"Iван Бiлик. Меч Арея (Укр.)" - читать интересную книгу автора

степовикiв упало, й конi, ошаленi вiд гику та кровi, понеслись понад яром.
Ще один завис у сiдлi, перехнябившись набiк, але решта насiдала й
насiдала.
В одного можа полетiла, перебита навпiл, сулиця, й вiн сахнувсь, аби
дiстати меч, але крива шабля немов тiльки й чекала сi║┐ митi, й можева
голова покотилась у траву, до Хрещатику. Швидка вода пiдхопила ┐┐ й
понесла вниз.
Княжич Богдан дивився на ту голову, що, перекочуючись, немов пила
каламутну воду чи нiмо волала о помiч, i його як приворожило до не┐. Вiн
знав, що страшне тепер вiдбува║ться там, на вузькому морiжку над Хрещатим
Яром, але дивився й дивився на жахну живу голову, яка ще допiру належала
можевi Скоротичу. Вiн здолав себе глянути на бойовисько тiльки тодi, коли
вода поглинула той жах.
Потявши одного можа, степовики запосiли другого, який одчайдушне
вiдбивався сулицею. Тим часом кiлька напасникiв помалу вiдтрунювали коней
iз жонами до лiсу, що брався вiд Соляного шляху вгору, iншi добивали
комонникiв, озбро║них киями. Захисникiв лишалося менше й менше, Богдан же
стояв, мов очманiлий, i досi тримаючись обома руками за держално гатила.
Челядники й роби щулились попiд свiжим насипом, дехто задкував до
Хрещатику, сподiваючись найти рятунок за його неглибокою водою. Руки в
Богдана тремтiли. Й коли степовики, збивши й другого можа з коня, почали
тиснути його до кручi, а вiн одбивався мечем, Богдан помiтив Малка. Тивун
сидiв верхи, ввiбравши голову в плечi, - ховався за кущем калини. Княжич
завдав собi гатило на плече й щодуху побрався на кручу, до тивуна. Малко
помiтив його лише тодi, коли хлопець ухопив за ногавицю й почав стягати з
коня.
- Ти чо... чого! - забелькотав тивун. Нажаханий недалеким бо║м,
жеребець став гопки, тивун ще хвильку-другу тримався за гриву.
- Чо-чого, речу! - перелякано заволав Малко й у нестямi хльоснув
княжича впоперек спини гарапником.
Але хлопець уже схопив коня за повiд. Тивун не втримався й з усього
маху гепнув додолу. Богдан скочив на коня й уп'явся йому поробошнями в
слабину, кiнь, заiржавши, рвонув ускач i з розгону врiзався грудьми в двох
комонникiв. Один тут-таки полетiв iз кручi додолу, другий устиг
вивернутися й рубонув кривою шаблею, та не досяг Богдана, лише стяв його
вороному вухо. Богдан махнув з-поза себе гатилом. Кiнь упав i затиснув
свого верхiвця.
Княжич знов уп'явся вороному в ребра й погнав туди, де пiд лiсом
добивали останнього оборонця. Ворогiв було п'ятеро, але вони не
сподiвались такого повороту в сутичцi. Один з них уже перекинув собi через
сiдло котрусь жону, погнав у глиб Дiброви. Стомлений у битвi кiнь бiг
погано, й княжич наздогнав його бiля перших дубiв. Порiвнявшись iз крупом
степовикового коня, вiн здiйняв над головою гатило, здiйняв обома руками,
та ледве не вбив свого воронюка, тодi здiйняв удруге, й степовикiв буланий
упав на задок з розтрощеним крупом. I степовик, i жона лежали пiд
крислатим дубом, упавши сторч, та Богдановi нiколи було додивлятись, чи
вони живi, чи мертвi, бо решта вже оговталась i спрямувала сво┐х коней на
нього, забувши й за можа, який гнався вслiд, високо пiднявши двосiчний
меч, простоволосий i знесилений нерiвним бо║м. I чи то й степовикам
урвалася витримка, чи вони розгубились, побачивши хлопця, ще зовсiм