"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора - На ось випий...
Мама дала менi склянку. Я механiчно почала пити i чула, як вона тим часом розмовляє з батьком, а потiм телефонує. Не минуло й пiвгодини, як у дворi зiбралися всi, хто тiльки мiг, - мiлiцiя, невiдкладна допомога, сусiди. Я не пiшла, я вже все бачила. Мама повернулася з лiкарем, вiн оглянув мене, кiлька разiв про щось запитав. Я почувалася чудово. Вiдповiдала розумно, проте всiх непокоїло те, що я не плакала. Тому менi зробили укол. Але я не хотiла плакати, бо вже казала вам, не вiдчувала жалю чи суму. Я не вiдчувала нiчого, окрiм огиди, а вiд огиди не плачуть. Прийшов слiдчий, теж ставив запитання. Я все йому розповiла. Все, проте нi слова про Чорного Незнайомця. Я побоювалася, що тодi уколiв побiльшає. Кмiтлива дiвчинка. Мiлiцiонер розмовляв з моїми батьками у вiтальнi. Всi були такi приголомшенi, що й не помiтили, як я з'явилася у дверях i почала прислухатися до розмови. Дiвчину звали Оленою. Вона зустрiчалася з хлопцем з нашого будинку. Як звали - не пам'ятаю. Вiн був тихою, спокiйною i привiтною людиною. Його всi любили, бо вiн умiв ремонтувати майже все i завжди допомагав сусiдам. Не пиячив, не бешкетував, учився на слюсаря. Проте у скоєному пiдозрювали саме його. До самого вечора всi ставилися до мене уважно та запобiгливо, наче до невилiковно хворої. Я почувалася чудово, жартувала, смiялась i не розумiла, чому всi так дивно за мною спостерiгають, чому всi хочуть, щоб я плакала. Днiв зо три я не виходила на вулицю, бо дуже багато спала, а решту часу, позiхаючи, тинялася квартирою. Цiкаво, я не бачила снiв. Нiяких. Я так мозок забороняв менi запам'ятовувати їх. Цензура просто вирiзала усi кадри. Я не плакала, я багато думала. Тим часом хлопця вже схопили. Це справдi скоїв вiн. Вони того вечора добряче погуляли, випили, проте дiвчина, навiть у такому станi, не хотiла чогось там робити. Не питайте мене, чого саме, я тодi такого не розумiла. Вони посварилися, i вiн її повiсив. Версiя кримiналiстiв дуже проста. Проте тiльки я знаю, що сталося насправдi. Правда завжди складнiша, тому в неї так важко повiрити. Там був Чорний Незнайомець. Вiн заволодiв душею цього хлопця i зробив те, що йому подобалось. Одного ранку я нарештi вийшла у двiр, постояла коло пiд'їзду, разок з'їхала з гiрки, попорпалася в пiску i раптом знов почула той монотонний поскрип. Я пiдвела очi. На гойдалцi був хлопчик. Вiн гойдався зосереджено, з обличчям людини, яка не бавиться, а виконує тяжкий обов'язок. Перед моїми очима гойдалася дiвчина на мотузцi, потiм хлопчик, а потiм знов дiвчина. Я подумала, що Олена теж хотiла гойдатися так, як вiн. Але прийшов Чорний Незнайомець i забрав її. А хто завадить йому прийти ще раз i забрати цього хлопчика? Ту дiвчинку у червоному сарафанi? Мене? Хто наважиться стати йому на перешкодi, коли його нiхто не бачить, крiм мене? Менi стало так сумно, так сумно, що я заплакала. Це був справжнiй водоспад слiз, я плакала i не могла зупинитися. Мене вiдвели до мами, яка обняла мене i дала можливiсть вилити мiй смуток. Я плакала за Олену i за її хлопця, за хлопчика, який був тодi на гойдалцi, i за всiх iнших. Пiсля того, як я по-справжньому виплакалась, я досить довго хворiла. |
|
|