"Двоє над прірвою" - читать интересную книгу автора (Малик Владимир)

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Спрага!

Ні голод, ні зубний біль, ні побої, ні холод, ні спека — ніщо не дорівняється з муками, яких зазнає людина від спраги. Це страшне почуття всесильне, наростає з кожною годиною і доводить до божевілля.

Спрага. її вже несила було терпіти. Цілком випадковий ешелон, на який у поспіху, рятуючись, стрибнули втікачі, подовгу стояв майже на кожній станції, пропускаючи поперед себе більш важливі поїзди. І десь під ранок вони обоє відчули, що так їхати далі не зможуть. В грудях пекло вогнем, у горлі і в роті пересохло. Хотілося махнути на все, піти до вокзалу, знайти кран — і пити, пити, пити…

Особливо мучилася Таня. Кілька разів вона поривалася зіскочити на землю, але Володя не пускав.

— Зачекай! Не тут! Виберемо безпечну хвилину на великій станції, де ми не так будемо помітні!

Зійшли вранці в Наумбурзі. Там по широкому лузі петляла срібляста річка, то наближаючись, то віддаляючись від залізниці. Пахло луговою вологістю, духмяними квітами і молодою отавою.

Зістрибнувши з поїзда, втікачі відразу шуснули в кущі. Пробиралися навпростець. Вдалині, десь за кілометр, біліли крейдяні горби, в долинах між ними червоніли черепичні дахи хуторів, а над кучерявими заростями і неоглядним морем трави шугали веселі зграї ранкового птаства.

Ось і річка!

Останні сто чи двісті кроків просто бігли. Берег низький, трав’янистий, і втікачі, попадавши на нього, припали до води. Пили довго, жадібно, донесхочу. Потім роззулися, залізли по коліна в воду, вмилися і аж тоді відчули, як стихає, пригасає пекельний вогонь, що нестерпно палив їх цілу ніч.

Після того вилізли на берег, полягали на теплій траві і враз поснули.

Прокинулися, коли сонце стояло в зеніті. Навколо панувала тиша. Десь басовито гудів джміль, та з кущів тонко озивалася якась пташка: цінь-цінь-цінь!..

— Що будемо робити? — запитав Володя.

Хоча він був старший, зверхності не проявляв.

Таня сполоснула водою обличчя, зробила кілька ковтків. У своєму хлоп’ячому одязі вона скидалася на підлітка, що одягнув батьківський костюм.

— Їсти хочеться, аж душа болить! Гадаю, перш ніж сідати знову на поїзд, треба чимось підкріпитися. Хтозна, скільки ще доведеться їхати…

— Так, до кордону з колишньою Польщею далеко, — погодився Володя. — Наумбург, наскільки я пам’ятаю карту, знаходиться на південний захід від Лейпціга, на річці… чекай… чекай… здається, Заале… Так, Заале… Отже, ми знаходимося в Центральній Німеччині… Ні, без їжі і без невеликого запасу води в таку далеку дорогу, як ми щойно переконалися, вирушати небезпечно.

— Що ж ти пропонуєш?

— Перебратися на той бік і пошукати в полі чи в садах чого-небудь їстівного — яблук, груш, моркви чи гороху. На що натрапимо…

— Гаразд. Тоді заховайся, будь ласка, в кущах, я попливу перша, — сказала Таня, зніяковіло опускаючи очі.

Володя мовчки шуснув у густі зарості.

Таня роздяглася, нав’язала на голову одяг, щоб не змокнув, і плавом перебралася на лівий берег, порослий верболозом і калиною.

Поки вона в кущах одягалася, переплив і Володя.

Тільки тут, із закруту річки, побачили, що трохи вище по течії старик-німець у зеленому капелюсі з пером на невеликому дощаному човні переправляє пасажирів — молоду жінку з хлопчиком. Навіть здалеку було видно, як, виходячи з човна, жінка поклала в протягнуту руку старого кілька дрібних монет.

Така мирна картина! Тиха річка Заале, примітивний, дідівський пором — трос, перекинутий з одного берега на другий і прив’язаний до вбитих у землю кілків, почорнілий від часу човен, старий у білій сорочці без комірця, з закачаними рукавами, у чорній жилетці і миловидна білява жінка з хлоп’ям… І ніякої тобі війни, що охопила майже всю Європу, — ні пострілів, ні бомб, ні завивання літаків, ні колючого дроту, що відгородив тисячі й тисячі людей — чоловіків, жінок, дітей — від усього світу, ні охоронців з собаками. Здається, підійди поговори з ними, як людина з людиною, розпитай дорогу, попроси що-небудь попоїсти… Та ба! Не підійдеш! Бо ти, як загнаний звір, боїшся усього і всіх, навіть цих мирних на вигляд людей. Бо не знаєш, чи не кинуться вони в поліцію або в гестапо та не повідомлять, що бачили якихось підозрілих, і чи не влаштують потім ті дорослі дужі чоловіки, одягнуті в мундири й озброєні карабінами й автоматами, справжню облаву на тебе… Війна! Вона не тільки на вогневому рубежі фронтів, вона у серці й свідомості кожної людини. І перш ніж підійти до когось, розпитати, відкрити душу, треба знати, хто перед тобою — друг чи ворог? На фронті це розв’язується просто: всіх, хто у ворожій уніформі, вбивай, знищуй, бери в полон… А тут ніби й війни немає, але ненависть і страх переповнюють серця, змушують вести часто невидиму, зовні непомітну, але не менш жорстоку боротьбу, що закінчується, як правило, безкомпромісно: життя або смерть!

Втікачі давно все це знали. Однак зараз, на березі тихої річки, спостерігаючи мирну картину чужого життя, відчули, які вони одинокі на цій землі. Бо повинні боятися всіх — навіть старих, жінок, дітей. Інакше — знову неволя, знову голод, побої, знищення!

Пробравшись кущами до крейдяної гори, звернули ліворуч і вийшли на звивисту ґрунтову дорогу. Поминули чималий хутір, обсаджений високими гіллястими осокорами, й опинилися в полі. Ніде нікого. Озимі й ранні ярові вже зібрано й звезено до стодол. А для пізніх не настав ще час. Тому сміливо рушили до жовто-зеленої смужки, що яскраво виділялася серед скошених нив.

Це була морква. Червона, свіжа, соковита.

Нарвали цілий оберемок, обрізали гичку, набили повен рюкзак, а потім усілися й заходилися їсти.

— Ну, як? — запитав Володя, хрумаючи, мов заєць.

Таня усміхнулася.

— Ситі, звичайно, не будемо, однак з голоду не помремо.

Коли поверталися назад, збилися з дороги і потрапили не до річки, а до маєтку, який бачили здаля. Попід осокорами бігав хлопчина років десяти—дванадцяти і, стукаючи палицею по стовбурах, задирав угору голову і гукав:

— Агей, кляті! Геть! Геть!

Володя зупинився.

— Ти чуєш, Таню? Та це ж наш хлопчина!

Вони підійшли ближче. Хлопчина сторожко глянув на незнайомців.

— Ти хто такий? — спитав Володя. — Звідки? З України?

Почувши рідну мову, хлопчина полегшено зітхнув. Усміхнувся.

— Так. З Волині.

— Що ж ти тут робиш?

— Граків ганяю. Хазяїн примусив. Бо жеруть усе, що бачать.

На деревах справді чорніли гнізда і сиділи сотні добре вгодованих птахів. Видно, їм жилося непогано: на відкритому току стояли скирти хліба, довкола дозрівали соняшники, а в полі теж було повно різних злаків.

— З ким же ти тут?

— З батьком і мамою.

— Де ж вони?

— На фільварку. Попорали худобу і відпочивають. Сьогодні ж неділя.

Володя і Таня переглянулись. Неділя! А вони навіть забули, яке число і який день сьогодні.

— А господарі де?

— Господарів нема. Поїхали кудись.

— Як же тебе звати?

— Мишком.

— Мишком? Гарне ім’я. Тоді веди, Михайле, до твоїх батьків!

Таня була здивована такою заявою Володі.

— Ти що? Хочеш, щоб нас спіймали? Ми ж не знаємо, що то за люди!

— Не бійся. Вони нам не страшні. Та й, видно, це прості, робочі люди. А попоїсти у них, гадаю, можна.

Хлопчина був радий спекатися обридливої роботи.

— Ходімо.

Зблизька фільварок виявився досить значних розмірів, хоча й був побудований на взірець оселі звичайного німецького бауера. Високі дощані ворота в мурованих стовпах вели до широкого двору, вимощеного диким каменем. В протилежному від воріт кінці двору — старий двоповерховий будинок, жовтий, з червоною дерев’яною основою. До нього у вигляді літери “П” тулилися стайні, корівник, свинарник, пташник, комори, кухня для худоби та на другому поверсі — приміщення для наймитів.

На подвір’ї — нікого.

Мишко, тріпнувши вигорілим на сонці чубом, показав пальцем на темний отвір дверей.

— Сюди!

Вони піднялися на другий поверх. Тут були комори і склади, звідки пахло борошном, сіном і яблуками.

Мишко відчинив невисокі фарбовані двері, і вони опинилися у напівтемній кімнаті. Віконце було невеличке, з подвійною рамою, всередині засноване павутиною.

Звичайне приміщення для наймитів. Старі дерев’яні ліжка, прикриті зношеними ковдрами, якісь скрині, обшмульгані стільці, посеред кімнати — чималий голий стіл. Видно, господарі вважали своє житло тимчасовим і зовсім не дбали про сякий-такий затишок.

Біля столу сидів чоловік років сорока. Насупроти нього, на стільчику, — такого ж віку жінка.

Обоє стомлені, збайдужілі. Навіть поява двох незнайомих людей не дуже їх здивувала і схвилювала.

— А я своїх привів! — заявив Мишко. — Говорять по-нашому!

Господарі кімнати підвели очі.

— Заходьте, будь ласка. Сідайте, — сказав чоловік. — Ви справді з України?

— Так. Ви не раді нам?

— Ні, чому ж. Ми завжди раді землякам. Приємно почути рідне слово, бо серед цих швабів онімієш.

— Видно, не дуже ви полюбляєте своїх господарів?

— Приміром так, як віл ярмо, — гірко усміхнувся чоловік.

Він був зовсім не старий, але якийсь змучений.

— Чого ж це? Кажуть, бауери годують добре.

— Аякже! Квасолі і гороху трохи дають… Та зате й роботи вимагають! Йой, чоловіче! О четвертій ранку вже схоплюємося з жінкою з постелі, доїмо корів, пораємо худобу, потім — у поле, вечором знову доїмо корів, чистимо гній… Руки німіють, поголитися ніколи, а господар усе — люсь, люсь, люсь!.. Хай би луснув, проклятий!

— Дома його немає зараз?

— Немає. Повіз фрау в кірху. За сина молебень правити. Одержали звістку, що загинув на Україні, ще взимку, під Корсунем… Тепер нам зовсім життя не стало. Тільки й чуєш — вошиві українці, брудні українці, убили нашого Петера, нашого єдиного сина! Хай би запалася вся ваша земля українська — тільки б повернула нам нашого синочка!.. А хто винен? Чого того Петера занесло аж під Корсунь?..

— Помовчав би, Йване, — застережно кинула жінка. — Не знаєш, що за люди, а язика розпустив…

Володя, усміхнувшись, переглянувся з Танею.

— Люди, як бачите, свої. Та й підемо ми зараз… От тільки одна просьба до вас, хазяєчко.

— Яка?

— Дали б ви нам попоїсти чого-небудь. Чи зараз, чи в дорогу. Бо вже охляли так, що ледве ногами переставляємо. Га?

Жінка стенула плечима.

— Нічого ж нема. Є півкаструлі супу квасоляного, так холодний — не їстимете.

Володя гірко усміхнувся.

— Давайте холодний… їстимемо, ще й як!

Жінка з темного кутка біля дверей, де стояв побитий шашелем судник, принесла чималу каструлю і бляшану миску, вивернула з каструлі густу сіру масу, в якій, придивившись, можна було впізнати розварені квасолини, і поклала дві ложки.

— Їжте. Іншого нічого немає… Хліба теж…

Який там хліб! Втікачі миттю присунулися до столу. Суп був справді холодний. Та що з того! Зате тривний! Смачний! Засмачений олією!.. Тільки той, хто тижнями й місяцями не голодував, не міг би оцінити такого багатства.

Не встигли господарі й оком змигнути, як миска спорожніла.

Яка приємна ситість! Тепер можна день або й два триматися на моркві!

— Дякуємо! Щиро дякуємо! До побачення!

— Бувайте здорові!

До Наумбурга поверталися тим же шляхом. З однією різницею — Заале перепливали на поромі. Виявилося, що старик-поромник був глухонімий, і це заняття, мабуть, приносило йому не тільки сякі-такі заробітки, а й моральне задоволення: він весь час, поки пливли до протилежного берега, щось говорив на своїй, тільки йому зрозумілій мові.

Володя нашкріб у кишені кілька пфенігів, що залишилися від колишнього власника одягу, висипав старому в простягнуту шкарубку долоню.

Коли втікачі наблизилися до станції, сонце вже зайшло. Швидко згущувалися сутінки.

На коліях, як і вранці, стояло кілька ешелонів. Посвистував маневровий паровозик. З широкої зеленої долини Заале легкий вітрець приносив приємні пахощі верболозу і болотяної рослинності.

Ніщо не віщувало біди. Ситість притупила почуття небезпеки, і день, проведений вільно на лоні природи, здавалося, мав закінчитися так же щасливо, як і почався.

А біда ходила поряд.

Володя і Таня стояли в кущах, біля самого насипу, коли на станцію з заходу прибув ешелон. Одного погляду було досить, щоб тьохнули радісно їхні серця. Ешелон військовий і йде на Східний фронт! На платформах — накриті брезентом танки, зенітки, самохідні гармати “фердинанди”. Обслуга — в трьох передніх вагонах, вартові — на задній площадці останнього вагона.

Швидко перекинулися поглядами.

— Їдемо?

— Їдемо.

А чому б і ні? Ешелонові зелена вулиця майже до самого фронту. В рюкзаку — морква, яка замінить не тільки їжу, а й воду. Два-три дні витримати можна!

Приблизно такі думки промайнули в головах Володі й Тані. І вони більше не вагалися. Вийшли з-за кущів і попростували на станцію.

Та коли ступили на крайній від лугу перон, виявилося, що до військового ешелону можна пройти лише підземним переходом. Шлях по коліях перекритий вантажними поїздами, пролазити попід якими було вкрай небезпечно: помітять.

— Що будемо робити? — запитав Володя. — Вперед?

Відступати не хотілося. Дуже вже спокусливою була можливість без пересадки добратися до фронту!

— Так, — погодилася Таня. — Я попереду, а ти страхуватимеш мене!

Вона ступила на неширокі сходи підземного переходу, спустилася вниз і завернула ліворуч. І тут — лицем до лиця — зіткнулася з фельджандармом, що стояв за рогом. На голові у нього каска, через шию мідний ланцюжок, що підтримує великого бляшаного орла поперед грудей, в руках автомат.

У Тані похололо серце: зупинить?

Але фельджандарм не зупинив. Ковзнув по ній байдужим поглядом, мабуть, прийнявши за підлітка, переступив з ноги на ногу і відвернувся.

Таня швидко обминула його, зробила кілька кроків і раптом почула позад себе два коротких, гострих слова:

— Гальт! Аусвайс!

Вона оглянулась через плече і похолола: фельджандарм перетнув шлях Володі…

У підземному переході, обличкованому білими кахлями, було безлюдно і напівтемно, бо освітлював його лише один ліхтар.

На роздуми у Володі не залишалося жодної секунди. Не мав він ні документів, ні навіть якого-небудь схожого на документ папірця, з допомогою якого можна було б якщо не відкараскатись від фельджандарма, то хоч би виграти час, щоб Таня зорієнтувалась в обстановці і поспішила на допомогу.

— Документи! — вдруге пролунав різкий вимогливий голос.

Володя засунув руку у внутрішню кишеню піджака — і перед носом ошелешеного фельджандарма блиснуло чорне дуло парабелума.

— Руки вгору!

Той покірно підвів руки на рівень плечей. Обличчя його видовжилося, очі округлилися і поволі почали наповнюватися жахом.

— Таню, забери в нього зброю! Та швидше!

В ту мить, коли автомат опинився в Таниних руках, з протилежного кінця переходу долинув сміх — там з’явилося двоє дівчаток. До них залишалося ще добрих півсотні метрів, і вони ледь мріли в сіро-жовтавій імлі. Однак становище з їх появою ускладнювалося.

— Куди ж нам подіти його? — спитав Володя. — Стріляти тут небезпечно — почують…

Ще сходячи вниз, Таня помітила в кутку, до якого Володя стояв спиною, напівпричинені залізні дверцята.

— Може, туди?

Це було невелике допоміжне приміщення для збереження мітел, совків, лопат, відер та іншого інструменту, потрібного для підтримання чистоти на вокзалі.

Вони швидко вштовхнули фельджандарма в ту тісну комірчину, причинили за собою двері. Коли дівчатка зі сміхом поцокотіли по цементних сходах нагору, Володя намацав на стіні вимикач і ввімкнув світло.

— Лягай! — наказав він німцеві, що посірів від страху. Це був високий, дебелий есесівець із тих тилових частин, що несли патрульну службу в “фатерланді” та в окупованих країнах, виловлюючи підпільників, партизанів та своїх дезертирів. Володя штовхнув його пістолетом під бік. — Варто було б тебе спровадити до праотців, але поки що живи! Прийде і на тебе погибель!.. А тепер — лягай ниць! Руки за спину!

Фельджандарм слухняно простягнувся на підлозі.

Володя зняв з нього пояс — зв’язав руки. Потім, відрізавши від автомата ремінь, скрутив і ноги.

— Ось так полежиш спокійненько, поки тебе знайдуть!

Німець щось буркнув.

— Він подає голос! Чого доброго, як ми підемо, здійме тут крик! — сказала Таня.

— А ми йому запечатаємо пельку, щоб мовчав! — І Володя з ганчірки, яку знайшов у відрі, зробив кляп і забив його есесівцю в рота. — Тепер і не писне!

— А як бути з автоматом — заберемо?

— Ні, його в кишеню не заховаєш. Хоч і шкода, та хай залишається… А ось тесак — потрібна річ! Заберемо! — І Володя, відчепивши від пояса у фельджандарма солдатський кинджал, засунув його собі за халяву чобота. — Здається, все… Ходімо!

Причинивши щільно двері й защіпнувши їх защіпкою, вони швидко попростували до виходу.

Надворі вже добре стемніло. Ніде не горів жоден ліхтар, і густа темрява оповила і поїзди, і місто, і далекі білі гори над тихою річкою Заале.

Але станція жила своїм життям. Десь брязкали буфери, лунали приглушено людські голоси, до голови військового ешелону, чмихаючи, задкував паровоз…

Поправивши за плечем рюкзак, Володя шепнув Тані:

— Не поспішай! Пропустимо поперед себе робітника-мастильника — і на поїзд!

Старий робітник-німець, щось буркочучи сам до себе, піднімав металевим прутом кришку букси, з великої банки наливав туди мастила і йшов далі.

Коли він розтанув у темряві, Володя допоміг Тані вилізти на платформу, де вимальовувались під брезентом контури якихось машин, а потім і сам видерся слідом за нею.

Прислухалися.

Ніде нікого.

Паровоз тим часом наблизився до голови ешелону. Заляскали буфери, гойднулися вагони. У втікачів радісно забилися серця — скоро поїдуть!

Вони забралися під брезент. Тут було темно, як у льосі. Навпомацки визначили, що перед ними дві вантажні машини. В кузові передньої — шанцевий інструмент: лопати, кайла, сокири; в задній — намети, тюки солдатських ковдр, білизна.

— Гм, нам, здається, ще й поталанило, — прошепотів Володя. — Спати буде м’яко… Лягай, Таню, а я діждуся, поки рушимо, а тоді й собі задрімаю. їхатимемо з комфортом!

Витягши з кишені пістолет, щоб не муляв, і поклавши його біля себе, Таня намостила, замість подушки, сукняну ковдру, заслала ЇЇ солдатською байковою сорочкою й лягла. Незабаром почулося її рівне дихання.

“Заснула, — подумав Володя і відчув, якою важкою втомою налите все його тіло. — А як же їй?.. Стрибок з літака, втеча від карателів, арешт, поневіряння на етапах, табір, нова втеча, нічні переходи, голод, спрага — важкий тягар упав на її зовсім юні, незміцнілі дівочі плечі, нелюдські випробування доводиться зносити… Чи ж витримає?”

Він уявив її тендітну постать, по-хлоп’ячому підстриженого короткого русявого чубчика, сумні очі, яких він ще не бачив по-справжньому усміхненими, пухкі пошерхлі губенята… Хлопчисько! Підліток! Не скажеш, що дівчина!.. Але яка гарна була в білому платті! Коли б коси — справжня красуня!

Потім усе сплуталось. Замість Тані побачив обличчя Ніни. Уявилася такою, як була тоді, коли ніс її по лузі до свого літака. В очах — і страх, і здивування, й захоплення…

Незабаром зникла й Ніна, і він раптом відчув, що став легким, невагомим, мов пір’їна, і кудись летить, летить… В цю мить щось грюкнуло, поїзд шарпнувся, і в згасаючій свідомості промайнуло: “Ну, поїхали…”

Та який сон у втікача? Заячий… Щоб не стати здобиччю хижака, треба бути весь час насторожі — на одне око спати, а другим пантрувати ворога.

Володя кілька разів прокидався, піднімав голову, прислухався. Все гаразд. З паровоза летіли іскри, гуркотіли колеса, відбиваючи свою одноманітну музику, — трах-тах-тах, трах-тах-тах, свистів прохолодний нічний вітерець. Поїзд мчав невтомно все далі й далі, і він засинав знову.

Його розбудила тиша. Ешелон зупинився. Крізь вузькі шпаринки у брезентовій халабуді пробивалося скупе сіре світло. Рум’янився край неба — наступав ранок.

— Де ми? — подала голос Таня.

Володя напружив зір і прочитав короткий готичний напис:

— Герліц… Ого! Починається Сілезія! Відмахали за ніч добрячий шмат дороги! Якщо і далі так їхатимемо, то незабаром опинимося в Польщі!

Ніби відповідаючи на гаряче бажання втікачів їхати якнайшвидше, паровоз подав протяжний гудок, випустив білу відпрацьовану пару і поволі рушив. Скрипнули гальма, заляскали буфери — і попливли назад станційні будівлі, численні ешелони на запасних коліях, гостроверхі дахи сплячого міста.

А коли, набравши розгону, поїзд пірнув у сизу ранкову імлу, що зависла над землею, Володя опустив брезент і сів поряд з Танею. Спати обом уже не хотілося.