перехожих. Сонце вже піднялося височенько і тисячами блискучих зайчиків відбивалося у шибках вікон і в зеленому листі молодих каштанів.

Чи хвилювався я? Безперечно. Коли постукав і почув у відповідь “герайн” (ввійдіть), то відчув, як у мене пересохло в роті. Я потягнув на себе двері — і опинився у чималій світлій прихожій. Праворуч, біля вікна, стояв столик. Прямо — великі білі двері до вітальні. Ліворуч — сходи вниз, до підвальних приміщень.

З-за столика мені назустріч підвівся Катце.

Привітавшись, я запитав:

— Фрау Ельза та фройляйн Єва дома?

— Дома одна фройлян Єва. А ти приніс хліб?

— Ні, печиво. Вчора гер штурмбанфюрер наказав роздобути. До речі, він на роботі? — Те, що фрау Ельзи не було дома, спочатку занепокоїло мене, але потім я подумав, що одної дочки як заложниці буде цілком достатньо.

— Безперечно.

Я поставив пакунок на стіл і в ту ж мить направив пістолет есесівцю в живіт.

— Руки вгору!

Катце дурнувато закліпав очима, поволі підвів руки.

— Майн гот! Що це значить?

— Якщо хочеш жити, мовчки виконуй мої накази! — сказав я. — Крім Єви, в квартирі більш нікого немає?

— Немає.

— Тоді повертайся і йди в підвал! Та швидше!

Катце слухняно повернувся і швидко почимчикував униз.

Стрілянина могла б наробити переполоху, тому я замкнув його в одній із темних комірчин і наказав мовчати, поки не прийде Гольбах.

Після того кинувся наверх.

Єва сиділа у залитій сонячним промінням вітальні на канапі, підібгавши під себе ноги, і читала книжку. Побачивши мене зі зброєю в руці, миттю зблідла, тихо ойкнула. Книжка упала на підлогу.

— Фройляйн, не бійся, — заспокоїв я її. — Я не маю наміру вбивати тебе. Навпаки, ти житимеш, але при одній умові…

— Якій? — прошепотіла на смерть перелякана дівчина.

— Бачиш, СД чи гестапо заарештувало мого батька. Я хочу визволити його, тому заарештовую тебе! Потім запропоную штурмбанфюреру, твоєму батькові, обмін. Він виручає мого батька, а я повертаю йому дочку…

— А якщо він не зможе визволити твого батька?

— Тоді ти теж… розпрощаєшся з життям.

Я зовсім не був упевнений, що у мене підніметься рука на цю дівчину, але я в той час мусив так сказати.

— Мій боже! — прошепотіла Єва. — Що я маю зробити?

— Передусім сідай до столу, візьми ручку і напиши батькові такого листа…

Я почекав, поки вона взяла папір і ручку. Потім почав диктувати:

“Любий тату!

Трапилась жахлива, нечувана річ. Мене схопили партизани і трлмають як заложницю. Вони обіцяють відпустити лише при тій умові, якщо ти доб’єшся звільнення одного чоловіка, заарештованого гестапо чи СД.

Молю тебе, благаю, врятуй мені життя!

Твоя Єва”.

Я заховав записку в кишеню і сказав:

— Тепер візьми теплий одяг, склади його в сумку і разом зі мною виходь на вулицю. Там стоїть машина, ми сядемо в неї і поїдемо. Щоб знала — стріляю без попередження! Так що будь розумною! Без ніяких фокусів! Зрозуміла?

— Зрозуміла.

Взяти вовняну кофту і легке літнє пальто було ділом двох хвилин. Після цього ми з Євою вийшли на вулицю. Я відчинив задні дверцята і, переконавшись, що поблизу нікого не видно, надав своєму голосові суворості:

— Лізь у будку! І сиди там тихо!

Дівчина покірно виконала мій наказ. Я замкнув дверцята.

Підійшов Віктор. Спитав:

— Все в порядку?

— Так. Роби, як домовилися! Якщо нас зі Смольниковим не буде протягом двох днів, дівчину відпусти, а сам тікай!

Ми потиснули один одному руки, і машина рушила…

Рівно через годину — цього Вікторові було досить, щоб виїхати з міста, — я зайшов до Гольбаха. В моїй кишені лежав на бойовому зводі пістолет.

— Що трапилось, Володья? — Гольбах незадоволено глянув на мене поверх окулярів, якими він користувався тільки тоді, коли читав або писав. — Ти бачиш, я дуже зайнятий!

Я щільно причинив за собою двері і підійшов до столу.

— Гер штурмбанфюрер, справа абсолютно невідкладна. Вислухайте мене!

— Ну, що там? Тільки якнайкоротше!

Я витягнув із кишені Євиного листа і, розгладивши його долонею, мовчки поклав на товсте блискуче скло стола.

— Що? — підскочив Гольбах, прочитавши перші два рядки. — Які партизани? Де вони?

Лице його сполотніло. А очі знову прикипіли до аркуша паперу.

— Неймовірно! Майн гот! Неймовірно!.. Де ти взяв цього листа, Володья?

— У вас на квартирі, гер штурмбанфюрер, — спокійно відповів я. — Єва написала його під мою диктовку.

— Тобто… — він раптом безтямно заморгав очима. — Ти хочеш сказати, що ти і є той партизан, котрий схопив Єву?

— Саме це я й хочу сказати, гер штурмбанфюрер.

Він вирячився на мене, обличчя почало наливатися кров’ю, шрам на носі посинів, а рука мимоволі потяглася до електричного дзвінка, вмонтованого в стіл.

— Але ж я накажу повісити тебе, собако!

— Спокійно, гер штурмбанфюрер! Ви, напевне, забули, чий лист перед вами і що загрожує вашій доньці! — Я підвищив голос: — Якщо з моєї голови впаде хоч волосина, ви ніколи більше не побачите Єви, гер штурмбанфюрер! Це вам зрозуміло, сподіваюсь?

Він опустив руку. Важко дихав. Гнів і розпач охопили його, поперемінно відбиваючись на змертвілому обличчі.

— Доннер веттер! — він витягнув картату хустинку і витер на лобі холодний піт. — Зрозуміло… Безперечно, зрозуміло… Бідна Єва… Дитя моє єдине!.. Що я скажу Ельзі?.. О мій боже!

Поволі лють і гнів поступалися місцем розпачу і відчаю. Штурмбанфюрер, врешті, до кінця збагнув, яка смертельна небезпека нависла над його дочкою. Він раптом згорбився, поволі опустився на стілець і охопив голову руками. Погляд його був безтямним.

— Гер Гольбах, я даю вам прекрасну можливість врятувати Єву, — промовив я тихо з наголосом на слові “врятувати”.

— Яку? — він підвів голову.

— Вас вразила перша частина Євиного листа, і ви не надали значення другій. А там пишеться, що ви можете визволити з пазурів гестапо одного чоловіка і замість нього одержати свою дочку, живу і неушкоджену.

— Кажи толком — хто цей чоловік?

Я сів на стілець насупроти свого колишнього шефа, полегшено промовив:

— Отак би зразу, гер штурмбанфюрер… Тепер вислухайте мене уважно… Ціммерман влаштував мого батька Івана Григоровича Булатовича водієм на хлібозавод. Одним з об’єктів, куди батько возив хліб, був аеродром на Солом’янці. Вчора чи позавчора там згорів літак і загинули три льотчики. СД чи гестапо заарештувало цілий ряд людей, котрих підозрюють у диверсії. Вчора був заарештований і мій батько. Заарештований безпідставно. Ви маєте… Ви мусите розшукати його — гадаю, це для вас не так складно — і визволити. Тобто забрати його до себе, а потім обміняти на Єву… Вам зрозуміло?

— Цілком. А якщо не віддадуть мені твого батька?

— Тим гірше для вас… і особливо для Єви!

— Як же ти мислиш собі провести обмін? Де він відбудеться? Коли?

— Хай це вас не турбує… Скажу тільки, що часу ви маєте не багато — обмін повинен відбутися сьогодні. Або завтра не пізніше дев’ятої години вечора.

— Де ж я тебе знайду?

— Мене не треба шукати. Я буду весь час тут, біля вас…

Гольбах трохи оговтався від шоку і з цікавістю запитав:

— Скажи мені, ти придумав це все сам?

— Ні, не сам. Мені допомагають товариші.

— Гм… Я доберуся до вас! Можеш бути певен — доберуся!..

— Можливо. Але спочатку подумайте про Єву! Вона сподівається, що ви зробите все, щоб визволити її.

— Я тільки про це й думаю! Прокляття!

Він раптом швидко підняв телефонну трубку. Та ще швидше я вихопив з кишені пістолет і направив йому в груди.

— Гер штурмбанфюрер, киньте дурні жарти! Одно слово — і я стріляю!

Гольбах отетеріло подивився на блискуче дуло і поволі почав бліднути. Потім замахав вільною рукою.

— Володья, ти неправильно зрозумів мене. Я хочу зв’язатися з СД і вияснити, чи справді твій батько заарештований і де він зараз знаходиться.

— Гаразд, — погодився. — Говоріть!.. Але ще й ще раз добре подумайте, що для вас важніше — врятувати Єву чи знищити мене!

— Я це розумію, будь певен… Безперечно, я вибираю Єву… А з тобою я коли-небудь зумію поквитатися! Тож заховай свою пу-кавку і не лякай мене, а я тебе, поки не визволю дочку, і пальцем не зачеплю!

Звичайно, це було розумно, і я, заховавши пістолет, опустився на стілець.

Тим часом Гольбах, з ненавистю і острахом поглядаючи на мене, підніс трубку до вуха.

— Алло! Алло!.. Фройляйн?.. Зв’яжіть мене з капітаном Малькомесом… Негайно! — І через кілька секунд: — Капітан Малькомес?.. Хайль Гітлер!.. Говорить Гольбах… Маю до тебе діло, Фріц… Яке?.. Зараз скажу… Мені стало відомо, що у тебе неприємності… Звідки?.. Ну, бачиш, ми на такій службі, щоб усе знати… Так, так… Заарештував?.. Сімнадцять чоловік?.. От якраз вони мене і цікавлять… Власне, не всі, а тільки один з них — Іван… Булатовітш… Ти не пам’ятаєш? Подивись, будь ласка, в список… Він має бути… Шофер, що доставляв у аеродромну кантину хліб… Є?.. От і добре… Ти вже його допитував?.. І що ж він каже?.. Все заперечує?.. Цього і слід було сподіватися, бо всі вони починають говорити тільки тоді, коли перепустиш їх через м’ясорубку… Ще не перепускав?.. Тим краще… Бо мені він потрібен живий і здоровий… Що?.. Ну, я тебе прошу… Зроби ласку Фріц… Дуже потрібен… Я приїду — все розповім… Це не телефонна розмова… Що?.. Дякую… Зараз їду… — І він натиснув кнопку дзвінка.

Я не пропустив жодного слова. Отже, Смольников, як ми з Віктором і сподівалися, живий… Зрозумівши, що Гольбах має зараз їхати на аеродром, я сказав:

— Гер штурмбанфюрер, поїдемо разом. Тільки одна умова: ні ви, ні шофер не повинні брати з собою автоматів.

— А пістолети?

— Пістолети можна. З них далі як на п’ятдесят кроків не влучиш, а це буде дуже важливо при обміні.

— З нами замість шофера поїде Цвеккер. Шоферові я не довіряю, а хотів би всю цю історію зберегти в таємниці.

— Мабуть, не пощастить… Знає ваш денщик, якого я зачинив у підвалі, знатимуть Цвеккер і капітан Малькомес… Дізнаються інші…

Гольбах лютим поглядом зміряв мене з ніг до голови.

— Занадто ти розумний, хлопче. Ти хочеш не тільки визволити свого батька, а й запроторити мене на фронт? Щоб мене розжалували до рядового і послали під кулі? Цього ти хочеш? Не вийде!..

— Як знати? Може, й вийде, — сказав я. — Однак не будемо сперечатися — життя покаже…

В цю мить розчинилися двері і ввійшов Цвеккер. Клацнув закаблуками, викинув наперед руку, гаркнув:

— Хайль Гітлер!

— Хайль! — недбало відповів Гольбах і наказав: — Цвеккер, приготуй машину — поїдемо втрьох на аеродром… Шофера не брати!

— Яволь, гер штурмбанфюрер! — клацнув закаблуками Цвеккер і, з натугою повернувши своє огрядне черево на сто вісімдесят градусів, вийшов.

— Ходімо і ми! — підвівся Гольбах і люто вилаявся: — Прокляття! Грім і блискавка!

Перед одним з колишніх приватних будиночків на Чоколівці, що тепер був обнесений щільною дротяною загорожею, Цвеккер загальмував.

Гольбах вийшов з машини, обсмикнув зім’яту уніформу і попростував до воріт, де стовбичив розімлілий від спеки вартовий.

Цвеккер схилився на сидіння і зразу ж задрімав. А мені було не до сну. З самого ранку я жив у страшенній нервовій напрузі, якій, здавалося, не буде кінця. Думав про те, чим закінчиться моя затія із визволенням Смольникова. Погодиться Гольбах вирятувати його із лабет СД, а потім без хитрощів провести обмін чи в останню хвилину проявить характер і, як справжній фанатик націонал-соціалізму, пожертвує дочкою “в ім’я фюрера і Великонімеччини”? Чи застосує яку-небудь хитрість? На це він мастак!

Поки що все складається нормально, але вірити Гольбахові не можна. Звичайно, страх за життя дочки зв’язав йому руки, змушує його поспішати. Однак треба бути весь час пильним, бо маю діло з досвідченим ворогом, котрий не пропустить нагоди використати твою найменшу помилку і схопити тебе мертвою хваткою за горло.

Коли б не страх за дочку, з якою садистською радістю піддав би він мене найстрашнішим тортурам!

Такі думки заполонили мене всього. Ні про що інше думати не міг.

Тим часом сонце стало в зеніті й пекло немилосердно. Хоча дверцята машини були відчинені, протягу не відчувалося. На круглому червоному обличчі Цвеккера висіявся рясний піт, що стікав по шиї за комір.

Я довго і нетерпляче поглядав на ворота, на цегляні стіни будиночка. Що там? Які розмови точаться? Чи не вирішує Гольбах з Малькомесом схопити мене і силою вирвати зізнання про те, де знаходиться Єва?

Раптом хвіртка розчинилася, і я полегшено зітхнув. З неї вийшло двоє — Гольбах і Смольников. У Івана Григоровича на руках блискучі сталеві наручники. Під лівим оком — синець.

Побачивши в машині мене, не здивувався. Мабуть, вважав, що і я заарештований.

— Здрастуй, Володю! — привітався коротко і сів на переднє сидіння, поряд з Цвеккером.

— В місто! — наказав Гольбах.

Спочатку всі мовчали. Машина підстрибнула на розбитому брукові і з торохтінням і деренчанням помчала Повітрофлотською мимо Солом’янського кладовища і колишнього артилерійського училища вниз до Брест-Литовського шосе. Там Гольбах спитав мене:

— Праворуч? Ліворуч?

“Праворуч” — означало в місто. “Ліворуч” — на виїзд із нього.

— Ліворуч, — відповів я. — За Київ!

Смольников повернувся до мене.

— Куди нас везуть?

— Якщо відповісти коротко, Іване Григоровичу, на волю.

— На волю? — не повірив він. — Як це?

— Дуже просто. Ми з Віктором викрали Гольбахову доньку Єву і тепер обміняємо її на вас.

— Хіба ти не заарештований?

— Ні, не заарештований. Більше того, я озброєний, а Віктор жде нас в умовленому місці…

Обличчя Смольникова проясніло. В його чорних, завжди суворих очах зажевріла радість. Він стримано похвалив нас:

— Молодці! Ви зробили майже неможливе, — і тут же перейшов на інше: — До речі, якщо Гольбах згоден на обмін, то чому він не зніме з мене наручників?

Я переклав ці слова штурмбанфюреру. На що він відповів:

— Не зараз… Чим я гарантований, що ви не накинетесь на нас? Ми їдемо хтозна-куди, тож мушу подбати про нашу з Цвеккером безпеку… Ключі від наручників я віддам лише тоді, коли побачу Єву… До того ж мушу попередити, що обставини обміну визначатиму я, оскільки, як ти можеш пересвідчитись, за мною не їде охорона.

Я глянув у заднє віконце. Справді, шосе було пустинне, ніхто за нами не їхав. Отже, Гольбах не кривив душею. Видно, сьогодні він поставив за мету одне — визволити Єву. І ради цього йшов на певний риск. Однак я твердо сказав:

— І все ж обміном керуватиму я! І без вибриків!

Ми виїхали за Київ. Обабіч шосе зеленими стінами звівся старий і густий надірпінський бір. Під колесами монотонно шурхотів асфальт. Нам назустріч вряди-годи проїжджали легкові й вантажні машини.

Я наказав Цвеккерові їхати повільніше. Десь тут на нас мав ждати Віктор, і я боявся пропустити умовний знак — соснову гілляку, покладену на обочині дороги.

Так ми проїхали кілометрів два, і я раптом, несподівано навіть для самого себе, вигукнув:

— Стій!

Машина з’їхала на обочину і зупинилася. Неподалік на траві лежала чимала соснова гілка, зламаним кінцем вказуючи на лісову доріжку.

— Гер штурмбанфюрер, — сказав я, — ми приїхали. Якщо ви не хочете ризикувати життям дочки і власним життям, раджу виконувати мої накази безвідмовно і точно.

— Я згоден, — нахилив голову Гольбах. — Слухаю твої накази, Володья.

Він навіть не усміхнувся.

— Зараз я виведу на узлісся Єву. За моїм сигналом ви відпускаєте мого батька, а я відпускаю вашу дочку. Ключ від наручників прошу віддати мені!

Гольбах поглядом зміряв відстань до лісу і, сказавши “гут”, простягнув мені ключ.

Віктора я знайшов відразу.

— Ну, що? — спитав він нетерпляче.

— Все гаразд. Смольников тут!

— Отже, випускати дівчину?

— Звичайно.

Автофургон стояв у густих заростях метрів за двісті від дороги. Я відчинив дверцята. Єва злякано скрикнула.

— Не бійся. Зараз зустрінешся з батьком… Ходімо!

Ми вийшли на узлісся, і я махнув рукою.

Побачивши, що Смольников рушив від машини, я відпустив дівчину, і вона, все ще не вірячи, що вільна, швидко перестрибнула через канаву і пішла йому назустріч…

Обмін відбувся.

Я ледве встиг відімкнути замки наручників і обняти Смольникова, як на шляху заревів мотор і чорний лімузин, набираючи швидкість, помчав у бік Києва…