"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

Цiлий мiсяць погано спала, прокидалася вночi, мене морозило, я тремтiла i
плакала через слабкiсть, яка робила мене такою безпомiчною, такою
беззахисною. Щоночi поруч зi мною були двоє: мама i Ричард. Мама
розповiдала, що коли я увi снi починала неспокiйно крутитися чи стогнати,
Ричард ще тiснiше тулився до мене i заспокiйливо муркотiв. Я одужала, i
пам'ять, мiй власний анестезiолог, подарувала менi забуття, проте одне
залишилось незмiнним: я вже нiколи не гойдалася на гойдалках, навiть не
пiдходила до них.

Подорослiшавши, я раптом зрозумiла, як сильно ненавиджу школу. Вона
була i залишається для мене осередком обмежень, приписiв, системних дiй i
одного великого колективного "Я", яке намагалося стерти iндивiдуальнi риси
учнiв, так, як стирають з дошки уже непотрiбний текст.
Менi було тринадцять. Я повернулася додому пiсля чергового порожнього
побачення, де спершу були танцi, потiм немилосердне знущання з гiтари, пiснi
про кохану дiвчину та жорстоку зраду, а закiнчилося все веселою грою пiд
народною назвою "пляшечка". Вдома, навiть не роззувшись, я пройшла у кухню,
взяла з шафи пляшку вина (у нас вино стоїть на полицi шафи, його не
ховають), налила собi келих i почала пити. Проте воно не дiяло, сльози
покотилися по щоках, за комiр светра. Мама мовчки спостерiгала за мною, а
тодi запитала:
- Доню, щось сталося?
- Менi так боляче...
- Де?
- Я не знаю, у серцi, всюди, мене наче побили.
- Не розумiю.
- А що тут розумiти? - мiй голос зiрвався. - Я намагаюся бути такою, як
всi. А менi кажуть: "Будь простiшою, не вiдштовхуй вiд себе людей, не думай,
розслабся i пливи за течiєю". Але я не можу, я не можу бiльше! Мамо, чому
менi так боляче? Вони насолоджуються життям у якийсь дивний спосiб, якого я
не можу зрозумiти. Вони наче збираються в великому клубi пiдлiткiв, але коли
я намагаюся туди пройти, то вiдчуваю, що навколо нього огорожа з колючого
дроту. I щоразу, коли я граю у звичайнiсть, я всiм тiлом зачiпляюся за цей
дрiт, проте вiн крає не тiльки моє тiло, а й моє серце, всю мене, а ще... ще
в менi щось бунтує, щось опирається цiй простотi i безтурботностi, яку
пропонує клуб. Менi так боляче. Мамо, чому менi не подобається бути з ними?
Мама сiла на табуретку поруч зi мною й уважно подивилася менi у вiчi. В
її поглядi був виклик.
- Боже мiй, хiба ж можна отак силувати себе? Пiвроку втискуватися у
шкiру, з якої вже давно виросла чи яка взагалi не на тебе скроєна. Я
впевнена, Марго, ти вже знаєш вiдповiдь на своє запитання. Проте щоб мати
її, тобi неодмiнно треба було катувати себе мало не до смертi? Бiдолашна
дiвчинка, це так ти себе навчаєш? Жорстока, я сказала б, садистська школа.
Ти справдi хочеш бути такою, як всi?
Я не розмiрковувала. Цю вiдповiдь я знала вже давно. Пiднявши голову, я
зустрiла її погляд, виклик до виклику.
- Нi.
Мама всмiхнулася:
- О, тепер я впiзнаю мою Марго. Оце так погляд! Тодi чому ти силувала
себе увесь цей час?